Ольга Горда-Цибко: «Працюючи вже не перший рік з друзями, вкотре продовжує зачаровувати їхнє особливе бачення Світла»

28124759_1782744568424133_554769927_oВже другий рік поспіль в Українському Католицькому Університеті є чинною програма іконопису на склі з друзями спільноти «Емаус». Ольга Горда-Цибко – художник-реставратор, вона чимало часу присвятила іконопису на склі, навчаючи дітей та дорослих. Проте роботу із своїми новими підопічними вважає вкрай важливою. Про особливості і тенденції розвитку цього проекту говоримо із куратором – Ольгою Гордою-Цибко.

Пані Ольго, розкажіть, будь ласка, про проект і чому виникла така ідея?

Ідея виникла спонтанно. Я є художником-реставратором, тривалий час займалася реставрацією ікон на склі, пізніше почала проводити майстер-класи для дітей та дорослих в УКУ. Звичайно, що багато людей не можуть дозволити собі відвідувати такі заняття, оскільки це дорого, тому і виникла ініціатива розробити проект для людей з особливими потребами. Так з’явилася ідея запропонувати такий проект керівництву Українського Католицького Університету. Його радо підтримали, виділивши фінансування на таку програму саме для людей, що є соціально незахищеними.  Ми уклали угоду з спільнотою «Емаус». Цей проект триває другий рік. Минулого року у лютому наші напрацювання завершилися виставкою, на якій було показано більше 15 робіт. Для себе зрозуміла, що ці люди легко підійшли до роботи, не було жодного, кому б це не вдалося. Мені сподобалося, що вони дуже відповідально ставляться до роботи. Часто діти, з якими працювала, приходили без ентузіазму, бо батьки їх спровадили. А друзі «Емаусу» беруть одну ікону, другу, третю; швидко вловлюють техніку. У нас гарні групи (приблизно 10 осіб у кожній), вони між собою товаришують, одне одного знають. Цього року плануємо намалювати тридцять ікон, які теж покажемо на виставці, запланованій на травень. Можливо, вдасться зробити виставку-аукціон, щоб охочі могли купити ці ікони.

28082134_1782744618424128_858317726_o

Як обираєте сюжети для ікон?

Музей УКУ на Хуторівці, де ми працюємо, – це збірка ікон, подарованих меценатом Іваном Гречком. Це єдиний у Львові музей, де в експозиції у такій кількості можна побачити ікони на склі. Ми малюємо репліки цих ікон. Маємо близько десяти сюжетів, і кожен обирає собі наймиліший. Найчастіше малюють Богородицю, рідше – святу Варвару і Юрія- Змієборця.

Ви казали, що спілкування з вашими підопічними є нестандартним. Як ви знаходите контакт?

Коли я починала працювати, то справді було не легко. Втім, доволі за короткий час відчула себе частиною їхнього світу. Спочатку між нами була певна відстань, тепер ми стали родиною. Спілкуючись з друзями потрібно бути щирим, добрим і відкритим. І це приносить неймовірне натхнення. До того я не знала, як вони сприймають мистецтво і світ, але виявилось, що з ними дуже просто. Мої підопічні все розуміють, лише треба мати більше терпіння, аби де-кому уділити більше часу. Я часто говорю «мої діти», хоча насправді багато з них є навіть старшими за мене, віком від 25 до 40 років. Вони сприймають світ як діти, дуже безпосередні. Буває, що хтось вперто не хоче чогось розуміти, потрібно шукати підхід. Насправді всі друзі дуже добрі, неначе діти, і як подяку дарують тепло і любов.

Кажуть, що ікона – це своєрідне прочитання світу. Як відчитуєте світ у своїх підопічних?

28125403_1782744638424126_1315639_oЯ б не сказала, що є кардинальна різниця між іконами людей з особливими потребами і дітьми чи дорослими, з якими працювала до того. Мої «діти» часто жартують під час малювання, вмикають різну музику. Вони до цього підходять дуже безпосередньо. Був випадок, коли одному хлопцеві не сподобалися висловлювання іншого, і він зауважив йому: «Будь ласка, підбирай слова, бо ми все ж малюємо ікони». Гадаю, що у них є своє бачення Світла, Бога. Вони не просто приходять на заняття, щоб помалювати, але мають відчуття присутності  у сакральному просторі. Чимало серед них працюють, інші у пошуку роботи. І тому багато з друзів кажуть, що ці майстер-класи є для них роботою. Через те щоразу запитують, коли буде наступна зустріч.

Які надалі є перспективи розвитку цього проекту?

Кожного разу сподіваюся, що університет профінансує цей проект. Також будемо шукати гранти, адже раз в тиждень недостатньо для того, щоб вповні малювати. Така акція просто необхідна для цих людей – вони відчувають себе потрібними комусь, що не є відкинутими суспільством. Важливо, що є така спільнота як центр «Емаус», який підтримує їх, інакше більшість з них просто не могла б знайти себе у світі. Вони дуже дорожать своїми роботами. Хтось з них показує свої роботи перед батьками, хтось хоче продати їх на аукціоні. Їм потрібна увага, тепло наших сердець і розуміння, що вони не є іншими, не є покинутими.

Розмовляла Юліана Лавриш

Світлини надані Ольгою Гордою-Цибко

 

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.