Любов в епоху секуляризму

фото3Часто міркую над тим, чому в сучасному світі маємо стільки релігійних конфліктів, сутичок, дискусій. Впродовж перших століть християнства, за умови, коли у багатьох домівках не було пральних машин, мікрохвильових печей, а в кишенях людей — швидкісних інформаційних ґаджетів, для суспільств, мабуть, було допустимим, коли інших кидали на поталу голодним левам, бо їхні позиції дещо відрізнялися. Тоді світ був не настільки інтелектуальним, раціональним, багатофункціональним, а перші апостоли не користувались скайпом чи «Фейсбуком». Та все ж історія повторюється і сьогодні. В епоху цифрових технологій, коли людина, здавалося, завдяки власному розуму задовольнила всі свої потреби, вона, на жаль, не вповні навчилася любити інших.

Десь два роки тому мені до рук потрапила цікава ікона. Вона поділена двома сюжетами: у верхньому кутку священик із парафіянами йде до храму, у нижньому — терористи, які розстрілюють двох монахів-францисканців. З іншого боку ікони — молитва до перуанських мучеників із подякою за жертву їхнього життя. Не так давно в Римо-Католицькій церкві відбулася урочиста беатифікація отців-францисканців — Збігнєва Стшалковського і Міхала Томашека, які несли свої служіння на території єпархії в Чімботе (Перу). Вони прийняли мученицьку смерть 9 вересня 1991 р. від рук терористів із маоїстської організації «Сендеро Луміносо» («Світлий шлях»). Отець Міхал Томашек народився 23 вересня 1960 року в Ленкавіці (поблизу Живця, Польща). Вступив до Ордену Братів Менших Конвентуальних, 23 травня 1987 року був висвячений і протягом двох років служив у одній із польських парафій. У липні 1989 року розпочав місійну працю в Перу. За свідченнями тих, хто його знав, був скромною і набожною людиною, мав потужний дар євангелізації молоді та дітей, особливо музикою і співом. Отець Збігнєв Стшалковський народився 3 липня 1958 року в Тарнові (Польща). Отримав рукоположення 7 червня 1986 року і кілька років працював вихователем та віце-ректором Нижчої духовної семінарії францисканців у Лєгніці. В листопаді 1988 року виїхав на місії в Перу. Був сильним та відважним, піклувався про хворих. Мав надзвичайні організаторські здібності, які поєднував із працьовитістю і великою відповідальністю. Був шанувальником усього живого, як і його покровитель — святий Франциск з Асижу. Терористи «Сендеро Луміносо» вбили їх, стверджуючи, що вони «ошукували народ, пропагували мир і приспали людей релігією через вервиці, меси, читання Святого Письма; чинили так, що мешканці тих околиць виступали проти революції». Як згадують очевидці, напередодні трагічних подій отця Збігнєва Стшалковського запитували, чи йому погрожують. На що отець відповів: «Не можемо залишити людей. Ніколи нічого не відомо. Однак якщо нас вб’ють, то поховайте тут». Отці прийняли мученицьку смерть, не залишившись при цьому забутими вірними своєї Церкви. Вони продемонстрували велику силу і послідовність віри.

Коли я міркувала над життям перуанських мучеників, водночас пригадуючи величезну кількість українських святих, які також поклали життя за віру, пригадався фільм «Голгофа», який ми зі студентами часто дивимось у рамках курсу “Журналістська майстерність”.

Де ж вони — витоки агресії та зневаги до духовних цінностей у сучасному світі? Світова прем’єра драми ірландського режисера і сценариста Джона Майкла Макдонаха «Голгофа» відбулася у січні 2014 року. Сам фільм, на перший погляд, важкий для осмислення, проте робота представляє всю філософію сучасного світу. Історія одного тижня із життя парафіяльного католицького священика отця Джеймса розпочинається зі сповіді. Потойбіч сповідальниці — чоловік, який у дитинстві постраждав від насильства педофіла-священика. Все його життя — біль і руїна, й єдиний вихід — відплатити духовенству, вбивши одного з них. На думку чоловіка, «вбивати поганого священика не приносить ніякої користі, а от вбити хорошого — це саме те». Тому голос по той бік сповідальниці пропонує отцю Джеймсу зустрітися наступної неділі на місцевому пляжі, щоб виконати місію свого життя. Священик вирішує не розкривати Тайну сповіді поліції, хоча місцевий єпископ переконує його у тому, що факту сповіді не було, оскільки людина не розкаялася за свої провини, а отець не дав розгрішення. Проте отець Джеймс вирішив прожити тиждень так, як завжди, але ще більше допомагаючи своїм парафіянам. Він бачить, як багато навколо зранених духовно людей: сімейство Вероніки і Джейка (вона — захоплена кокаїном і чорношкірим коханцем, останній, до речі, страждає комплексом неповноцінності через расову ознаку; він — типовий провінційний різник, який не зважає на дружину, тільки час від часу виливає свій садизм на побоях), старий письменник (його мрія — роздобути револьвер, щоб піти з життя гарно і без передсмертних конвульсій), багач Майкл Фітцджеральд (для нього гроші — ніщо, і він ладний виписати чек на будь-яку суму на пожертву храму, тільки щоб відкупити власні гріхи), доктор Френк Харт, для якого життя — це лише залишки у трупарні, або Фредді Джойс — ґвалтівник-вбивця (його єдине прагнення — навернутися до Бога, потрапити на небо і поговорити зі своїми жертвами). Для всіх цих персонажів вчення отця Джеймса — звичайна демагогія, ніхто з них не вірить у доброго Бога, бо гріх надто покалічив їхні душі. Священик намагається змінити їх, розмовляти з кожним, проте його служіння виглядає одиничною боротьбою, воланням до глухих. Одного дня чоловік, який погрожував священику, спалює храм. Отець Джеймс стоїть на згарищі й дивиться мовчки, як у полум’ї зникають фігури Ісуса Христа та Богородиці. Його парафіяни спочатку з цікавості прийшли подивитися на подію, а потім, знизавши плечима, розійшлися. На руїнах храму залишився лише самотньо отець. «Отче, як там ваша церква?» — запитували його через день-два. «Це не моя церква, а наша!» — відповідав священик. Фільм завершується тим, що отця Джеймса таки вбивають. Він приходить на пляж перед вбивцею мирно і без зброї, стоячи з розпростертими руками. Гадаю, що у цьому фільмі присутня глибока метафорика — протистояння секуляризму й релігії, віри й невіри, агресії й сприйняття. Так само, як і на іконі з перуанськими мучениками, де так гарно поєднались образи Любові й ненависті. Чому так відбувається у сучасному світі? Лише тому що ми живемо в епоху секуляризму, коли відмежовуємось від світу, прагнемо створити власний простір? Але ж навіть зараз, з-поміж нас, знаходяться вийнятки з правил. А може ми надто “розмагнічені” сучасною епохою, надто розпещені доступом до всіх VIP-кодів і можливостей? А, може, тут вчувається і недопрацювання духовенства, яке потрапляє у мейнстрім розкоші разом з людством? Багато запитань залишаються гачками для роздумів і осмислення.

Все ж маємо відмовитися від агресії, навіть у найменших її проявах, поважаючи і люблячи іншого, бо саме це, а не найновіша модель айфона в кишені робить нас особистостями!

Юліана Лавриш

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.