Уже дуже багато було сказано про “епохальну” зустріч двох Предстоятелів. Я не релігійний аналітик і тим більше не представник клерикальної дипломатії. Але, будучи багато років у внутрішньоцерковному середовищі (спершу як студент Духовних Шкіл, а потім як викладач і, зрештою, священик), природно, не можу не слідкувати за життям Церкви, особливо, якщо навколо клекотить море багатовекторних аналізів цього життя.
Зустріч Папи Римського Франциска та Патріарха Московського Кіріла не слід розглядати як унікальну епохальну подію. Вона – лише ланка довгого ланцюжка. Сам факт зустрічі і її результат – підписання декларації – дуже гідно і неупереджено описав Мирослав Маринович. Вважаю його аналіз одним із найкращих. Але то моя суб’єктивна думка…
Справді, патріарх Кіріл – всього лиш Предстоятель однієї із Православних Церков. Якщо відкинути його “русомірські” та “третьоримські” амбіції, якщо відкинути завдання ФСБ, відпрацювання кремлівських вказівок (що всі чудово розуміють і про що багато написано), то це була зустріч Вселенського Архієрея (для католицького світу) із головою однієї (не найкращої) гілки Древа Православ’я. От і все. “Епохальною” цю подію зробили ми самі своїми коментарями, блогами, аналізами, репліками і перепостами. Звичайно, що вона показала багато непомітних раніше штрихів однієї картини, але то зовсім інша мова.
Тут я хотів би звернути увагу на інше. На подію, яка має відбутись у червні цього року і про яку майже перестали говорити. Це скликання Всеправославного Собору. Ба, навіть не самого Собору, оскільки його проведення носить номінальний і декларативний характер, а те, що відбуватиметься потім. Чомусь мені видається, що найцікавіше буде після нього.
Всеправославний Собор (не насмілюсь назвати його Вселенським) не проводився, як відомо, від ІХ століття. Патріарх, який його скличе, безсумнівно, увійде навіки в історію Еклезії, як визначний церковний діяч. Тому не дивно, що для Його Всесвятості Патріарха Варфоломія проведення Собору стало ідеєю фікс. Це на сьогодні ціль його життя. Його червона лінія. У цьому контексті, якщо думати чисто по-людськи, зрозуміла позиція Вселенського Патріарха. Зрозумілі і його поступки, на які він ішов заради проведення Собору.
А як поводиться у цій ситуації патріарх Кіріл? Він кожного разу намагається дати Вселенському Патріарху гучного ляпаса. І йому це непогано вдається: зняття неугодних Кремлю питань, перенесення Собору зі Стамбула на Крит, зрештою, виступи на засіданні передсоборової комісії – все це демонстративно мало показати Його Всесвятості, хто в домі “барін”. І Архиєпископ Константинополя смиренно мовчить… От у цьому контексті зустріч з Папою Римським, її анонсування та висвітлення у російських та проросійських медіа, була черговим ляпасом Патріарху Варфоломію. Московський патріарх поводиться як православний папа, чи хоче себе таким показати. Він говорить від імені всього Православ’я і, чогось мені здається, щиро вірить у те, що зможе стати і стане Папою Православного Світу. Кубинська зустріч показала його безрелігійність та політиканство. Але це вже деталі іншого аналізу.
Патріарх Варфоломій, носячи титул Вселенського і, апріорі залишаючись ним, тепер виглядає на маргінесі християнських діалогів та церковних дипломатичних процесів. Його позиція абсолютно зрозуміла: “Нехай пройде Всеправославний Собор”, навіть ціною його особистого приниження. Але ж Собор пройде і закінчиться. От тоді можемо чекати багато цікавих подій, породжених надзвичайно тонкою візантійською дипломатією та грою. Зараз одна сторона виглядає переможцем у битві Патріархів, але виграти битву – це ще не виграти війну. Найцікавіше попереду.
прот. Назарій Лозинський
Повязані записи
