Одного разу мені вдалося побувати на Богослужінні у Свято-Покровському соборі УПЦ КП у Львові. Якраз під час молебню до Богородиці під час мандрівки ікони Матері Божої Неустанної Помочі храмами міста, спокійну загальну молитву порушив дитячий голос. Хлопчик молився до Богородиці настільки щиро і з відкритим серцем, що мені захотілось дізнатись про нього більше. Пізніше я багато чула відгуків про Андрійка від духовенства, та справжній переворот у душі стався після розмови з ним, після того, як хлопець розповів драматичну історію свого 12-річного життя і поділився думками про Бога.
Страх перед Богом наповнює життя радістю
З Андрійком зустрічаємось у Покровському соборі. Хлопчик одягнений у спеціально пошитий для нього підрясник – подарунок владики Димитрія, про якого він згадує з особливою любов’ю. Саме владика, почувши, як дитина співає та читає апостольське читання (а співає Андрійко аж трьома голосами), запросив хлопчика паламарювати і більше служити у храмі. Владика Димитрій і загалом духовенство храму, на думку Андрійка, частково замінюють йому батьків, бо з владикою хлопець завжди може поговорити на ті теми, які його особливо цікавлять, а священики постійно підтримують і допомагають. Особливо Андрійко вдячний своєму «опікуну» у храмі – братові Ігореві Турику та духівнику – отцю Михаїлові Сиваку. Від духовенства храму я дізналась, що в Андрійка нема батьків, наразі його виховує бабуся Галина, він лагідно називає її Мамою, а також разом з ними живе 85-річна прабабуся Ганна, якою хлопчик також особливо опікується. Мені не хотілося говорити про Андрійкову сім’ю, оскільки я розуміла, що це може завдати дитині болю. Проте хлопчик сам почав розповідати. Ми сиділи й розмовляли недалеко від свічника, так що прихожани, які молилися і ставили свічі, ненадовго відволікалися від молитов і слухали доросле осмислення свого дитинства: «Знаєте, моє життя має свою сумну історію. Після народження я був дуже кволим, у мене – хворе серце, тому батьки відмовились від мене. Проте я пробачив їх, бо Бог вчить любити».
У розмові з Андрійком не лише вражає історія його життя, але насамперед сила духу цього хлопчика, віра якого набагато сильніша, ніж у багатьох дорослих. І це, без сумніву, робить його особливим. «Що я відчуваю, коли прислуговую? Відчуваю страх Божий, оскільки на мені відповідальність під час Богослужіння, незалежно від того, чи читаю апостольське читання, чи подаю кадило. Є певна місія, і її треба сповнити до кінця, бо всі ми – смертні. Так само був випадок, коли під час Сповіді я не згадав однієї провини, потім Бог мені послав покарання; тепер дуже ретельно готуюсь до Таїнства. Але цей страх перед Богом – це і є відчуття радості», – каже Андрійко.
Дзвонити дзвоном серця…
Про присутність Божої іскри говорили ще сестри-студитки, у яких хлопчик навчався при монастирі перші чотири класи. З особливим теплом Андрійко згадує сестру Ольгу, яка про нього піклувалася, ніби мама. Також хлопчик співав у хорі «Дударик». Тепер Андрійко ходить до світської школи. Каже, що часом дає поради своїм друзям. Одного разу був випадок, коли друг спитав його, що йому обрати у неділю зранку – заняття у музичній школі чи Літургію, Андрійко відповів без вагань: «Розумієте, мої друзі якось особливо не міркують у нашому віці про Церкву. Звичайно, що треба йти на Літургію, бо буде зле, коли ти не почуєш недільної Євангелії та не будеш знати, про що говорив священик». Також запитую Андрійка про його молитовний щоденний досвід, як варто провадити молитву. «Молитися можна скрізь, проте завжди треба розуміти, що Бог поруч, і ти з ним відверто розмовляєш. Зазвичай я прошу здоров’я для своїх рідних бабусь, щоб вони ще довше прожили. Також молюсь за себе», – каже Андрійко. Хлопчик нещодавно повернувся з Києва, брав участь у святкуваннях з нагоди Дня Хрещення Русі. Казав, що ця подорож була його найбільшою мрією, оскільки він хотів спробувати себе у ролі дзвонаря і на дзвіниці у Володимирському соборі, і у Михайлівському монастирі. Тому Бог здійснив його заповітні мрії. 
Андрійко дуже любить дзвони, буквально ними марить – читає всю літературу, де тільки є найменша згадка про них, слухає передзвін на компакт-дисках. Загалом хлопець старається вибратись на дзвіницю практично у кожній святині, де він буває. З трепетом згадує передзвін у Почаївській Лаврі, а у Зарваниці Андрійко був на дзвіниці з Блаженнішим Святославом, коли Глава УГКЦ освячував дзвін. «Кожного року до Зарваниці мене бере мій добрий отець Самуїл. Коли ти дзвониш, відчуваєш, як Божа благодать наповнює твоє серце, спочатку її небагато, та все прибуває і прибуває нова сила. І ти нікого не бачиш, тільки себе поруч з Богом», – ділиться враженнями Андрійко.
Бути лікарем душі…
Буквально всі літні канікули Андрійко проводить у Покровському соборі. Тут він щодня прислуговує, інколи на кількох Службах. Під час навчання у школі хлопчик проводить у храмі вихідні, але каже, що можливо бабуся вже з початку навчального року забиратиме його на Вечірні. Саме бабця Галина, на думку Андрійка, вплинула на його духовний розвиток, вона завжди просила хлопчика читати Святе Письмо, а також брала із собою на Богослужіння. Кожна дитина у своєму житті мріє про якусь професію. Андрійко наразі хоче бути священиком-монахом. «Хочу бути священиком, бо він є лікарем душі. Одного разу я почув, як у храмі говорили про те, що православні й греко-католики – різні між собою, і мене це схвилювало. Ми про це говорили з бабцею, і я сказав, що Бог є один у всіх християн, тому робити якісь поділи – безглуздо. Священики повинні людям підкреслювати, що вони думають неправильно. Мені також подобається монашество, цей стиль життя. Мені здається, що монашество очищує душу від минулих гріхів. Так часто багато всього є у серці – криків, образ, хочеться це все викинути із себе. Для мене таким зразком є приклад життя преподобного Серафима Саровського, який через монашество дійшов до святості. Я теж хочу стати святим, ну і брат Ігор теж цього хоче», – сміється Андрійко. Хлопчик із захопленням згадує, як святий нагадує світу про те, що люди самі через захланність, грошолюбство, накликають на себе нечисту силу, так само зближують час Судного Дня. «Ще моїм улюбленим є святий Миколай. Часто до нього молюсь. Знаєте, коли я дуже хотів поїхати до Києва, то написав до нього листа, а потім, мабуть, він передав моє прохання Богу», – каже з усмішкою Андрійко, дивлячись на ікону святого серед намісних.
Андрійко – справді надзвичайна дитина, дуже глибокий і мудрий, інколи у своїх висловлюваннях не до кінця зрозумілий, а отже благословенний Богом, не зважаючи на перипетії життя, завдані образи та цілком інше дитинство.
«Я завжди відчуваю присутність Бога у своєму житті. Минулого року, коли у мене стався приступ. У стані непритомності, ніби у мареві, я йшов якоюсь дорогою, аж потім побачив дуже-дуже яскраве світло, від того наче пробудився. Зрозумів, що Бог – поруч, Він мене веде і завжди буде провадити», – ділиться переживаннями Андрійко. Також хотілося б, щоб у хлопчика було все необхідне – сприятливі умови житла, своє ліжечко, одяг, банальні цукерки та увага; все, чим багаті діти його віку! Тому я прошу всіх небайдужих людей доброї волі, які читають Андрійкову історію, можуть допомогти матеріально, відгукнутися! Любімо Бога не гучними словами, а вчинками, так, як любить Його Андрійко!
Юліана Лавриш
Фото: Валентина Євтушок
Повязані записи
