Відомий український і російський письменник Микола Гоголь ще в 1837 р. так описав Рим: «Вся Європа для того, щоб дивитись, а Італія для того, щоб жити… І коли я нарешті вдруге побачив Рим, він мені видався ще кращим, аніж раніше! Мені здавалося, ніби я побачив свою батьківщину, в якій кілька років не бував, в якій жили тільки мої думки. Але ні, не свою батьківщину, але батьківщину душі своєї я побачив, де душа моя жила до того, як я народився на світ». Італійська приказка каже: «Тому, хто не бачив Риму, важко пояснити, наскільки життя прекрасне». Про навчання у Вічному місті, біоетику, зокрема питання трансплантації органів, міжрелігійний діалог та пошуки свого шляху – в ексклюзивному інтерв’ю із Христиною Камінською, дослідницею біоетики, студенткою Вищиго Інституту морального богослов’я Accademia Alfonsiana, при Папському Лятеранському університеті.
– Христино, розкажіть, будь ласка, як розпочався Ваш науковий шлях?
– Після закінчення Філософсько-богословського факультету УКУ в 2011 році, я рік працювала, в 2012 році вирішила поїхати до Риму, де вступила до Папського університету Цариця Апостолів (Ateneo Pontificio Regina Apostolorum (UPRA)). Там я вчилась два роки і написала свій ліценціат із біоетики (ліценціат за кордоном – те саме, що магістерська робота в Україні). Я працювала над темою «Етична оцінка продукування і використання стовбурових ембріональних клітин». Моїм науковим керівником був медик. Мені було надзвичайно цікаво досліджувати цю тему. Маю зазначити, що ще під час навчання в УКУ ми розглядали загальні тематики, навіть на біоетиці, бо коли є конкретно факультет біоетики, то маєш можливість детальніше та поглиблено вивчати певну тематику.
– Чому Ви обрали саме цю тему для дослідження?
– Я обрала цю тему, адже мене захопила сама назва. Насправді я не розуміла значення терміну «стовбурові ембріональні клітини». Проте коли почала розвивати цю тему, досліджувати її більше, то усвідомила, настільки актуальною та міждисциплінарною вона є, адже зосереджує в собі знання із таких сфер як: генетика, біоетика, біологія тощо.
– Як виникло Ваше особисте зацікавлення біоетикою?
– В принципі я почала цікавитись темою біоетики на п’ятому курсі в УКУ. В нас був загальний курс із цієї навчальної дисципліни «Основи біоетики» (викладач – о. Ігор Бойко). Я розпочинала свою магістерську роботу. Була можливість писати на тему патристики, історії, морального богослов’я або біоетики. Я обрала тему із біоетики про штучне запліднення. Звичайно, на той час це був такий дуже оглядовий спосіб оформлення теми. Але приблизно із того моменту мене зацікавила біоетика, оскільки вона є практичною наукою, міждисциплінарною насамперед. Пізніше я розповім про це детальніше.
– Так, звісно, ми повернемось до цього питання… Проте, чи могли б Ви детальніше розповісти для наших читачів, чим є біоетика і на яку роль претендує ця наука?
– Щодо самого терміну, то скажу, що мені доводилося бачити багато здивованих облич і чути різні трактування. (Сміється) Насправді нічого містичного у ньому немає. Термін «біоетика» походить від двох грецьких слів «біос» – життя і «етос» – етика.
Загалом біоетичні питання завжди непокоїли людство: згадаймо, наприклад, відомий «Сorpus Hipocraticum» (книги, які стосуються зокрема і медичної етики, що містять приписи, закони, афоризми та клятву), більшість з яких приписують самому давньогрецьому лікарю Гіппократу. Перша з цих книг – Клятва, датована V cт. до Христа, в якій є чітко вказано, яким чином лікар повинен трактувати пацієнта, який йому доручений, і чого не повинен робити: дбати про збереження життя і здоров’я пацієнта; зберігати медичну таємницю; давати медичні рекомендації згідно своєї компетенції; заборона призначати медичні препарати жінкам, які б мали абортивну дію чи призначати препарат з метою евтаназії (вкорочення життя).
– Якими є перспективи біоетики у сучасному світі?
– Сучасна біоетика – міждисциплінарна наука, на перетині біології (людське життя), філософії (трактування людини, людської особи), етики (моральна поведінка), психологія, право та інші, окрім того вивчає людську поведінку в біологічно-медичній галузі та галузі охорони здоров’я, аналізує її з точки зору дотримання моральних універсальних принципів та цінностей (виходить за межі медичної деонтології – медичної етики, як такої, відносин лікар-пацієнт, але включає її, медичну етику).
Bиникає у медичному, світському середовищі, не будучи релігійно окресленою; натхненником сучасної науки біоетики був американський онколог Ван Ранселлер Поттер, 70 рр. ХХ ст. Він говорив про біоетику як про своєрідний міст у майбутнє, трактуючи її як науку про виживання.
– В чому ж полягає міждисциплінарний аспект біоетики, і чи не суперечать основні принципи цієї науки традиційним християнським цінностям та загальноприйнятим етичним нормам моралі?
– Як я вже попередньо наголошувала, будучи міждисциплінарною наукою, біоетика може сміливо ствердити, що сьогодні вона має також релігійний вимір. Деякі науковці говорять про так званий біоетичний екуменізм поряд із екуменізмом релігійним, як необхідність інтеграції релігійного фактору для вирішення етичних проблем. Очевидним є той факт, що релігія, релігійне кредо – спрямовує морально-етичне життя віруючої особи, або ж у всякому разі мало б визначати її морально-етичну поведінку.
– Отже, чи правильно стверджувати, що біоетика також пов’язана і з міжрелігійним діалогом, незважаючи на відмінності між різними релігіями та контраверсійні питання?
– Звісно, не у всіх біоетичних питаннях кожна релігія буде мати однакове бачення, однак, у ключових питаннях, зокрема тих, які стосуються людського життя і смерті, покликаючись на найновіші наукові дані про початок людського життя і момент смерті, що стосується також дотримання фундаментальних людських прав, повинна бути згода, в цьому і суть діалогу. Зв’язок між релігією і біоетикою покликаний служити добру цілого людства.
Три світові монотеїстичні релігії: юдаїзм, християнство та іслам, маючи спільне визнання Найвищого Авторитету, віру в Бога, як закодавця людського життя, могли б досягнути в цьому питанні найбільшого успіху. Зокрема через формування людської свідомості та совісті у трактуванні найбільш контроверсійних біоетичних питань, які щоразу постають перед сучасною людиною.
– Чому, на Вашу думку, міжрелігійний діалог настільки важливий саме у XXI столітті?
– Слід зазначити, що питання міжрелігійного діалогу завжди супроводжувало історію людства, тому було б помилково стверджувати, що діалог – здобуток модерного чи постмодерного часу. Однак, цілком слушно зауважити, що це питання саме сьогодні набирає нових обертів і знаходить нові сили для втілення. Також воно є темою для обговорення як і в релігійному середовищі, так і у світському, серед осіб, які не ототожнюють себе із жодною релігією.
На думку деяких авторів, у теперішній час, у якому є чимало воєн та конфліктів, діалог міг би стати своєрідним фактором миру. Звісно, його нелегко досягнути, оскільки це ставить перед кожною із релігій виклик – відносин із іншою релігією, де зустрічаються «правдивість та ідентичність» кожної релігії. Щоб змогти рухатися в напрямку цього діалогу, необхідно подолати насильство, сприяти, щоб суспільство було відкритим на релігійну свободу і співпрацювати над вирішенням спільних суспільних проблем.
Думаю, що цей діалог потрібно будувати насамперед через спільні цінності та моральні норми. Шукаючи різних шляхів для творення міжрелігійного діалогу, на мою думку однією із таких площин могла б стати саме біоетика, за умови, якщо людське життя буде трактоване як фундаментальна цінність і шановане від зачаття до природньої смерті.
– Розкажіть, будь ласка, як виникло Ваше особисте зацікавлення міжрелігійним діалогом в контексті біоетики?
– Моє особисте зацікавлення питанням міжрелігійного діалогу і його дотичності до біоетики розпочалося з участі у симпозіумі під назвою «Dignitatis humanae і релігійна свобода. 50 років після ІІ Ватиканського собору», який відбувся 10 грудня 2015 року в університеті «Ateneo Pontificio Regina Apostolorum» в Римі, на якому були представники різних світових релігій: християнства, юдаїзму та ісламу. Висновок, який я почерпнула – «Міжрелігійний діалог буде актуалізований тільки тоді, коли навчимося цінувати іншу особу, визнаючи притаманну їй людську гідність».
– Як взагалі виникло бажання та сміливість поїхати до Риму після завершення УКУ? Які цілі Ви перед собою ставили?
Для мене було дуже важливо та цікаво розвивати свої знання з біоетики, оскільки, як я і сказала, що це є дуже глибинна практична сфера. Отже, я мала друзів, які вже навчались за кордоном, наприклад, і в Лювені, і в Римі. Отже, власне вони порадили мені вступити на цей факультет біоетики в університеті «Regina Apostolorum», один із найсильніших факультетів біоетики, які існують у Європі.
– Вперше Ви приїхали до Риму в 2012 році. Чужа країна, інша мова, сама тематика обраного дослідження надзвичайно складна, адже, мабуть, треба мати ще якісь пізнання і в медицині. Наскільки важко було розпочинати цей шлях?
– Знаєте, як перелякано я сиділа на перших лекціях.. По-перше, проблема мови, яка, звичайно, виникає, коли ти приїжджаєш в іншу країну. Якесь знання італійської я мала, трохи вивчала цю мову в університеті в Україні, трохи самостійно. Але перші лекції, які в мене були з біоетики, це, наприклад, «Медична етика» (викладав теж лікар). Відповідно було багато медичної термінології. Я просто сиділа зі словником, навіть ніяких питань не ставила. Сиділа і слідкувала за слайдами, мені було досить важко спочатку. Насамперед, це є мовний бар’єр. Але всі ті проблеми, які були – мова, нове середовище, адаптація – можна було подолати тим великим прагненням, що я хотіла отримати важливі нові знання.
– Цікаво, якими ще були предмети, коли Ви навчались на першому курсі?
– Був курс «Вступ до медицини», ми аналізували медичні випадки на основі цього курсу. Потім був предмет «Біоетика і навколишнє середовище», «Біоетика і соціальні проблеми», «Гідність людської прокреації». Також мали цікавий предмет «Медичне втручання», де розглядали різні медичні втручання в життя людини, тобто йшлось про експериментування, трансплантацію, штучне запліднення, аборт тощо; Здається, всього разом було 14 обов’язкових предметів, а може навіть і більше за два роки та інші предмети за вибором. Потім я вже фактично писала свою наукову роботу (ліценціат).
– Чому Ви не продовжили дослідження теми «штучного запліднення», яке розпочали ще в Україні?
– Якщо чесно, я прагнула написати щось нове. По суті, це була моя друга магістерська робота, об’єм якої не був настільки великий, подібно як і тут, в Україні. Не вимагалось показати якісь нові знання чи щось нове дослідити як докторат. Тема магістерки в Україні вже була закрита, вичерпана, в мене не було більше настільки великого зацікавлення у ній.
– Провчившись у Римі два роки і написавши ліценціат, Ви повернулись до України, до Львова. Як розвивалась Ваша наукова кар’єра на рідних теренах?
– Я почала працювати у Школі біоетики УКУ, яка є інституцією у межах університету. Протягом того року я була відповідальною за модульну програму для фармацевтів. Отже, до того вже кілька років існувала загальна програма з біоетики «На службі охорони життя». Потім ми вирішили розробити корпоративну програму для фармацевтів, щоб дати їм розуміння основних принципів біоетики, фактично зі спрямуванням для їхньої діяльності. Ми розробили такі предмети, наприклад, «Біоетика і фармацевтична діяльність», більше говорили про етичний кодекс фармацевта, обговорювали якісь конкретні випадки, які були б корисні для щоденної діяльності фармацевта; оскільки є люди, які приходять до них, питають порад, питають про ліки тощо.
– Тобто, учасниками цієї програми можуть бути тільки фармацевти, або також й лікарі та представники інших професій?
– Отже, ми розробили дві програми: одна – «На службі охорони життя» (для всіх); там є і педагоги, і психологи, і юристи, медики теж. Але є ще окрема модульна програма для фармацевтів, вона не є відкритою для широкого загалу людей.
– Загалом, отримавши свій перший диплом за кордоном, які наукові можливості відкрились перед Вами?
– По суті ліценціат за кордоном, оскільки це є Папський університет, прирівнюється до нашої магістратури. Фактично після його захисту, я почала викладати свій перший курс «Біоетичні аспекти трансплантації органів». Отже, наразі я вже другий рік викладаю це курс в рамках Школи біоетики. І також тим часом я працювала як менеджер проектів, була відповідальна за програму для фармацевтів.
– Наскільки важко викладати для медиків – фармацевтів, хірургів (останні, в силу професії, часто вимушені бути доволі цинічними людьми) тощо біоетичне вчення з позицій християнської моралі, відчуваєте якийсь дискомфорт?
– Мої студенти абсолютно нормально сприймають все, що я їм викладаю… в принципі, я їм нічого не говорю про медичний аспект трансплантації органів, наприклад, оскільки я не є експертом в цій галузі. Ми обговорюємо біоетичні, моральні нюанси. І вони, як-не-як, є близькі кожній людині.
Які основні принципи трансплантації? Повага до життя донора і реципієнта, повага до його ідентичності тощо. На цьому й фокусуємо свою увагу.
Часами буває важко. Мені, звісно, не вистачає знань у певній ділянці. Я відразу кажу їм, що я не медик, я не спеціаліст в тій галузі, я говорю про біоетичні аспекти. В принципі я обмежена цим фактором, я ще зовсім молодий спеціаліст. Мої студенти, можливо, хотіли б почути більше, як-от точку зору людини, яка працює в цій галузі. Та ми спільно вчимось, дискутуємо, розвиваємось. Знаю, що попереду ще багато цікавого, а головне – накопичення безцінного професійного досвіду.
– Незважаючи на добрий старт у викладацькій діяльності, прагнення нових знань все-таки перемогло, і Ви повернулись до Риму. Що стало основним стимулом покинути вже налагоджене життя і вирушити до Вічного міста знову?
– Я вирішила їхати писати докторат, але цього разу в іншому університеті. Основним стимулом було шукати якихось нових знань у галузі «морального богослов’я». Мій новий навчальний заклад – Вищий Інститут морального богослов’я Accademia Alfonsiana. Попри те, що це є галузь морального богослов’я, вона теж має свої напрямки. Є біоетика, фундаментальне моральне богослов’я, соціальне моральне богослов’я.
– Як звучить тема докторату, яку Ви обрали?
– Загалом вона стосується інформованої згоди у трансплантації органів від живого донора. Я ще вагаюся чітко розповідати Вам про деталі праці, адже немає конкретних досліджень, щоб їх обговорювати у більш глибинному контексті. Можливо, пізніше, після мого захисту, коли я матиму серйозні напрацювання, зможу поділитись із читачами «Духовної величі Львова» своїми знаннями та відкриємо платформу для дискусій.
– Христино, в чому полягає особливість цього питання – трансплантації органів саме від живого донора?
– В принципі, від живого донора не можуть бути взяті всі органи. Бо є органи парні та непарні. Від живого донора можуть бути взяти лише парні органи, від мертвого – і парні, і непарні. Виникає також й питання трансплантації органів, які відповідають за ідентичність людини – це мозок та статеві органи. Тобто, ні після смерті, ні при житті не може бути й мови про їх дарування.
– Хочу розпитати, із суто медичної точки зору, людині не можуть пересадити мозок донора?
– Tеоретично, із постійним прогресом біотехнологій це могло б бути реалізовано. Але є досить важко і питання для чого? Тобто, наразі немає жодного здійснення такого випадку. З мозком, до речі, це набагато складніше. Тому що це є орган, який фактично відповідає за ідентичність людини. Тоді постає питання: ким є та людина, якій буде пересаджено цей орган…
– Знаю, що за кордоном існує практика «дарування органів»: коли людина помирає, вона може написати згоду чи якось у своєму заповіті це затвердити тощо… Але для нашої країни, для світогляду нашого суспільства, ця практика досі чужа. Як думаєте, можливо, це тому, що ми досі не оговтались від пострадянського «синдрому меншовартості», маємо безсоромну корумповану медичну систему, а суспільство, на жаль, сповнене стереотипів і деформованих цінностей, які ми плутаємо із християнською мораллю?
– На скільки мені відомо, Законодавство України по суті не заохочує ні на дарування, ні відлякує від дарування органів. Ситуація складається так: якщо людина помирає, не залишивши жодного свого ні «за», ні «проти» дарування органів, при потребі лікарі чи медичні установи можуть просити найближчих родичів дати їхню згоду на дарування. Якщо вони не проти, і звичайно якщо є потреба, тоді родичі можуть погодитись. Але вишколу, навіть якоїсь едукації, навчання щодо дарування органів ми ніде не спостерігаємо. І люди не знають, яке б взагалі ставлення вони мали виробити до цього процесу персонально для себе.
Як на мене, українське суспільство наразі не є готовим, щоб сприйняти цю тему. Потрібні все-таки ці вишкіл та розуміння, починаючи навіть в тих самих школах. Вже у середній школі мають ввести такі навчальні дисципліни, які б давали розуміння, що таке трансплантація, що таке людське життя як величезна цінність насамперед. Ми маємо можливість бути солідарними з тими людьми, які потребують нашої допомоги, насамперед, через трансплантацію. Через принцип солідарності ми фактично є дарувальниками тих органів. Маємо вчити безкоштовного дарування, тому що дарування є даруванням тоді, коли воно безкоштовне, і коли воно є усвідомлене.
– Наскільки актуальна тематика дарування органів у часі війни, в нашому суспільстві… коли тим же самим захисникам нашої незалежності, хлопцям, які воюють на полі бою, можливо, потрібна буде така допомога?
– Вона по суті є актуальна, але я не знаю, чи зараз, конкретно в цей момент, люди будуть готовими сприйняти її, оскільки економічна ситуація – не стабільна, політична – ще гірша.
На жаль, питання трансплантації органів в Україні – це персональна проблема кожної людини. Законодавство і держава тобі ні в чому не допоможуть.
– Яким бачите своє наукове майбутнє після захисту докторату в Римі?
– Я б хотіла продовжити свою викладацьку діяльність, але викладання – це дуже важка праця, що передбачає постійне самовдосконалення, постійне оновлення знань. Мені б хотілось втілити всі ці плани в життя, але я не знаю, чи буду готова до такої праці. Сподіваюсь, так.
– Чи плануєте поїхати на ще якесь закордонне стажування?
– Я б дуже мріяла пройти стажування в Kennedy Institute of ethics (Georgetown University, США). Звісно, США в питанні медицини є дуже розвиненими. Думаю, завжди потрібно шукати можливості для стажування, стипендії.
– Христино, якими є Ваші особисті захоплення, чим живете у вільний від навчання та роботи час?
– Люблю співати: в цьому знаходжу свою розраду, своє розслаблення. Свого часу я навчалася у музичній школі, зараз співаю на недільних службах, час від часу, для Радіо Ватикану в Римі (українська редакція). Люблю проводити час із родиною і друзями, до речі, навчання в Римі дало мені нагоду познайомитися з цікавими людьми з різних куточків світу. Обожнюю гори. Вивчаю іспанську, мрію навчитися танцювати сальсу і відвідати Мексику.
– Які Ваші враження від навчання у Римі, від самого міста? Адже Ви пробули там два роки, а тоді повернулись додому… Тепер знову живете в Римі. Ви вже можете порівняти з нашим суспільством, з нашим середовищем. Що змінилось за цей час у Вашому світогляді?
– Насамперед я зросла як особистість, стала більш духовно зрілою. Не знаю навіть… коли ти бачиш новий світ, зустрічаєшся з новими людьми, не можна залишатись тою людиною, що й раніше. Як я вже згадувала, у мене була можливість пізнати різні культури, мови, ознайомитись із людьми з різних країн і потоваришувати з ними. Тоді ти починаєш бачити світ ширше, і цей світ просто неймовірно прекрасний.
– Чи легше було адаптуватись у Римі, приїхавши вдруге, розпочавши нове життя?
– Ну, звичайно, було легше. Рим – це таке місто, куди постійно хочеться повертатись. По-перше, не тільки люди, не тільки культура, архітектура тощо. Але й сама атмосфера. Ти гуляєш вулицями, уявляєш, що перед тобою ними ходило стільки поколінь.
– Пригадуєте, як у фільмі «Їсти, молитись, любити», героїня Джулії Робертс сказала, що її життя зруйнуване, хоча Рим – це також руїни…
– Так, руїни – як дар і шлях для відновлення.
– Кажуть, що, проживши у Вічному місті, віра людини або зміцнюється, або й взагалі втрачається. Як можете прокоментувати цю фразу в своєму особистісному вимірі?
– В принципі, моя особиста віра стала більш реалістичною. Якщо до цього часу в мене були якісь надто ідеалістичні розуміння моєї віри тощо, я була надто правильна, то тепер просто отримала більш реалістичне розуміння моєї віри і світу.
– Які місця в Римі Вам подобається відвідувати найбільше, особливо коли відчуваєте сум або ж шукаєте натхнення?
– Я люблю повертатись на Площу Святого Петра… Уявіть, приблизно дев’ята година вечора, коли мало людей, коли включені ліхтарі, фонтани – і ти відчуваєш безмежне блаженство, спокій, тому що немає гамору тощо… Я приходжу туди, спостерігаю за навколишнім світом, духовно відновлююсь і відпочиваю. В той момент я розумію, що Рим – щоразу новий, його руїни і сучасне обличчя переплітаються… і, мабуть, завдяки цьому, і ми стаємо іншими, однак залишаємось собою.
Розмовляла Лідія Батіг
Повязані записи
