Події останніх двох років спонукають нас дедалі більше замислитись не тільки над основними процесами у житті нашого суспільства, але і над важливістю присутності Церкви у цьому соціальному вимірі. Коли я знайомилась з отцем Сергієм, то він жартівливо сказав про себе, що з однієї сторони є москалем, а з іншої – поляком. Отець Сергій Дмитрієв народився у Росії, має литовське і водночас польське коріння, проте після поїздки на Батьківщину матері остаточно вирішив переїхати в Україну, оскільки, як говорить про це сам, його завданням є служіння Христові через служіння народу України. Сьогодні отець Сергій є заступником голови Синодального відділу соціального служіння і благодійності УПЦ КП, виконавчим секретарем Комісії з питань соціального служіння Всеукраїнської ради Церков та релігійних організацій, військовим капеланом, людиною сильної вольової позиції, командним лідером, для багатьох – другом і побратимом.
– Отче Сергію, сьогодні у багатьох українців життя можна умовно поділити на два періоди – до Майдану і подій на сході країни і після; оскільки чимало з них змінили свої домівки, роботу, міста. Чи змінив Майдан також ваш стиль життя і служіння?
Не знаю, чи можна сказати, що Майдан змінив напрямок мого священичого служіння, спровокував перейти з УПЦ до УПЦ КП. Я думаю, що, можливо, зробив би цей вибір і без останніх подій. У мене відбувся перелом після служіння у Польській Православній Церкві, на парафії у лемків. Саме там я почав глибше вивчати українську історію, спілкуватися з людьми із заходу країни, більше подорожувати нашою державою. Тому моя позиція була очевидною – служити Христові через служіння народу України. Всі проекти, якими я займався у Херсоні, були пов’язані з культурою нашої країни. Звичайно, що Майдан дав свій поштовх. Моє життя до всіх цих подій – це служіння у Херсоні та області в УПЦ. Часто стикався із нерозумінням духовенства, було багато перешкод. Виходило, що у Москві я чужий і тут також, оскільки мої стосунки із представниками інших конфесій ніколи не вітались. Через те події Майдану дещо змінили стиль служіння, більше почав займатись військовим капеланством, а також я перейшов в іншу Церкву, де тепер почуваю себе повністю вільно, до того ж ми з сім’єю наразі переїхали до Києва. Тобто мій локальний досвід роботи над проектами з Херсону тепер починає працювати на всеураїнський рівень.
– Наскільки мені відомо, минулого року ви кілька разів були в АТО, служили там, були капеланом, коли наші війська стояли під Кримом, з березня 2014 року до початку АТО. Дуже приємно було бачити вас на спільній молитві із духовенством різних конфесій. Якою ви тоді побачили війну?
– Я виріс у воєнному містечку, у Мурманську, тому армія не була для мене якимось надзвичайним явищем. До 1993 року я жив у Російській Федерації. Частина моїх друзів та знайомих була учасниками чеченської кампанії. Тому я дуже добре розумію наслідки війни. Бачив, як у Мурманську духовенство допомагало військовослужбовцям; тому зрозумів, наскільки підтримка Церкви є визначальною. 
Коли в Україні розпочались події, пов’язані з анексією Криму, почав більше у це заглиблюватись, допомагати військовим, навіть займався тим, що вивозив їхні сім’ї. Тому військові із 79 бригади і 30 бригади мені дуже дорогі. Хлопці досі вважають мене своїм капеланом. Досі намагаюся підтримувати із ними контакт, відвідую поранених у госпіталі, спілкуюся із родинами загиблих. Наприклад, коли потрапляю у частину Новоград-Волинського, то залишаюсь там на кілька днів, нас з дружиною просто не відпускають. Якими я побачив військових на фронті? Зрозумів, що в Україні люди, які навіть не ходять до храму ніколи, завжди відкриті до спілкування зі священиком. Важливо, щоб духовенство не представляло перед хлопцями свою конфесію. Я особисто завжди наголошував, що є православним священиком, проте максимально відкритий і готовий допомогти всім іншим! Тому часто ініціював приїзди греко-католицьких священиків, протестантських пасторів, закликав всіх військових до спільної молитви і причащав, не зважаючи на приналежність до іншої конфесії. Навіть тих, які вважають себе атеїстами, запрошував побути з нами, щоб вони не залишалися самотніми. Тому те, що надихало мене на сході, – ми, священики, стирали міжконфесійні бар’єри, Бог – максимально для всіх доступний, а капелани були і є побратимами. Щодо спільного співслужіння, то у мене ця практика була і до того. Інколи доводилося переконувати духовенство інших конфесій спільно молитися і причащати. Наголошував, що для наших військових, – це просто необхідно! До речі, американські капелани теж мають подібний досвід. У зоні АТО військові відчувають Бога дуже близько не лише через наближення смерті, а через щирі і відкриті стосунки між людьми. Звичайно, що на війні нема романтики. Проте тут, у мирному житті, ми можемо згрішити фальшивістю, щось гарно прикрасити, там такого нема. Там все очевидно – хто ти, наскільки твоя віра у Бога сильна. Також на війні ніхто не стидається своїх релігійних почуттів.
– Зараз ви у Києві, займаєтесь тут соціальним служінням, часто їздите на схід, проте почали також займатися дещо волонтерською діяльністю, яка є додатком до духовної та соціальної місії. У нашій країні саме розуміння волонтерства тепер розуміємо по-новому. Хто такий, на ваш погляд, волонтер? Які характеристики цієї діяльності?
– Наразі я займаюсь організацією волонтерських команд. Роблю це протягом 15 років. У Херсоні я очолюю громадську організацію, яка має своїх іноземних фінансових донорів із фондів, які займаються подібними ініціативами, а також ми співпрацювали із українськими організаціями. 
За світською освітою я соціальний працівник, викладав у Херсонському державному університеті. Коли переїхав до Києва, то став заступником голови Синодального відділу соціального служіння і благочинності УПЦ КП. Тому моє основне завдання – це спонукати духовенство до соціального служіння, а також створювати волонтерські групи на базі парафій. Також працюємо над розвитком мережі організації «Eleos Ukraine» в українських містах, щоб розвивати цей напрям роботи саме в нашій Церкві. Ви говорили про волонтерів. Хочу сказати, що сьогодні у нас це слово виключно асоціюється із людьми, які допомагають війську. Насправді воно – багатозначне. Я не можу сказати, що із останніми подіями у нас з’явилися волонтери, насправді вони функціонували і до того, просто в дещо інших напрямках роботи. Насправді багато із них – професіонали своєї справи, оскільки фахово працювали у різних проектах до того. На жаль, сьогодні мені доводиться спостерігати за тим, як волонтери доволі часто «згасають» у своїй роботі; ми розуміємо, що війна рано чи пізно закінчиться, проте важливо цих активних людей, які прагнуть займатись громадською діяльністю, зберегти і перенаправити в інше русло, наприклад, в адвокаційні компанії для зміни певних процесів у суспільстві, дитячі будинки, лікарняні заклади, хоспіси.
– Отче, оскільки ми говоримо про соціальне служіння Церкви, і ви цим напрямком роботи успішно займаєтесь. Чи бачите якісь прогалини, слабкі сторони, які не дозволяють Церкві співдіяти із суспільством?
– Я не можу говорити за все українське релігійне середовище, лише за служіння в УПЦ і УПЦ КП. Звичайно, що такі перешкоди є. Насамперед в українському законодавстві релігійні організації не мають повноважень нарівні із громадськими; а це не дозволяє працювати у рамках соціального служіння так, як би хотілось. Також самі іноземні фінансові донори, які проникають в Україну, мають вказівку не давати коштів на релігійні організації. Наприклад, у Європі ситуація зовсім інша – Церкви шукають серед вірних тих, які зможуть вкладати кошти і цим займатись. Я, наприклад, для реалізації проектів сьогодні шукаю світських людей, які мають вольові характери і набір моральних цінностей. Тому ми так чи інакше завжди хочемо поставити соціальне служіння у рамки Церкви. На мій погляд, цього не варто робити, оскільки напрям роботи виходить поза теологічні межі, а також є міжконфесійним. Приклад – сам Христос, який через милосердного самарянина, а також римського сотника-язичника представляє допомогу абсолютно всім людям. Інколи це соціальне служіння всередині самої Церкви, яке відкрите тільки на представників певної спільноти, дещо порушує цей принцип. Тому гадаю, що такий підхід не є правильним. Соціальне служіння має бути відкритим максимально для всіх. Тобто, у загальному, основна перешкода полягає у тому, що суспільство на рівні держави не готове співдіяти з Церквою, водночас Церква є також закрита у собі. Потрібно розуміти, що священик ніколи не замінить психолога чи соціального працівника. Через те наш Синодальний відділ намагається спонукати духовенство до співпраці із фахівцями. Тому ресурсів – дуже багато.
– Отче, повернімося знову-таки до теми військового капеланства. У мене зараз перед очима фото Юрія Білака «Тайна вечеря», де ви разом з військовими сидите за одним столом. Що ви відчуваєте, коли приїжджаєте до хлопців? Як виглядають ці візити?
– Я вже настільки звик до хлопців, що не можу не приїжджати! Мабуть, це можна порівняти із тим, як я прагну зустрічі з дружиною, дітьми і родичами, яких давно не бачив. Хоча у війську багато всього змінюється – офіцерський і бійцівський склад, проте я знаю, що мене там люблять і чекають. Знаєте, тут спрацьовує принцип – назвався грибом, лізь у борщ. Не можна залишати тих, яких підтримуєш від початку. Коли був там на Великдень, стояв у строю, а офіцер сказав: «Отець Сергій приїхав до нас». Звичайно, я не був з ними постійно фізично, підтримував дистанційне спілкування, але це дуже приємно. Завжди, коли їду у зону АТО, везу із собою маленькі іграшки. Знаю, що для кожного Воїна подарунок з рук священика, – особливий. Звичайно, ми не перетворюємо це все на фетиші. Проте я знаю, що не всі хлопці є віруючими, тому цей бегемотик на брелку чи їжачок – буде цінним і дорогим. Також привожу часто іграшки для дітей військових. Всі ці візити відбиваються на моєму емоційному стані, завжди співпереживаю із пораненими, родинами загиблих. Тому сьогодні особисто переживаю психологічну травму, звертався за консультацією до психотерапевта. Наразі обмежуюсь такими поїздками, відчув, що потребую морального відпочинку, оскільки дуже близько сприймаю життя кожного солдата. Інколи відчуваєш внутрішнє безсилля, що не можеш через обмежені матеріальні ресурси, допомогти абсолютно всім. Якщо ти розумієш свою неспроможність, це заганяє тебе у глухий кут; хоча пригадуєш, що є просто звичайним священиком і не можеш зробити багатьох речей. Нещодавно у зв’язку з цією проблемою я потрапив до лікарні. Було надзвичайно приємно, коли хлопці із Новоград-Волинського навідували мене і привозили із собою гарячий суп. Гадаю, що кожен священик, який займається військовим капеланством, відчуває щось подібне. Таку дружбу не можна нічим зруйнувати, оскільки ми знаємо про позитиви і негативи одне одного. Заради цього, власне, варто жити.
– Якщо аналізувати загально стан сьогоднішніх подій, то варто відзначити, що в країні панує загальна психологічна криза. Інколи ставлю собі запитання: кому насправді легше – тим, які безпосередньо воюють на фронті, чи тим, які проживають у відносно мирному місті із знанням того, що за сотні кілометрів триває війна. Яким чином сьогодні Церква може знижувати цей градус напруги у суспільстві?
– На жаль, Церква найбільш ефективно може вплинути на тих людей, які приходять до храму. Прикро, що ми не маємо можливості вплинути на суспільство загалом, хоча про це варто говорити всіма можливими каналами комунікації. Гадаю, що Церква знову-таки повинна запрошувати на рівні парафій психологів, створювати групи підтримки, подібно до анонімних нарко- чи алкозалежних. Окрім того, під час проповідей священики мають також про це говорити, постійно вказуючи, що, якщо ви відчуваєте психологічну кризу, не замовчуйте. Зверніться до психолога чи психотерапевта, не варто встидатися. Тобто варто влаштовувати такі спільні групи для всіх, хто потребує, для учасників АТО, їхніх сімей. Також знову-таки потрібно вести тісну співпрацю між Церквою і психологічними центрами, дозволяти проводити спеціальні конференції та семінари на парафіях, також брати участь в інформаційних кампаніях. Знаєте, коли військові повертаються з фронту до мирного життя, парафіяльні священики також мали б на це зважати, оскільки важливо допомогти людині також психологічно влитися у мирне русло. Також варто опікувати духовним супроводом і волонтерів та медиків, які безпосередньо допомагають. Ці люди інколи переживають набагато більший стрес, ніж бійці. Інколи це подібно на перегляд фільму, коли ми, як глядачі, більше переживаємо за героя, ніж актор, який виконує цю роль. Окрім того, Церкві важливо готувати фахівців у цих галузях для майбутньої підтримки і допомоги. Також прагнути реалізації певних ініціатив на законодавчому рівні, про що я вже говорив раніше.
– Події, які відбуваються в Україні, спонукають також говорити про певні здвиги у рамках міжконфесійного діалогу. Ви були учасником Екуменічного соціального тижня, який відбувався у Львові. Наскільки наше місто може бути ефективною платформою для цієї комунікації?
– Для мене діалог відбувається тоді, коли спілкується глобально вся Церква – з духовенством і вірними, а не відбуваються перемовини на рівні адміністративного апарату. Тому оцей адміністративний апарат дуже заважає діалогу, оскільки всі ми – люди, які мають амбіції і є конкурентами між собою. Це насправді проблема, адже через відсутність комунікації одне з одним ми розділяємо суспільство. Ми говорили з вами про спільне служіння на фронті. Якщо б ми перенесли цю маленьку модель до нас у суспільство, уявляєте, який був би ефект? А так через оці постійні змагання, навіть зараз, – хто більше допомагає фронту, хто більше зробив добрих справ, ми руйнуємо діалог. Через оцю амбітну погоню ми відвертаємо насправді людей від Бога. Там, де на парафіях, священики відкриті до представників інших конфесій, зовсім інші прихожани. Дуже радий, що Львів, а також західна Україна мають такий ресурс проводити дні екуменічного єднання. Цю ініціативу варто розвивати, залучати ще більше представників різних конфесій. Важливо, щоб ми не тільки були спільно учасниками різних конференцій, але також пізніше продовжували спілкування у своєму служінні. Наприклад, після зустрічей у Львові я досі спілкуюся із багатьма священиками УГКЦ, які допомагають у різних проектах. Особливо, коли я вивозив з Криму сім’ї військових, багато священиків мені допомагали у цьому, підтримали матеріально, коли на той час я не мав жодних ресурсів, пізніше ми також спільно служили під Кримом, тому сьогодні вони є для мене справжніми братами.
Розмовляла Юліана Лавриш
Фото: Зі сторінки о. Сергія у facebook
Повязані записи
