Жертвуючи собою та захищаючи рідну землю, українська молодь справді стала творцем історії своєї держави. Через трагічні події, які випали на нашу долю, кардинально змінилося багато речей. В певній мірі, трансформувалася ментальність, молодь переосмислила своє призначення, зрозуміла фундаментальність духовних цінностей. Найголовніше, що єдність, якої ми не відчували раніше, зробила нас сильнішими і, водночас, милосерднішими, навчила цінувати кожну мить життя.
У важкі місяці, які ми уже пережили, і перед майбутнім, яке здається нам непередбачуваним і химерним, в моменти відчаю, починаємо звертатися до Бога, все частіше навідуючись до Його Домівки: не стереотипно віддаючи почесті традиціям, а справді через поклик серця і розуміння важливості такого діалогу.
Якою ж хочуть бачити Церкву молоді українці? Звісно, відповідь на це питання проста. Незалежно від конфесій, молоді в нашій державі потрібна Церква, яка стане і духовною опорою, і щитом від зла, яка допоможе повірити у себе і зрозуміти, в чому ж полягає місія нашого життя. Церкві також потрібні молоді люди, які стануть її живим фундаментом, поважатимуть традиції, але в новому часі намагатимуться їх трансформувати, наблизити до свого життєвого кредо.
Також ми прагнемо бачити Церкву, яка не покине нас навіть тоді, коли зневіра і відчай намагатимуться окупувати наше серце. Адже безліч людей у XXI столітті шукають Воскреслого Христа у храмах, в очах своїх ближніх. І вони знаходять Його, демонструючи своє милосердя та прощаючи ворогам. Такою молоді українці прагнуть бачити Церкву: яка прощає, а не засуджує, яка дозволяє бути вільним від світу і водночас бути його найціннішим атомом.
Лише Церква своєю мудрістю та любов’ю, супроводжуючи нас через морок і хаос, даючи нам нові знання, які зміцнюватимуть віру, Церква, яка чогось навчатиметься і в нас самих, яка буде другом і наставником, яку ми ніколи не відділятимемо від Ісуса Христа, стане нескореною істиною, що розламає кригу в душах багатьох людей.
Насправді, так чи інакше, молодь і Церква в нашій державі сьогодні готові до спільного діалогу, готові змінюватися, ставати кращими, визнавати свої помилки. Не може не тішити те, що минула епоха «озлобленого Середньовіччя», яка ще недавно керувала нашими вчинками. Новий час жертовності й повернення до найважливішої правди: лише будучи справжньою Людиною, ми станемо подібними до Бога, нарешті настав.
Звісно, залишається ще безліч непорозумінь, сотні невирішених питань, дискусій, проте, спільно ми зможемо знайти компроміс. А, залишаючись християнами не лише в Церкві, але й на побутовому рівні, двадцять п’ять годин на добу, зрозуміємо, що Бог – це вітер, а Церква – Його флюгер.
Як сказав Е. В. Берен: «Церква – скоріш за все, лікарня для грішників, аніж музей для святих». Тому багатьом із нас вона зможе подарувати крила, навчити житии у гармонії із собою. Молодій людині сьогодні треба зробити лише перший крок: не боятися бути слабким перед Богом у Церкві, щоб отримати змогу бути нескореним і непереможним в очах зла, коли станемо на барикади протии нього.
Л. Б.
Повязані записи
