Сьогодні виповнюється 100 років з дня народження о. Володимира Яреми, знаного сьогодні як Патріарх Димитрій – предстоятель Української Афтокефальної Православної Церкви. Це була надзвичайно обдарована людина. Він від народження мав добрий голос, здібності до малювання, умів навіть вишивати. Також з дитинства цікавився релігією та Церковним мистецтвом. Активно відстоював ідею автокефалії Української Православної Церкви та став одним з ініціаторів ІІІ відродження УАПЦ. До кінця життя Патріарх Димитрій намагався налагодити діалог з Константинополем та досягти визнання УАПЦ світовим православ’ям. Про життєву дорогу о. Володимира Яреми як батька, а потім і очільника Церкви розповідає дочка владики – пані Віра Маркович.
– П. Віро, розкажіть, будь ласка, про дитячі та юні роки Вашого батька, про які знаєте, можливо, з його власних спогадів чи розповідей його друзів.
– Батько мій походив з бідної родини. Народився у селі Глідно (Надсяння) у 1915 році. Мій дідусь був двічі одружений, тож батько був саме сином від другої дружини. Сім’я була багатодітною: старші доньки і два сини, тож можливості забезпечувати дітей не було, але переконливо можна сказати, що Бог вів мого батька ще з малих років, бо він змалечку плекав любов до Господа. Ще дитиною Володимир Ярема радо ходив до церкви і навіть бавився з друзями в ігри, пов’язані з релігією: разом робили хоругви, влаштовували процесії, співали християнських пісень. Батько мав гарний голос і слух, швидко вловлював усі мелодії, а також добре малював.
У школі майбутній священнослужитель вчився добре, всі його хвалили. Цікаво, що вчителі у нього були незвичайними людьми, деякі з них, зокрема молоді, мали у Львові свій осередок та були політично активними. Знаю ще з розповіді батька, що після закінчення початкової школи і священик, і вчителі звернулися до його батька, щоб разом шукати можливості для його подальшої освіти, бо був дуже здібним.
Натомість він пристав до художників, які приїхали в село розписувати церкву, що неподалік від с. Глідна. Тато, як тільки довідався про їхній приїзд, одразу пішов туди, почав все розглядати і відчув, що теж хотів би цим займатися. Коли вони побачили його щиру зацікавленість і те, як він виконує малюнки, то взяли його помічником у свою групу. І коли він приїхав до Львова, щоб отримати освіту, то в місті вже було коло людей, які йому сприяли. Він вступив до художнього і одночасно до музичного училищ, оскільки мав гарний голос і дуже чітку вимову.
Потім він оженився і вступив до духовної семінарії під ректорством Йосипа Сліпого. Однак провчився недовго, бо почалася війна і всіх студентів забрали в полон у Білу Церкву, а коли повернувся, семінарію уже було розпущено, тож не зміг довчитися. Натомість пішов працювати у музей, який тепер названий іменем Андрея Шептицького. Там ближче познайомився з митрополитом Андреєм. Останній знав про його музичні та художні здібності, а також початкову духовну освіту, тож радо прийняв його на роботу і планував допомогти батькові здобути подальшу освіту.
– Як почався священичий шлях майбутнього Патріарха УАПЦ?
– У 1947 році батько вирішив висвячуватися на священика. Тоді єпископом був Макарій Оксіюк, брат єпископа УАПЦ, яку на східній Україні очолював Василь Липківський. Багато хто закидав батькові, чому він, виходець із греко-католицької громади, пішов служити у Православну Церкву. Але він більше задумувався над тим, що треба людей рятувати. І нам казав: «То не штука було піти у підпілля і сидіти тихо. У такі непевні часи треба було працювати, людей теж потрібно було захищати і підтримувати на дусі й у вірі в Бога».
Перша його парохія була у Підгірцях. Там на той час проживало багато сестер-монахинь Підгорецького монастиря. І отець Ярема прихильно ставився до них. Люди його теж дуже полюбили. Однак у ті часи в лісах були скрізь партизани, тож НКВДисти стояли поруч із селом і все це надзичайно контролювали. У Підгірцях батьки жили три роки, але потім порадили батьку виїхати зі села, бо НКВД планувало заарештувати його через те, що занадто вжився з людьми, а їм це не подобалося.
І хоч він був змушений покинути парохію, проте вже встиг у тій церкві багато чого зробити: намалював великий образ (я цей образ побачила вперше, коли завітали до церков, де служив патріарх Димитрій, з екскурсією, а доти навіть не знала, що це був настільки великий образ, аж на всю стіну).
Далі служив у Щирці, після Щирця – у Кам’янці, потім переїхали до Львова. Але люди любили його у кожному місці пастирювання. Він ніколи не ховався і гроші для нього не були дуже важливими, хоч у нас була велика сім’я, семеро дітей і не було статків, ніколи навіть своєї хати не мали.
А ще тато дуже любив співати, організовував хори при парохіях і не тільки провадив спів, а й розповідав про композиторів та й сам писав музичні твори.
– Можливо пригадуєте якісь настанови батька з дитинства, які Вам на все життя запам’яталися?
– Батько завжди мав щиру віру в Бога, але він ніколи не змушував нас. Навіть коли ми були ще дітьми, то більше мама заохочувала молитись, ходити до церкви, сповідатись. Проте тато завжди хотів, щоб ми самі виявляли віру і бажання йти до церкви.
Також ми знали, що маємо добре вчитися, але це теж не було наказами, сварками. Батько дуже заохочував нас до читання і навчив охайно ставитись до книг. Він любив купувати книги. Його у Львові в книгарнях знали всі. Отож тато зібрав для нас величезну бібліотеку. Ми не мали потреби навіть зі шкільної програми брати літературу у бібліотеці, бо мали все вдома. Крім того, він хотів, щоб ми займалися і музикою, але не дав нам Бог таланту до цього, ми більше мали художні задатки.
Найголовнішою з настанов була – не обманювати. І батько завжди чекав на те, щоб ми мали чим похвалитися.
Більше ж мама опікувалася нашим вихованням, але звичайно коли ми провинились, то тато нас строго наказував.
– Які найяскравіші риси характеру батька можете виокремити?
– Чітко можна сказати, що він дуже не любив брехні, а лицемірства просто терпіти не міг. Я запам’ятала три фрази, які він найчастіше нам повторював: «З Богом – жартів немає», «Або кажи так, або кажи ні, решта – від лукавого» і «Ти як холодний, то будь холодним, а краще б гарячим, але ніяк не теплим». Згідно з цими євангельськими принципами він і прожив усе життя.
– Ваш батько був ініціатором відродження Української Автокефальної Православної у 90-х роках. Поділіться спогадами про той час.
– Ідею автокефалії він очевидно виношував давно, напевно знаючи про церкву Василя Липківського (Православна Церква в Україні та в українській діаспорі Західної Європи й Північної Америки, що відродилася під час національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. – авт.). Звичайно він готувався до того кроку і це питання не обговорював з великим колом людей. Тоді був о. Юрій Бойко, який був навіть львівським депутатом і належав до групи політичних діячів разом з Іриною Калинець і от з ними тато підтримував зв’язки. Щоправда, вдома ми нічого не знали про це, про цей намір знав тільки церковний комітет.
Батько з о. Іваном Пашулею, котрий був його сотрудником, мали однакові погляди і не сумнівалися у своїй справі. Також на той час у Києві була вже організаційна група щодо відродження УАПЦ.
Я на День Преображення, 19 серпня у 1989 року, йшла до Церква навіть не підозрюючи, що щось буде незвичного у храмі. А коли прийшла, то побачила столики перед церквою. Мені розповіли і пояснили про проголошення автокефалії. Тоді я практично вперше в житті й почула це слово, але з того дня розпочалася моя громадсько-церковна діяльність. Спочатку допомагала організаційно, а згодом вступила до ставропігійного братства.
Для нас, як для родини, було болісним несприйняття багатьма шанованими у Львові людьми ідеї автокефалії. А пізніше переосмисливши все сама, зрозуміла, що, перечитавши стільки літератури і знаючи так добре церковну історію, він не міг зробити інакше, бо знав, що перспектива України все ж таки в Автокефальній Церкві. Батько визнавав те, що Греко-Католицька Церква стримала у свій час нашу Церкву від латинізації, тоді як Православна Церква була не «на висоті». Тоді Греко-Католицька Церква відіграла значну роль. Але якщо вже триває незалежна Україна і є можливість мати помісну Церкву, то треба все ж таки тягтися до Київської традиції та її підтримувати. Таким було його переконання, через яке він втратив і багатьох друзів. Батько це все важко переживав, але не думаю, що він мав сумніви щодо того чи правильно зробив.
– Як Ви поставилися до рішення батька прийняти монаший постриг?
– Церква була тоді у дуже великій скруті. Був владика Петро Петрусь, а до того митрополит Іоан (Боднарчук), котрий нас дуже розчарував та й інші владики також. Я була вражена, коли бачила, що людина спокійно і явно говорить неправду. А потім і владика Володимир (Романюк) теж відійшов та очолив Українську Православну Церкву Київського Патріархату.
Тож у такій ситуації, в якій була тоді Церква, шарпатися на щось і в такому віці (вже 77 років) було дуже відчайдушно. І коли ми почули перший раз, мама нам про це сказала, ми відразу заперечували: «Та ні, такого не може бути!». Я якось наважилася з татом поговорити, ми з ним йшли і я кажу: «Тату, мама нам сказала таку річ, невже би ти на то погодився?». А він відповів, владика Петрусь дуже просив і казав: «Відбудуться архиєрейські свячення на Дніпропетровську єпархію, а потім у перспективі, може, Ви очолите церкву, коли приймете постриг».
Знаючи ставлення оточення о. Володимира, ми переживали, що люди не зрозуміють, будуть насміхатися з батька не тільки інші, але й свої не зможуть зрозуміти. «Тату, відмовляйся!» – сказала я категорично, а він відповів: «Ти знаєш, я безперестанку молюся, щоби того не сталося, щоб якось обійшлося». І сказав він це мені з таким сумом, з таким відчаєм, що я повірила – Господь Бог дасть і такого не буде.
Коли приїхав владика Ігор (Ісіченко), то я йому теж сказала, що ми категорично проти. А владика попросив мене не пручатися так, бо, напевно, в тому таки Божий промисел, тож треба піддатися Божій волі, бо інакшого виходу зараз немає. Це мене найбільше якось переконало, але, все одно, були проти. Вони, бачачи, що ми так перечимо, таємно зателефонували татові, і владика Петро (Петрусь) здійснив постриг у церкві Петра і Павла. Батько обрав ім’я Димитрія на честь св. Димитрія Ростовського. Першим про це дізнався мій брат Славко, який побіг шукати батька уночі і як побачив, що чин уже здійснений, то аж розплакався. Його заспокоїв владика (Ігор Ісіченко), який також був присутній у Церкві. Рано ми чекали, що батько з братом прийдуть додому, а мені якось так прийшло до голови і кажу: «Якщо таке сталося, що здійснив постриг, то ми вже не маємо йому дорікати. Чим можемо, будемо допомагати». І так ми якось почали його підтримувати. Прийшов він якийсь такий бідний, очей не міг підвести на нас, але ми всі: «Тату, не журись! Ми ж від тебе ніде не діваємося і чим треба, будемо тобі допомагати». Він аж трошечки звеселів від того. Мамі теж треба було готуватись до постригу. І вона те все гідно перенесла, з таким почуттям обов’язку і зі словами: «Богу послужити – то не є зле. То для мене щастя випало таке». Правда, вона не була в монастирі, а була з нами. Весь час священики приходили, сповідали її. Вона була справжньою берегинею роду!
– Коли батько став Патріархом як змінилося ставлення до батька, стосунки з ним?
– Я їздила весь час до Києва. Він жив там на Теремках, у бідненькій квартирці на 17-му поверсі. Приходили тільки парохіяльні бабусі і кожна намагалася чимось йому помогти. Я, навіть зауважила, коли приїхала перший раз до батька, що він уже говорить так по-київськи. Він таким чином намагався наблизитись до тих людей і вони його теж дуже полюбили.
Але були речі, які треба було постійно робити: прати, прасувати, варити їсти і цим всім я займалася, коли приїжджала до нього і між тим спілкувалися з ним.
І нам, його дітям, здавалося, що так буде завжди. Будемо зустрічати його після Служби Божої, везти додому, годувати, лікувати і розмовляти з ним. Прати, випрасовувати йому речі. Його біди були нашими бідами, а радості – нашими радощами. Деякі люди з нього глумилися, казали «домашній Патріарх». Його звинувачували і відверто цькували і чужі, і свої. Або просто навмисно не сприймали, не зауважували. Інші любили, слухали і шанували, але відходили. І тоді він залишався самотнім. Він для них був лише Патріархом, від якого треба чогось чекати чи вимагати. Ми тоді знову приїжджали до нього й огортали його своєю любов’ю. Він був нашим батьком і другом одночасно.
– Що можете назвати справою життя о. Володимира (Патріарха Димитрія)?
– Оскільки Він мав друге своє покликання як мистецтвознавець, то написав велику працю. Нещодавно вийшла перша його книга «Іконопис», мій син тепер готує до друку друге видання і ще плануємо третє. Також батько досліджував архітектуру та будівництво церков і досить довго читав лекції у Політехнічному університеті. Великий внесок він зробив також своїми дослідженнями. У Криму, наприклад, досліджував печерні монастирі. Батько мав надзвичайно добру пам’ять, фотографічну, а також цікаво розповідав і знав кожне село.
І все ж таки основне – це те, що він крізь все життя проніс щиру віру в Бога з глибини його серця і душі. Тож основною його місією було робити людей справжніми Людьми. Він завжди нам казав, що треба бути Людиною: без лицемірства, чесною. Також про когось ніколи багато не розповідав, у нього було два визначення: людина поважна і не поважна. Не поважна, бо десь не дотримала слова, сказала неправду, а ось та людина, хоч і бідна чи не показна, але поважна, бо думає так, як треба, робить так, як треба.
– Знаю, що Патріарх Димитрій у своєму заповіті просив, щоб після нього очолив УАПЦ Патріарх Костянтин, митрополит УАПЦ в діаспорі та УПЦ в США, щоб так Церква мала єдність з Константинополем. Як гадаєте, що стало на заваді виконанню заповіту?
– Батько і владика Ігор їздили до Америки заради того, щоб налагодити довірливі стосунки, які були втрачені після відходу патріарха Мстислава (митрополита УАПЦ в діаспорі та УПЦ у США – авт.). Бо тут усе було контрольоване КДБ і люди, які приходили іноді як священики до Церкви мали справу з КДБ, тож не можна було нікому довіритися. Але на заваді виконанню заповіту Патріарха Димитрія стала обережність американських владик. Колись Патріарх Мстислав радо нас приймав і ставився, а от до попередніх владик ставився з обережністю, бо знав те, що було під радянською владою – добрим бути не може. Не раз ми просили Патріарха Мстислава, щоб прислав нам хоч одного владику, щоб той навчив наших владик адмініструвати та контактувати з владою. А він нам відповідав: «Владики тут, за кордоном, більше світські люди, аніж владики. Вони Вас не зрозуміють. Вони не схочуть взяти на себе ті обов’язки і звикли до іншого життя, а ризикувати і чимось жертвувати не хочуть». І так до сьогодні ота обережність, не бажання брати на себе такий клопіт заважають єднанню.
Анна Грапенюк
Фото: З архіву ставр. Братства св. ап. Андрія УАПЦ
Джерело: dukhovnist.in.ua/uk
Повязані записи
