До написання цього тексту мене підштовхнув «фейсбучний» кіт Інжир. Кілька тижнів тому побачила карикатуру цього кота з написом: «Вона не лайкнула вже другий мій пост, вона мене більше не кохає». Я замислилась над тим, що Інжир у такій іронічній формі насправді висловлює глибоку правду, у якій ми, люди епохи соціальних мереж, насправді не можемо зізнатись. Віртуальний світ – це мовби паралельне планування твого реального світу.
Кожен має можливість створювати власний простір – обирати собі друзів, фолловерів; тобто творити фільтроване середовище однодумців, адже будь-яких тролів чи ботів маємо змогу «відфрендити», «забанити», просто кинути у «чорні списки». Тому часто у просторі наших соціальних мереж створюється геть дистильоване товариство, такий собі фан-клуб людей, які апріорі згодні з нашими поглядами, рішеннями, думками.
У минулому блозі ми міркували над філософією Твіттера, у цьому випадку важливо розглянути деякі функції Фейсбука. Загалом користувачі використовують Фейсбук з різноманітним призначенням – хтось створює імідж, хтось просуває проекти чи ідеї, рекламу, яка, до речі, саме у соціальних мережах є безкоштовною, а хтось просто хоче бути почутим.
Для мене, наприклад, Фейсбук – це однозначна можливість ділитися думками, це як «живий щоденник»: коли інколи тобі набридає говорити на серйозні теми, ти змучуєшся від журналістської аналітики, тут – найкраще середовище для творчого відпруження, для особистого емоційного простору. Коли, наприклад, ти їдеш у трамваї, і ось через шибку тобі місяць здався або надто романтичним, або зорі не такими, як завжди, чи, зрештою, колії ніби біжать не за звичним маршрутом. Тоді варто витягнути з кишені телефон, набрати кілька речень, відповівши Фейсбуку, «що у вас на думці?», і стає легше. Водночас у тебе всередині з’являється відчуття, що ти змогла хоча б на секунду законсервувати у своїй стрічці профілю спогад про зорі цього вечора, які вже завтра абсолютно виглядатимуть по-іншому.
Користуючись Фейсбуком чи не щодня, часто задумуюсь над тим, чи не руйнує віртуальний світ реальну систему цінностей, не підмінює поняття? Наприклад, якщо знову-таки звертатись до думки Інжира, то чи не кожен із користувачів ставить фото, пише пости для того, щоб отримати якнайбільше «лайків», а, отже, – бути любленим. Сама інколи ловлю себе на тому, що коли думка чи світлина набирає велику кількість вподобань, я відкриваю список, хто ж «позначився». Будьмо відверті, якщо нам подобається хлопець чи дівчина, у житті є якась особлива людина, ми перш за все чекаємо їхнього «лайку», а інколи ставимо інформацію, щоб він чи вона про цю подію обов’язково дізналися. Таким чином часто розділяємо людей на категорії: симпатиків, однодумців чи, навіть, шанувальників. Проте не факт, що у реальному житті, якби потрібно було реально допомогти чи підтримати, ці люди зразу відгукнулися б. Тому, на мій погляд, «лайкання» у Фейсбуці може містити у собі дві небезпеки, – по-перше, – дещо руйнувати справжні цінності персональних стосунків, зокрема – підмінювати Любов; по-друге, – перетворити цю міжособистісну комунікацію із активної у пасивну.
У минулому блозі я пофантазувала про те, як виглядали б акаунти Бога у Твіттері та Інстаграмі. Тепер я думаю про те, що якби Бог зареєструвався у Фейсбуці, то для того, аби не образити майже два мільярди користувачів, Він «лайкав» би 24 години на добу 7 днів на тиждень. Натомість Господь активно допомагає – Він любить і піклується не тільки про 2 мільярди користувачів Фейсбука, але загалом про все людство.
Сьогодні ми розпочинаємо довгу мандрівку, щоб віднайти Новонародженого. Різдво – це свято справжньої жертовної Любові, де нема місця фальші, штучності, підмінних смайлів. Гадаю, що саме зараз нам треба виходити поза межі віртуального «лайку» – більше говорити людям, що вони нам важливі і потрібні, що ми їх любимо і прагнемо бачити щасливими. Принаймні таке завдання ставлю перед собою на найближчі сорок днів мандрівки до Вифлеєму!
Юліана Лавриш
Повязані записи
