Сьогодні, 1 вересня 2016 року, ми вкотре святкуємо День знань. Відомий письменник Віктор Гюґо сказав: «У людини є лише один тиран – невігластво». У наші непрості часи саме знання є найпотужнішою зброєю, яка допомагає боротись із несправедливістю суспільства та злом, яке намагається зламати наш дух. Однак, будь-які знання нівелюються, якщо вони не мають духовного фундаменту. Сайт «Духовна велич Львова» підготував ексклюзивний матеріал про те, якими були найцікавіші спогади зі шкільних та студентських років найкращих дописувачів нашого медіапроекту.
шейх Саід Ісмагілов, муфтій Духовного управління мусульман України «Умма»
«Я навчався в Загальноосвітній школі №60 м. Донецька. До першого класу пішов у 1985 році. В школі мені подобались гуманітарні предмети, особливо «Історія» та «Географія». І навпаки, точні та математичні предмети були не для мене, я їх не бажав вивчати, бо було не цікаво. 1 вересня кожного року після урочистих заходів нам видавали стопку підручників для навчання в цьому навчальному році. Новими вони жодного разу не були. Іноді вони були настільки старими, що я був десь восьмим-дев’ятим учнем, що навчався за цим підручником. Ті, хто навчався в ті роки, пам’ятають, що кожен учень підписував кожен отриманий підручник в спеціальній таблиці. Таблиці були розраховані максимум на п’ять років використання підручника, а далі учні вже самі докреслювали цю таблицю і вписували себе. Отримавши свої підручники, я залпом прочитував спочатку «Історію» (або «Історії», бо в старших класах їх було декілька), потім «Географію», а потім ретельно вивчав історичні та географічні карти. Весь навчальний рік я був просто гуру з цих предметів, бо прочитавши свої, потім читав ще і підручники своїх старших сестер. Також достатньо добре в мене виходило вивчати «Біологію», «Українську» та «Російську літератури», «Фізичне виховання» та всі творчі предмети. А ось з «Математикою», а пізніше з «Алгеброю», «Геометрією», «Фізикою» та «Хімією» справи в мене йшли не дуже добре. Мені було не цікаво їх вивчати. Тому я по цих предметах ледве дотягував до трійки. Ситуація в мене була курйозна: в табелі дві третини відміток – п’ятірки, а третина – трійки. І так кожного року.
А десь у старшому класі стався випадок, що став для мене особливим. Сиджу на «Алгебрі» та займаюсь чимось стороннім, бо всі ці вправи навіювали на мене нудьгу. Вчителька, Людмила Олександрівна (прізвища, на жаль, не пригадую), каже про те, що зараз вона зробить експеримент, та дасть вирішувати складне завдання не з програми цього року, а з програми наступного року. Написала рівняння на дошці. Ну наші відмінники по черзі «билися» над його вирішенням, і ніяк не могли розв’язати, бо було складно. Вчителька сказала до класу: «Ну, хтось може його вирішити?». Я відриваюсь від своїх байдиків, подивився на нього, і прямо з місця запропонував, як його вирішувати, та свій варіант відповіді. Вчителька сіла і каже: «Я завжди знала, Ісмагілов, що ти розумний, але дурницями займаєшся замість навчання». Це високе визнання від вчительки, у якої я ледве отримував трійки, запам’яталась мені на все життя».
ігумен Маркіан (Каюмов), прес-секретар Львівської єпархії УПЦ
«Звичайно, приємних спогадів що зі школи, що зі студентських років дуже багато! Не дарма кажуть, що це найкращі роки життя, – а я б сказав, що в мене це найвеселіші роки. Ще зі школи я полюбив грати в «КВК». Але оскільки я після 9-го класу вступив до коледжу, а потім до університету – то все юнацтво в мене пройшло в статусі студента. А як ми знаємо, від сесії до сесії живуть студенти весело.
Всі роки навчання в коледжі я продовжував грати у «КВК». Крім цього, в коледжі і в університеті весь період навчання я був старостою групи. На 3-му курсі коледжу мене обрали від нашого факультету членом студентської ради, а на 4-му курсі президентом коледжу. І от я згадую, перед моїми виборами визначали кандидатів, між якими на загальних студентських зборах мали обрати одного. Мою кандидатуру висунули студентський профком і адміністрація коледжу. Студенти могли висунути свою кандидатуру. Перед виборами я вирішив зібрати свою команду однодумців з різних факультетів, яких потім я б пропонував собі в заступники.
Першим заступником мав стати мій добрий друг, студент юридичного відділення Михайло. Він погодився на мою пропозицію. І от під час виборів всі студенти, окрім юристів, підтримували мене, і лише студенти юридичного відділення вирішили запропонувати свою кандидатуру – якраз мого товариша – Михайла. Після того, як він піднявся і сказав, що він йде разом зі мною в одній команді, виявилося, що я один кандидат на президентство і одноголосно проголосували всі за мене. Потім ще довго жартували, що я дуже майстерно «прибрав» свого «конкурента». Але пізніше я, можна сказати, віддячив Михайлу. Разом із мером м. Бара ми створили Молодіжну раду при міському виконавчому комітеті, але очолювати її я відмовився, оскільки наближався час, коли я мав покидати рідне місто, аби йти навчатися далі. І на посаду голови міської Молодіжної ради я запропонував Михайла, якого підтримали представники інших навчальних закладів. Так ми займалися молодіжною політикою – він був моїм заступником в коледжі, а я у нього при міськвиконкомі».
о. диякон Юрій Федів, голова Львівського ставропігійного братства святого апостола Андрія Первозванного, УАПЦ
«Це був 1991 рік – час так званої «Перебудови». У нашій хаті питання про Україну як державу ніколи не піднімали при нас, дітях. Пізніше ми дізналися, що наша велика родина, яка живе у Росії, опинилася там не просто так. Мама працювала в районному управлінні освіти інспектором з української мови та літератури. Її батьки були свідомими українцями і щирими християнами. Якось дивно було, коли ми сідали вечеряти до Святої вечері, то бабуся закривала двері і заслонювала усі вікна. Дідусь часто любив співати пісні «Там під Львівським замком» і «Червону калину»… але теж, коли хата була закрита, і молодший син грав тихенько на баяні. Ми із сестрою були тоді ще зовсім дітьми – я готувався іти до школи, сестра уже переходила в 4-й клас. Коли помер дідусь, то усі вихідні ми проводили у бабусі в Карпатах. Вона була досить авторитетною жінкою у нашій родині, і її слово було для усіх вагомим аргументом.
Якось на вихідні, коли я був у 3-му класі, нам дали вивчити гімн СРСР, тоді вже це було на українській мові. Там була така фраза «До комунізму нам вказує шлях». Я її не міг вивчити, і завжди до останнього слова додавав галицьку лайку, на що бабуся звертала увагу, що не можна таке говорити. Після декількох наполегливих намагань вивчити цей гімн бабуся мені сказала таку фразу: «Не мучся дитино, скоро будеш учити «Ще не вмерла Україна». Коли намагався запитати, що це таке, то вона ще раз сказала, що скоро все буду знати.
Ввечері мама вирішила перевірити, чи я знаю слова, та аргумент, що зі мною вивчила бабуся були головними. Зранку, коли мене підняла вчителька процитувати гімн, я розповів до місця, де була вищезазначена фраза. Коли я замовк, то Ярослава Миронівна, яка теж походила із сусіднього карпатського села і добре зналася із мамою, запиталася, чому мовчу. «А бабуся казала то не вчити, бо скоро будемо усі розказувати «Ще не вмерла Україна». Тоді маму викликали до школи, і вона мала неприємності через мене, ну….і бабуся мала, що таке мене навчила. Але слава Богу, то вже у повітрі був дух самостійності і Українська держава вже була у кожного у серці. Ми завжди згадуємо цей момент мого шкільництва».
Адель Діанова, директор Всеукраїнського єврейського благодійного фонду «Хесед-Ар’є»
«Школу я дуже любила.В нас був дружний клас. Всі багато читали, непогано вчилися, але любили бешкетувати.Одного разу змовилися цілим класом і замість уроків поїхали в Карпати! Відчували себе прекрасно, раділи свободі, відчували себе зовсім дорослими, прекрасно провели день….А ввечері добре дістали прочуханки від переляканих батьків та вчителів!!!».
Підготували: Лідія Батіг, Юліана Лавриш
Повязані записи
