На початку 126-го театрального сезону Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької презентував нову постановку знаменитої опери Джузеппе Верді «Набукко». Крізь сюжет, заснований на біблійних мотивах, постановники проводять паралелі зі сучасністю й актуалізують його для глядача ХХІ століття в умовах повномасштабної війни. Знаковий твір можна розглядати як мілітарну чи політичну драму, аналізувати історичний конфлікт через питання свободи, зради та людської гідності. Ми ж спробуємо коротко розглянути релігійний аспект опери та її втілення на львівській сцені – і поміркуємо, чи може давня біблійна історія стати нам дороговказом у сучасній боротьбі.
«Набукко» вже неодноразово бував на сцені Львівської Опери раніше – та зараз, у розпал повномасштабної війни команда театру знову звертається до знаменитого твору Верді, щоб розкрити його у сучасному контексті. «Театральні постановки цієї опери часто зʼявляються у відповідь на найгостріші та найдраматичніші виклики історії. “Набукко”, як геніально-філософський твір, що з’явився на перетині епох та стилів, у періоди найвищого соціального напруження стає символом відновлення надії та справедливості, й таким чином художня ідея твору утверджує справедливість у майбутньому», – зокрема зазначає в авторській анотації вистави її режисер-постановник, народний артист України Василь Вовкун. Крізь нову постановку проходить сучасний погляд на мілітаризм як культ сили – особливо актуальний у обставинах теперішньої війни. Сам твір надається до такого бачення дуже добре, адже музично й ідейно він пронизаний контрастом безжальної боротьби за безумну необмежену владу й піднесеного пориву до свободи крізь віру та вірність.
В основу сюжету опери Джузеппе Верді лягла біблійна історія про завоювання Юдеї та зруйнування Єрусалимського Храму вавилонським царем Набукко – Навуходоносором ІІ. Твір не є хронікою чи реконструкцією дійсних подій – він радше використовує тло широкого історичного конфлікту, у яке вписано сюжет політичних інтриг, зрад та почуттів. Перед лицем падіння Єрусалима священники, левіти та мешканці міста гуртуються довкола первосвященника Захарії. Обложені мають шанс врятуватися від загарбника Набукко, адже в їхньому полоні перебуває його донька Фенена. Проте небіж юдейського правителя Ізмаїл, давно закоханий у царівну, звільняє її, чим відкриває загарбникам шлях до захоплення Храму. Визначною постаттю опери є Абігаїль – названа донька Набукко від рабині. Палаючи нерозділеною пристрастю до Ізмаїла, ревнощами і гнівом, вона добивається ассирійського царського престолу: у змові проти батька Абігаїлі допомагає верховний жрець Ваала. Сам же Набукко – тиран-завойовник, що крізь оперу проходить цікаву арку безумства, падіння і нового піднесення. А найзнаковішим для Верді став образ вавилонських полонених: композитор побудував оперу через масштабні хорові полотна, що супроводжують і доповнюють дію як постійний невмовкаючий голос народу.
Зосереджуючись на новому прочитанні класичного твору майже двохсотлітньої давнини, львівські постановники обирають епіграфом п’єси слова з Євангелія від Матея (26:52) «Бо всі, хто взяв меч, від меча і загинуть». Ця фраза лейтмотивить ідею хворобливого імперського мілітаризму, що в своєму прагненні поглинути світ стирає його в попіл, проте врешті сам буде повержений. Зруйнований Храм у баченні нової постановки виходить за межі історичної будівлі в Єрусалимі – він уособлює світ у вужчому й ширшому розумінні: життя людей, спалені війною, та загалом дійсність, беззахисну перед загрозами сучасних конфліктів і катастроф.
Нову постановку присвятили 85-літтю від дня народження народного художника України, визначного театрального сценографа Тадея Риндзака: митець сам створив свіжу монументальну сценографію львівського «Набукко», вписавши у нього режисерський задум. Особливо вражає масштабне сценічне полотно, над яким Тадей Риндзак власноруч працював два місяці: колосальна робота переносить дію у справжній космічний вимір. Сценографія наповнена елементами, що чітко сигналізують про сучасний контекст, не вимагаючи навіть окремого тлумачення – та водночас постановка зберігає цілком класичний дух, не викривляючи, а радше переосмислючи його й показуючи, що, по суті, всі людські почуття, прагнення і падіння протягом віків незмінні, хоч і набирають щораз іншої зовнішньої форми.
Постановники опери будують усе дійство на контрастах і протиставленнях, виводячи в центр ключове протистояння світла й темряви. Це виразно показує сценографія й кольорове наповнення вистави. Художниця костюмів Жанна Малецька та художник-гример Юрій Кульчицький з великою увагою створюють яскраві знакові образи, що вражають різноманіттям і водночас візуально вірні епосі, описаній у лібрето, а балетмейстер-постановник Ігор Храмов доповнює дійство влучною хореографією. Особливо захоплює робота художника світла: Олександр Мезенцев поступово витворює містерію Світла й псевдосвітла, через яке дія набирає динаміки. Знакову роль світлодія відіграє у виокремленні конкретних сцен: вони раз-у-раз нагадують глядачеві фрески чи книжкові ілюстрації, монументально застиглі в часі, а від дійства неможливо відвести очей, бо хочеться розглянути кожну деталь.
Виконання заслуговує найвищої похвали: прекрасні соло й ансамблі твору Верді майстерно оживляє виняткове гроно солістів, а вокально довершує оперу масштабний хор. У загальному полотні опери хорові твори відіграють знакову роль. З них найвідомішим є, мабуть, «Va, pensiero» – знаменитий твір, який свого часу полюбився слухачам аж настільки, що став своєрідним другим національним гімном Італії. Хормейстерка-постановниця Ірина Коваль зі співцями Опери надають цілісності всій композиції, і майже постійна присутність на сцені хору епічно піднімає виставу на особливий рівень. Диригент-постановник Мирон Юсипович і оркестр виконують «Набукко» з особливою майстерністю у піднесеній динаміці твору, що пронизує час.
Власне, важливим задумом постановників нового львівського «Набукко» було зробити знаменитий твір цікавим і актуальним для сучасного глядача і провести крізь нього чіткі паралелі сьогодення, аби опера відіграла життєствердну роль віри й надії у непевні часи, як робить це уже майже два століття. Проте й без значного адаптування цей твір посідає своє власне місце у кожній епосі: позачасова сучасність Верді сама в собі залишається актуальною й свіжою через образи, конфлікти, протиставлення, і, звісно, яскраву музику, що чуйно відгукується слухачам і дотепер. Обрамлений подіями VI століття до Христа, «Набукко» у своїй суті насправді майже не прив’язаний до конкретних історичних обставин та доволі універсально звучить для кожної епохи.
Серед близьких сучасному глядачу елементів опери можна, наприклад, виокремити надзвичайно потужні жіночі образи. Цікаво, що поруч зі знаменитим Навуходоносором антагоністом твору стає Абігаїль, незаконно народжена донька царя; а в якийсь момент саме її персонаж цілковито переймає на себе цю роль. З вокальної точки зору партія Абігаїлі вимагає надмайстерності, що робить її окрасою опери – а в сюжеті цей сильний, виразний і захопливий персонаж приковує увагу і мимоволі викликає захват. Блискуче протиставлення Абігаїлі та царівни Фенени на ґрунті ревнощів, заздрості й (не)віри додає «Набукко» особливої глибини – тим паче в прекрасному виконанні. І водночас Абігаїль має власну щемку історію, а не стає безальтернативним втіленням зла. А Фенена проходить особисту арку заглиблення у віру в правдивого Бога і поступово стає визначним символом опери – і законною спадкоємицею трону, посланою врятувати поневолених.
Не менш позачасовим і зрозумілим глядачеві є мотив любовного трикутника і почуттів, що штовхають на зраду й помсту. Рятуючи Фенену, Ізмаїл віддає на поталу Храм і свій народ, за що стягує на себе зневагу й прокляття. Особиста драма на фоні масштабного історичного конфлікту просто нагадує про те, що війна вимірюється не календарними, географічними чи статистичними даними, а звичайними людськими життями: в ній є місце радощам, болям і помилкам, які часто стають доленосними для цілого народу.
Втім, у читача все ще може виникнути питання: який конкретний зв’язок має старозавітна замальовка із сучасністю? Що особливого може розказати опера ХІХ століття, створена в цілком інших історичних обставинах і мотивах, українцям століття ХХІ-го, які переживають реальну, а не біблійну війну? І тут мені знову хочеться повернутися до ідеї позачасовості, на якій збудований «Набукко».
Власне, жити в історичні, доленосні часи – виклик неабиякий; напевно, кожен із нас вже давно це відчув на собі. Що більше – жити в серці війни, коли розумієш, що, за законами природи, вона точно колись закінчиться, але й уявити не можеш, коли і як. Історію Світових воєн або ж біблійних завоювань легко читати з перспективи нинішнього дня, бо навіть великі трагедії крізь призму часу втрачають свою гостроту. Картини зруйнування Єрусалима на сцені резонують глядачеві, але, по суті, залишаються лише образом минулого. Проте ця історія, запозичена зі сторінок Святого Письма, має в собі дуже важливі й глибокі орієнтири – підказки того, як нам прожити найтемніші часи. З них найважливіший – покаяння.
«Набукко» розпочинається зі сцени, коли єрусалимський люд і священство взивають до Бога перед лицем конкретної загрози: цар Навуходоносор уже стоїть при брамі міста, і цитадель Храму от-от впаде. І серед розпачливих благань до Небес звучать слова: «Ми згрішили! Та нехай наші молитви на небесах випросять милосердя й прощення за нашу неміч!». Ця одна фраза стає підвалиною справжньої молитви – і справжньої перемоги: без особистого покаяння молитва і благання [справедливого] миру порожніють. Це злободенна річ – бо чи ми задумуємося, що відбувається у горнилі теперішньої війни із нашими душами? Мотив покаяння пронизує оперу наскрізь – саме через нього появляється спасительна милість Божа. Чи не найяскравіше про це нам розказує сам Набукко, який із безжального мучителя перемінюється в слугу Божого тоді, коли з нього спадає сліпота ненажерливого безумства крові й влади.
Цар Навуходоносор – це історична постать, і біблійний контекст зокрема дуже корисний, щоб краще відчути його образ у виставі. Багато правдивих подій інтертекстуально відгукуються в арці цього персонажа – особливо якщо пригадати, що біблійний Набукко також мав нагоду досвідчити силу Господню. У опері мотив цілковитого засліплення гординею дуже сильний – як і свідчення, що покаяння може піднести навіть із найглибшого падіння та спасти: «Скажи їм: Клянусь, як от живу я, – слово Господа Бога, – я не бажаю смерти грішника; бажаю, щоб він відвернувся від своєї поведінки і жив» (Єз. 33:11). Це стосується і самого царя, і Абігаїлі. А в ширшому контексті – і сучасних «Набукко». Питання лише в тому, де проходить межа, за якою розкаятися вже буде неможливо.
В цьому контексті особливо сильним та позачасовим є факт, що в опері на чолі страждаючого народу стає не політичний лідер чи воєначальник, а священник. І йдеться не про якесь «цукрове» пустослівне богослов’я: зрозуміло, що старозавітній священник – це щось зовсім інше, ніж знане нам сучасне духовенство; він, як на те пішло, знає, що таке – власноруч і зовсім не метафорично – здійснювати фізичну жертву крові. Та Захарія в «Набукко» — не просто умовний служитель культу, що у час випробування вимушений [саном] говорити правильні речі. Первосвященник виходить у центр дії (у львівській постановці – буквально) як особливий символ, що гуртує довкола себе, як оборонець Храму і справжній служитель Божого Слова. Цією місією він – як іпостась світла – протиставляється тьмі. Ба більше: Захарія мусить витримати подвійний удар, адже його супротивниками є і цар-поневолювач Набукко, і Бела – верховний жрець Ваала. Так боротьба священника пролягає у тілесній та духовній площині водночас – і успішно.
Образ Захарії стає втіленням справжньої надії – не того умовного, нині профанованого поняття, а глибокого почуття, що корениться у вірі та упованні на Господа. Зрештою конфлікт опери насправді піднімається понад звичні політичні інтриги – він полягає в питанні, хто є Бог насправді. Захарія, стоячи на камені віри, дає відсіч і поганському жерцю (який, до речі, не гребує власноруч підлаштовувати «волю» Ваала під інтереси самопроголошеної правительки), і царю, який проголошує богом самого себе; а зрештою – і тому, хто першим спробував стати як Бог. Тож образ священника протягом вистави набирає особливої сили і ваги, а його слова наповнюються прозорливістю. У пророчій екзальтації Захарія одержує силу піднімати дух народу і передрікає його свободу. І крізь нього проходить той самий імпульс старозавітніх пророків – постійний заклик до покаяння і неустанної надії на Господа.
«Боже! Свята твоя дорога: який бог так великий, як наш Бог? Ти єси Бог, що чуда чинить, ти між народами явив свою потугу» (Пс. 76)
Потужний образ священника львівські постановники відтіняють особливим елементом – величним жезлом, увінчаним виразним промовистим символом. Цей посох в руках Захарії глядач може трактувати всіляко: яскравий восьмикутий знак нагадує розу вітрів – золотий компас, маяк чи ціль, який підкреслює роль священника як морального орієнтира і провідника; він також виразно асоціюється із зіркою, а надто – Вифлеємською зорею, або ж зі Сонцем – можна додати й інші інтерпретації. Але я всі ці варіанти домислила вже згодом. Адже з першого погляду знала, що це – Хрест.
Звісно: старозавітний священник навряд чи міг носити хрестовидний посох, та й до зірки з Вифлеєма від подій «Набукко» залишалося іще шість століть. І водночас геніальною задумкою творців постановки цей елемент стає одним із найважливіших символів цілої вистави, бо відразу виводить її з рамок Старого Завіту.
Прийнявши жезл на початку опери, Захарія до самого кінця практично не випускає його із рук. Винятком є одна сцена, де в арії «Vieni, o Levita!» первосвященник з’являється без облачення і тримає в руці семисвічник: живе світло в напівтемряві сцени та проникливі пророчі слова зворушують у серці глядача почуття щемкої надії навіть серед абсолютної ночі відчаю.
Та вже невдовзі Захарія знову приходить із жезлом, над яким сяє хрест-компас: із ним він вестиме не лише невільників, а й глядачів до самого кінця, під ним благословлятиме на мучеництво Фенену і проголошуватиме молитви й пророцтва. В якийсь момент посох перестає бути просто елементом реквізиту. Він зосереджує дію п’єси на собі, а той, хто тримає його, сам змінюється і наповнюється силою. Хрестовидною патерицею Захарія зрештою перемагає Ваалів посох у руках Бели і царські корону, меч і нечестивий трон.
Та ще до того ми побачимо неймовірно сильну сцену, коли в момент падіння Єрусалима, доки війська Навуходоносора наповнюватимуть темрявою Храм, первосвященник міцно триматиметься за якір свого жезла, а Хрест яскраво сяятиме високо над ним, над усіма присутніми на сцені, над загарбницьким військом, над війною та смертю. Один цей символ, оправлений у щемке дійство опери Верді, лишає по собі незгладне враження і дає – нам, тут і тепер – найважливіший орієнтир. Він виходить поза [свій] час, бо говорить глядачеві про Того, Хто є єдиним справжнім Спасінням – і Світлом. «І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява» (Йо. 1:5)
«Піднесіте, князі, ворота ваші, і піднесітеся, ворота вічні, і ввійде цар слави. Хто єсть цей цар слави? Господь, кріпкий і сильний, Господь, сильний у бою» (Пс. 24)
Тут старозавітна картина п’єси відграє особливо влучну роль, адже лібрето Темістокле Солера в прямому сенсі стоїть на камені біблійних текстів і молитов. Глядач занурюється в них раз-у-раз від початку до кінця: хор взиває до Неба словами з Писання, які звучать цілком актуально і в третьому тисячолітті – для кожного, чиє серце звертається до Бога. А з Писемного джерела можна набрати й інших важливостей – і мені опера не раз відзивалася стихами псалмів та окремих біблійних фраз, доповнюючи текст позачасовими актуальностями. Це ж стосується і завершальних молитов у фіналі опери: неймовірне виконання дивовижного ансамблю захоплює глядача справжнім піднесенням і наповнює трепетом Божої величі. І так – найпростіше й найважливіше: це опера про Бога, Якому тисяча днів – одним (Пт. 3:8). Ця історія точно змусить вас відчути Його присутність нині, у позачасі – Того, Хто єдиний є нашою справжньою Надією та Перемогою.
Марія Цьомик
Фото: Руслан Литвин
Світлини зі соцмережі «Фейсбук»: прем’єра опери «Набукко» у Львівській Опері 26 вересня 2026 року; Набукко — Роман Страхов; Абігаїль — Софія Соловій; Фенена — Лілія Нікітчук; Ізмаїл — Максим Ворочек; Захарія — Володимир Шинкаренко; Анна — Аліна Діденко; Бела — Назар Павленко; Абдалло — Юрій Гецко.
Також читайте: Про Змія, Жінку та вічність: Книга Буття на сцені Львівської Опери
Едґар По і молитва до Богородиці
Бревіарій західного вітру: як я зустріла у Львові блаженну Матір Колумбу
Повязані записи
