Сьогодні, 10 липня 2018 року, у день похорону Героя України, борця за Незалежність Левка Лук’яненка, Державний прапор України на вежі адміністративної будівлі Львівської міської ради на пл. Ринок, 1 буде приспущено. Також Львівська міська рада просить у цей день призупинити розважальні заходи.
Своїми спогадами про цю велику людину із читачами “Духовної величі Львова” поділився Василь Кметь, кандидат історичних наук, доцент історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка, релігієзнавець, директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
“Сьогодні Україна проведе в останню путь свого видатного сина.
Левко Лук’яненко справді є Людиною-Епохою. Важко усвідомлювати, що за кілька останніх років саме в останню дорогу вирушає українська еліта, яка взяла на себе увесь тягар боротьби за Незалежність Держави, за нашу національну гідність, за творення неймовірного в умовах тоталітарного тиску аморальної комуністичної системи. Нині усвідомлюю, наскільки важливо було прожити великий відтинок життя Їхнім, і конкретніше – Його сучасником.
Історія дисидентського руху, що стала шкільним відкриттям на початку 1990-х та невід’ємним розділом підручника з новітньої історії України сьогодні, була втілена у новітньому державотворенні, сучасному політичному процесі, доброзичливій посмішці та зваженому мудрому слові.
Згадую чудові нагоди численних невимушених зустрічей з Людиною-Легендою під час конференцій та видавничих форумів, але сьогодні – знову про історію й істориків. Колись митець порівняв життя людини в техногенну епоху з рухом потягу, де кожна життєва подія – нова станція, а кожний досвід спілкування – дочасна зустріч в купе, іноді випадкова, іноді – не зовсім. І кожен з нас на шляху до кінцевої станції завжди має безліч нагод та вражень від зустрічей з новими попутниками, як і смутку прощання, коли надійде час провести їх до визначених їм перонів…
Отак колись, 27 березня 2006 року, по дорозі до Харкова на учнівську олімпіаду з історії фахове львівське журі мало чудову нагоду зустрічі і спілкування. Хвилювало багато подій – вже знали, що вибори до Верховної Ради виграла антидержавна політична сила, знали про те, що потрапимо у вотчину Добкіна, ще не знали, яких аргументів доведеться вживати, щоб заспокоїти російськомовний шал організаторів заходу, яких найбільше чомусь почне турбувати “здатність” дітей зі сходу та півдня України розуміти рідну мову (діти тоді дали блискучий урок вчителям, заспокоївши їхню загострену стурбованість).
А видатний дисидент-правник, Народний депутат України, співтворець сучасної Української держави зосереджено і спокійно ділився своїми враженнями, своїм баченням – минулого і сьогодення. Але найважливішим у спогаді залишився не стільки актуальний на той час підбір тез і аргументів, як отой зосереджений крізь десятиліття погляд, як велика віра у майбутнє свого народу і своєї країни. І це те, що залишається нам – і в розумінні минулого, і у творенні сучасного.
Сьогодні, як у пісні, Лук’яненко “в останній вже раз” подивиться “на все те, що так вірно кохав” зі своєї далекої дороги у вічність. Вічна пам’ять!”.
Підготував Василь Кметь
Джерело: ФБ-сторінка Василя Кметя
Повязані записи
