Цінність сумніву Томи

yulianaУ першу неділю після Великодня ми пригадуємо собі невіруючого Тому, який прагнув вкласти руки і бік у рани Христа, щоб пересвідчитись у тому, що Він воскрес. Мене у дитинстві завжди дивував цей вчинок. Чому людина, яка була біля Христа стільки часу, слухала Його проповіді; жила серед інших апостолів, називаючи їх співбратами, не повірила ні Учителю, ні їм? Серед християн і сьогодні Тому Близнюка марковано «невіруючим», тільки-но ми згадуємо цю історію, говоримо: «Ага – це той один із дванадцяти, який найбільше сумнівався?» А може Тома – це один із небагатьох, який став справді свідком воскресіння, демонструючи свою віру?

Минув час, і я зрозуміла, що я – також Тома. Особливо тоді, коли не можу повірити, як молодий хлопець після двох клінічних смертей, або тільки з частинами черепа зможе вижити. Як не до кінця вірю у життя людини зі слабким імунітетом, яку оперують понад 6 годин, а ймовірність смерті за всіма показниками медицини – 100%. Так, я – Тома, бо обираючи на шальках терезів між людською логікою і Божою волею, я часто обирала перше. Так, як обрав святий Петро, коли побоявся ходити хвилями. Звичайно, тодішні люди не знали про Закон всесвітнього тяжіння чи будь-який інший із трьох законів Ньютона, проте відчували серцем, що вийти на великі хвилі, – рівнозначне піти з успіхом під воду. «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни, і вклади у бік мій. Та й не будь невіруючий, − а віруючий» (Ів. 20: 27). Ми знаємо, що святий Тома був дуже діяльним апостолом. Він прийняв мученицьку смерть в Індії, де навертав до Христової віри по всій території цієї величезної країни. У східній частині Індії, в Маніпурі, апостол навернув до святої віри Тертіяну, жінку тамтешнього правителя, та її сестру Мигдонію, за це погани накинулися на святого і вбили п’ятьма списами. Коли 1500 р. португальці вперше прибули до Індії, то в Маніпурі знайшли християн, які з передання знали, що їх предки прийняли Христову віру від апостола Томи та його учнів, а саме місто Маніпур ще років сто назад називали «Містом святого Томи». Мощі святого апостола Томи спочили в Індії, якусь їх частину було перенесено до Едеси і Риму. На мій погляд, бути Томою – це не покарання і не зрада, а прагнення людини бути кращою, розвивати горизонти власного серця, зрештою ставати більш досконалим християнином.

У вчинку Томи ми бачимо вічну людську боротьбу віри і розуму. Богослови називають ці поняття Божими дарами, людина — складовими свого життя. Святий Папа Іван Павло ІІ у енцикліці «Fides et Ratio» («Віра і розум») назвав  ці поняття «двома крильми, що підносять душу до Бога». З погляду ХХІ століття виглядає так, що віра і розум — це не гармонійна пара, як вважав Папа, а антиномії. Бог наділив людину розумом для того, аби вона вірила. Але спробуй довести цю тезу представникові третього тисячоліття з його клонованими вівцями й ембріонами у пробірках! Господь дає розум, але за тим даром стоїть вибір, котрий і є своєрідним тестом для справжнього християнина. Тут згадується біблійна оповідь про Вавилонську вежу. Бог дав розуму і снаги побудувати людству «драбину до неба», але у тому вчинку не було мудрості, а тому і не було віри. Homo sapiens. Людина розумна. Чи задумуємося ми над суттю цього наукового визначення? Мабуть, не завжди, бо інакше не було б Фрідріха Ніцше з теорією надлюдини. У сучасному світі людина вбачає у своєму розумі месіанське покликання на землі, тому і створює вавилонські вежі, намагаючись дострибнути до планки Абсолюту. На жаль, ми не хочемо розуміти того, що розум — це перший щабель до віри. Бог дає можливість розуміти призначення храму, молитви, смирення, але тут все залежить від вибору: чи потрібно це людині? Навіть у Церкві  маємо певні догми, у котрі варто лише повірити, бо логічному доведенню вони  не підлягають.  Для того, аби вірити у Божі чудеса, розум людський повинен підкорятися духовній потребі, а не протидіяти їй.

Тома вклав пальці у рани і руку у бік Христа, таким чином показуючи свою немічність, ніби простягаючи серце до Бога. Мені сподобалось, як було показано це прийняття Томи Христом у фільмі «Воскресіння». Спаситель обійняв апостола і пригорнув до Себе зі всією батьківською ніжністю. Як часто ми, люди секуляризованого світу, визнаємо власні сумніви, а отже внутрішні рани? Як часто прагнемо доторкнутись до ран Воскреслого? Мабуть, роздуми над цими питаннями все ж підкреслюють цінність сумніву Томи, адже апостол, виявивши власну немічність, підкреслив глибину пасхальної таємниці, без якої наша віра – мертва.

                                                                                          Підготувала  Юліана Лавриш

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.