Чи часто наш соціум, навіть ті його частини, котрі вважають себе такими, котрі перебувають у «релігійному» чи, бодай, «навколорелігійному» контексті задумувався над тим ким є, а радше – ким має бути їхній духовний провідник – священик. А якщо і задумувалися, то чи були ці думки правильними. Сьогодні пропоную задуматися над тим, наскільки очікування і візії окремих парафіян, чи цілих парафіяльних спільнот на місію священика є відповідними до того яким пастир насправді має бути, на основі Писання і Традиції Церкви.
Попередньо, у одному з блогів нашого сайту, ішла мова про те, що інколи вірні вибудовують собі певні стереотипи стосовного того, яким має бути «їхній» священик. Думаю багато хто згадає випадок, коли у складній моральній ситуації, чи просто при бажанні нажалітися на когось із своїх близьких ми пройшли кількох душпастирів, аж поки не почули саме те, що хотіли почути. Власне саме у цьому є ключова і початкова проблема із якої випливають усі інші, про котрі говоритимемо нижче. Ця проблема полягає в тому, що в силу браку релігійного виховання, роками живучи у «духовно-релігійному» вакуумі, та віднайшовши нарешті свободу віросповідання у Незалежній Україні, наші люди – котрі є дітьми своєї епохи, – доби постмодернізму, – переступили пороги храмів, уже маючи цілком сформовану власну візію того, якою має бути Церква і якою мають бути її служителі.
На мою думку, до речі, вона перегукується із тим, що казав на презентації «Духовної величі» В.Ф. Кметь – наші люди на 100% впевнені, що без жодної попередньої підготовки можуть експертно дискутувати стосовно трьох речей – політики, естради і релігії. Від себе додам – «і футболу». Справді, хіба більшість мешканців мегапобожного Львова не є впевненими у тому, що можуть із стовідсотковою вірогідністю сказати якою має бути Церква, якими мають бути священики, як вони мають служити, що робити і як поводитися..? Як часто ми готові із міною великих знавців розглагольствувати про те, як має виглядати життя Церкви і життя священика. При цьому, якщо запитати, на основі чого такі наші «експертні» висновки сформульовані, мабуть у відповідь буде стинання плечима і подив такому нетактовному питанню.
Як казав моєму однокурснику з семінарії один його знайомий: «І чого ви там так довго вчитеся? Невже потрібно аж сім років, аби навчити вас махати кадилом». Така думка теж популярна, і вона якраз є однією із ілюзій, яку дуже вдало навіяла нашому суспільству совєтська антирелігійна пропаганда. Згадаймо знаменитий образ тупуватого п’янички – попа із радянського фільму «Королева бензоколонки», який зараз у кнайпі на заправці пив «два по сто из одной посуды», мріяв стати диктором, а фразою, якою закінчилася ця роль Леоніда Хвилі: «Расстригусь, ей Богу, расстригусь» звучала ніби порада тодішньому духовенству. І оцінку всьому священству від імені «советского общества» дала героїня Надії Румянцевої – «Поп – человек отсталый».
Скалічена гріхом людська душа прагне Бога, на підсвідомому рівні розуміє свою гріховність і те, що треба іти до Бога через покаяння, але ця ж гріховність, яка часто є наслідком диявольських спокус, не дає цього зробити. Адже так жити легше. Спокійніше. Комфортніше. Ну а для того, щоб людина могла якось себе виправдати диявол підкидає цікаву можливість «інформаційної сатисфакції». Суперосвічені діти постмодернізму заспокоюють себе, віддаляючи момент покаяння у Святій Тайні Сповіді, кажучи, що навряд є правильним іти і розповідати свої гріхи «продажному» попу, який у 100 разів більш грішний, ніж я. Безумовно, що священики – такі ж люди, як і всі інші. Священичі свячення аж ніяк не є «блоком», який автоматично захищає від можливості робити гріхи. Справді є пастирі, котрі є дуже грішними і дають своїй пастві згіршення. Але це не означає, що всі духовні чада цих пастирів автоматично отримують карт-бланш жити як заманеться лише тому, що священик теж грішний. Звичайно, він дасть звіт перед Господом за повірені душі, але це не звільняє нас від відповідальності у судний день. Така ілюзія вигідна саме для так званих «формальних християн», про яких ми багато говорили раніше, і ще багато говоритимемо. Вигідно, щоб всі священики, в уяві таких людей, були величезними грішниками, адже тоді, на їх фоні ми, котрі ніби і розуміємо, що треба жити з Богом, але не дуже хочемо цього, бо жити в грісі – спокійніше і комфортніше, виглядатимемо у власних очах не такими вже й поганим. Така собі моральна пігулочка для заспокоєння. Намагання зберегти добру міну при поганій грі.
Інша ілюзія, про яку теж згадувалося у наших нотатках, – спроба творити із душпастиря свого кумира. Тоді теж є велика небезпека. Як казав один із архиєреїв, у таких випадках священик за престолом затуляє собою людям Бога. Такі люди, котрі мають схильність ідеалізувати свого священика, знову ж таки впадають у формальне християнство, але із іншого боку. Якщо перші, про яких ми говорили, взагалі не ходять до Церкви, не читають Святе Письмо, не моляться, не користають із Святих Тайн, хоча при цьому бʹючись називають себе справжніми християнами на відміну від «лицемірів», котрі «бігають» до Церкви регулярно, то ці, інші, є споглядно дуже активними, відвідують богослужіння, сповідаються, причащаються, відвідують катехизації, але все це із одною метою – спілкування із своїм кумиром. Коли така ілюзія набирає гострі форми, то має великі перспективи перерости у квазісектантство.
Щодо всіх інших, то у цю ж добу постмодернізму багато хто намагається шукати в особі священика кого завгодно: психолога, співака, актора, оратора, мецената, соціального працівника, і т.д.
Ще одна категорія «формальних християн» дуже радо бачить у священику накинутого радянськими ж кліше «служителя культу», «трєбоісполнітєля». Це ті, які несуть хрестити дитину «аби була здорова», вінчаються «аби добре жили і не розлучилися», сповідаються «бо важко на душі», причащаються бо «може краще буде жити», ходять до Церкви, бо «а що люди скажуть?» Такі особи радо сприймають священика як торговця, який надає їм послуги, а взамін бере гроші. І ні кроку далі. Самі ж, звинувачуючи духовенство у грошолюбстві і захланності, дуже голосно лементують, якщо священик намагається почати бодай мінімально їх євангелізувати в контексті Святих Тайн, які уділяє.
Ким же насправді має бути священик? У Святому Письмі часто знаходимо вираз «слуга Божий». Саме цей вираз чи не найкраще підходить для дефініції священичого служіння. Кодекс Канонів Східних Церков дає теж прекрасне визначення: служитель Божої Справедливості і Милосердя.
Тому бажаю всім вірним не вимагати від своїх пастирів ні більше, ні менше, ніж ті повинні робити, а всім пастирям відповідати тому високому ідеалу священства, до якого вони «від лона матері» покликані Господом.
Володимир Мамчин
Повязані записи
