Сучасну людину можна з усією впевненістю назвати представником «генерації ґаджетів». Маючи у сумці смартфон, планшет, ноутбук чи інший цифровий носій, ми водночас є володарями інформаційної матриці, варто лише зробити кілька дотиків на дисплеї чи перебрати пальцями на клавіатурі, і ти вже в іншому, віртуальному світі Фейсбука, Твіттера, Інстаграму, Ютюба чи Вікі-навігаторів. Зважаючи на запити суспільства, Церква також має розуміти нові виклики і перспективи комунікації, зокрема бути присутньою там, де є сучасний мирянин, – у соціальних мережах, блогах, аудіовізуальних веб-ресурсах. Про діалог між Церквою та суспільством у цифровому вимірі ми говоримо з релігійною журналісткою, блогеркою сайту «Духовна велич Львова», аспіранткою та викладачкою кафедри нових медій факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка Юліаною Лавриш.
– Юліано, чи можуть бути соціальні мережі альтернативою живому спілкуванню у Церкві? Якщо так, то у яких випадках?
Під час останньої конференції у Німеччині, у часі дискусії, студенти поставили мені запитання: «Чи може священик сповідати через нові медії, зокрема через соціальні мережі і скайп?». Тому сама постановка такого запитання свідчить про важливість цієї проблеми на порядку денному. Безумовно, що я відповіла своє чітке «ні», оскільки згідно із певними богословськими аспектами не можна давати розгрішення чи уділяти певні Таїнства онлайн; проте в Інтернеті можна провадити індивідуальні бесіди, ділитися враженнями чи радитись із духівником. 
Це не тому, що Церква надто консервативна і несучасна, але тому, що, якщо це відбудеться, то Церква як божественний організм втратить свою сутність. Проте, очевидно, що сьогодні для сучасної людини недостатньо чути лише проповідь з амвону. Для того, щоб найкраще пояснити свою думку використаю думки із хрестоматійної для студентів факультету журналістики праці Елвіна Тоффлера «Третя хвиля». На думку вченого, світова цивілізація розвивається у «трьох хвилях»: аграрній, індустріальній та інформаційній. Аграрне суспільство передбачало те, що людина володіє земельним капіталом або, простіше кажучи, – живе із землі, вона знає, що обробляє свою ділянку і це дає їй безпеку, оскільки система обробітку – класична, клімат майже незмінний, хіба часом траплялися певні несприятливі погодні умови, скажімо вилив вод Нілу. Коли людство перейшло на рівень індустріального суспільства, місто стало новим центром розвитку, почався розвиток мануфактурного виробництва і дрібної буржуазії, з’явились певні ризики – можливе безробіття, незадоволення щодо соціальних гарантій. На мою думку, найкраще це можна продемонструвати на прикладі Великої депресії у США. Елвін Тоффлер вже наприкінці 70-их минулого століття прогнозує нову еру – цифрового або ж інформаційного суспільства. Вчений називає головний парадокс цієї епохи – людина ніби і винайшла все, щоб задовольнити власні потреби, проте розширила зону ризику, небезпеки і незнання того, що готує їй завтрашній день. Сьогодні молода людина завершує навчання в університеті, завтра – вона не може влаштуватися за фахом, сьогодні бізнесмен успішно веде своє підприємство, завтра його фірма через найменші зміни на біржах може розсипатись, як замок з піску. Ми маємо розуміти, у яких умовах живе сучасна людина, – це атмосфера небезпеки і дещо ізольованості через надмірний інформаційний пресинг звідусіль. Соціальні мережі дещо стали такою комфортною «мушлею», адже чимало людей буквально живуть у Фейсбуці, Твіттері чи Інстаграмі. Тому Церква просто повинна виходити на цифрову платформу, щоб дещо «відкрити коробку» і порушити зону удаваного комфорту, а зрештою – показати життя уповні!
– Які позитиви та негативи такого діалогу?
– Продовжу свою думку з відповіді на попереднє запитання. На мій погляд, позитивів набагато більше, ніж негативів. Ми говорили про «ефект ізоляції». Через постійні ризики, які переслідують сучасну людину, вона стає дедалі більше недовірливою та закритою, до того ж особливо у нашому суспільстві, якому так настійливо прищеплювали любов до атеїзму, є чимало стереотипів щодо Церкви. З точки зору теорії соціальних комунікацій ці процеси можна назвати психологічними комунікаційними бар’єрами, де відбувається розмежування двох сторін на «я і ти», «свій-чужий». У світогляді багатьох людей духовенство постає у категорії «чужий». Присутність духовенства у соціальних мережах, активне ведення акаунтів руйнує цей психологічний бар’єр. По-перше, мирянин розуміє, що цей «чужий» є «свій», а це розуміння – шанс на майбутню ефективну комунікацію. Я знаю людей, які тільки після спілкування із священиком у Фейсбуці прийшли до храму. По-друге, платформа соціальних мереж важлива не лише з точки зору персональної комунікації, але із глобальної. Одного разу у мене була суперечка з протестантським пастором, який не дозволяє своїм прихожанам користуватись соціальними мережами. Він настійливо доводив мені, що це суцільне зло, проте я відповіла, що будь-який інструментарії варто розглядати у мотивації його використання. На веб-платформах перед людиною постає чимало стежок, які зводять її на манівці, тому Церква через свою присутність може бути і є своєрідним «фільтром» і водночас «проводирем». Важливо знати специфіку кожної із соціальних мереж. Наприклад, «В контакті» – це практично підліткова і дещо розважальна мережа, оскільки згідно із дослідженнями основна аудиторія – школярі і студентство. «Фейсбук» – більш аналітична і «доросла» мережа. «Твіттер» – дещо вибрана аудиторія, яка живе в інформаційній матриці, адже твітт-повідомлення складає до 40 символів, а отже це спонукає користувачів писати дуже лаконічно про головне, тобто займатися новинарством. До речі, розуміння цієї специфіки аудиторії важливе для визначення комунікаційної стратегії Церкви: смисл основних меседжів подібний, проте форма подання – різна.
– Церква онлайн – чи спроможна вона похитнути фундамент тих цінностей, які вибудовувались століттями?
– Безумовно, що разом з пріоритетами присутні і виклики. Тому завжди варто пам’ятати про «золоту середину». Комунікація між Церквою та суспільством через платформи соціальних мереж може бути неефективною тоді, коли людина і надалі залишатиметься у своїй «інформаційній мушлі», не виходитиме на реальну зустріч з Церквою. Наприклад, дуже багато священиків сьогодні створюють ютюб-канали і записують власні проповіді, так само чимало храмів ставлять веб-камери і транслюють Богослужіння. Я тільки вітаю такий спосіб донесення певних смислів, проте варто не забувати про небезпеки. У медіа є такий термін «медіалінощі», який вживають тоді, коли ЗМІ не залишають простору своєму реципієнту для усвідомлення певної події, її аналізу. Тобто вони настільки «розжовують» інформацію, що споживачеві тільки залишається єдине – її «проковтнути». Щось подібне може відбутися і тут. Мирянин може сказати: «А навіщо мені йти до храму, якщо я перегляну проповідь, поспілкуюся зі священиком через приват, можу взяти участь в онлайн-Літургії?» Тому духовенство має комунікувати так, щоб залишити цей простір реального спілкування; щоб наголосити людині, що цифрові можливості – це лише додаток, а не основа, бо основа спілкування у храмі, у живій, а не віртуальній спільноті, зрештою – у Церкві! На мій погляд, якщо буде така постановка проблеми, то соціальна комунікація через веб-платформи буде тільки на благо і закладені у першому столітті Церквою певні цінності віднайдуть новий і цікавий виток для свого розвитку вже у новій епосі.
– Чи може спілкування в соціальних мережах сприяти екуменічному діалогові та руйнуванню безглуздих стереотипів та непотрібної ворожнечі між різними християнськими церквами та релігіями?
Ми говорили, що розмежування сторін «свій» і «чужий» відбувається на комунікаційному рівні між мирянами і духовенством. Проте, на жаль, дуже часто це трапляється і на внутрішньоконфесійному, міжконфесійному чи міжрелігійному рівнях. Інколи мені прикро бачити непорозуміння і сварки у коментарях між самим духовенством, яке представляє різні конфесії. Варто не забувати про те, що соціальні мережі – це прототип середньовічної площі чи майдану, де люди збиралися на обговорення суспільних проблем, для зустрічі із лідерами чи для того, аби побачити страту. Вас тут всі бачать, чують і зрештою ви формуєте свій імідж в очах не тільки своїх прихожан, але і тих, які у пошуку певних духовних орієнтирів і, зрештою, – Бога. Специфіка соціальних мереж дозволяє нам дещо заглянути «по ту сторону завіси», побачити духівника, як особистість, а не тільки, як диякона, священика, єпископа. Наприклад, мені особисто цікаво читати вірші чи прозові тексти деяких священиків чи єпископів у Фейсбуці, переглядати фото, як вони грають у футбол, готують страви, слухати відео з музикою, яку вони обирають і таке інше. Це дозволяє нам ближче пізнати людину, бо в храмі чи на певних урочистостях вона дещо інша, і водночас полюбити її, незалежно від конфесійної приналежності. Блог чи акаунт – це завжди щось інтимне, особистісне, приватне, тому для мене особисто важливо пізнати людину у неформальній атмосфері, бо тоді можна змінити багато власних помилкових суджень щодо неї!
– Хто для тебе є найяскравішим представником «онлайн-священства»?
– Через працю над дисертаційним дослідженням доводиться моніторити чимало виступів нашого духовенства у соціальних мережах зокрема. Наприклад, мені дуже подобаються духовні пости-розважання владики Венедикта (Алексійчука) чи владики Бориса (Ґудзяка), глибокі аналітичні пости владики Димитрія (Рудюка). Практично завжди переглядаю ютюб-проповіді владики Олександра (Драбинка) і читаю блоги владики Ігоря (Ісіченка). Люблю, до речі, читати веселі пости о.Євгена Заплетнюка. Коли слідкую, як стрімко зростає кількість вподобань після кожної публікації отця, розумію, що така комунікаційна стратегія теж має своє місце, варто лише пам’ятати, що без розуміння «золотої середини» тут також можна «піти манівцями». І це не лише загроза для мирян-френдів чи мирян-фоловерів, але і для самого духівника. Одним із найбільш видимих негативів соціальних мереж, на мій погляд, є неформальність комунікації, яка дещо трансформується у “карнавал”, гру, розвагу. Звичайно, що така комунікаційна стратегія має свій рівень зацікавлення, проте містить і певні виклики. Тому, на мою думку, тут варто бути дуже пильним, як не перейти межу.
Гадаю, що на цьому наша розмова на тему важливості проникнення Церкви на цифрову платформу не завершується. У квітні, у рамках нашого Дискусійного клубу факультету журналістики, на круглому столі із львівськими єпархіальними прес-секретарями і духовенство, і студенти висловили думку зібратися і предметно обговорити тему присутності Церкви у соціальних мережах. Тому вже у новому році, сподіваюсь, що матимемо нагоду зібратись реально і поговорити про онлайн в оффлайні (Усміхається – Л.Б.).
Ми також вирішили дізнатися думку духівників щодо присутності Церкви у соціальних мережах.
Ієромонах Маркіан (Каюмов), прес-секретар Львівської єпархії УПЦ
Неодноразово чуємо про те, що Церква сьогодні намагається користуватися сучасними технологіями у власній проповіді, щоби спілкуватися з людиною зручними їй методами. Серед них, зокрема, – соціальні мережі, у яких сучасна молодь проводить ледь не все своє життя.
Оскільки я є досить молодим священиком, активно використовую в своєму житті соціальні мережі, тим паче, що не хочу «відриватися» від свого покоління. Тому часто зі мною легше сконтактувати в Інтернеті, ніж за допомогою мобільного зв’язку. Проте слід розрізняти мережу, як спосіб, і мережу, як стиль життя! Я завжди наголошую, що, попри зручність і багатогранність мережевого спілкування, – жива розмова і реальні відносини з людьми ніщо і ніколи замінити не може! Тим більше, коли ми говоримо про життя християнської спільноти. Адже дуже важливо, щоб мирянин відчував свою приналежність до громади таких же віруючих людей, яких провадить духовний отець! Соціальні мережі можна використовувати, як середовище для інформування про соціальні акції, непересічні події життя Церкви і, звісно ж, задля проповіді Слова Божого! Але духовно зростати, наповнювати своє життя благодаттю Святого Духа можна лише в реальному храмі, приймаючи Таїнства Церкви, – про це сьогодні часто забувають. Ми, віруючі люди, захоплюємося подвигами святих отців, які жили в пустелях чи усамітнювалися в печерах в молитві. Але часто забуваємо, що життя поряд з людьми набагато складніше, оскільки вимагає від нас не лише служити своїй волі, але й інтересам ближнього. Тому і преподобний Феодосій, який запровадив гуртожиткове монашество стоїть у одному ряду із Антонієм – засновником монашества на Русі.
Життя в спільноті, яке так цінували перші християни, передбачає такий же подвиг кожного члена християнської сім’ї, як і чернече життя в монастирі серед інших монахів. Тому соціальні мережі можуть допомогти зробити перші кроки у пізнанні християнства, а от йти далі в справжній християнській сім’ї-громаді варто під наглядом духівника, якого, спочатку, звісно, можна знайти там же – в мережі. 🙂
о. Тарас Бублик, УГКЦ, науковий співробітник Інституту історїї Церкви УКУ
Соціальні мережі сьогодні є хорошим початком, щоб налагодити діалог між молоддю і Церквою. Це спілкування, яке потребує розвитку і вдосконалення. Незважаючи на те, що Церква повинна дотримуватися традицій, вона має розуміти потреби нового часу, бути близькою до людей.
Саме так у наші дні живуть Церкви. І часом саме завдяки соціальним мережам молода людина приходить до «живої Церкви».
Соціальні мережі є значним джерелом ентузіазму, простором для віри та дії. Проте, тільки особистісне спілкування людини з Богом, її присутність під час Святої Літургії є чудовою панацеєю проти душевного смутку, сердечного болю, духовної кризи тощо.
Соціальні мережі є просто знахідкою для тих, хто через фізичний недуг не може прийти до храму.
У 21 столітті ми ще раз переконуємося, що Бог готовий говорити з нами будь-яким способом, навіть через Facebook, Twitter тощо. Головне, – щоб ми були готовими Його слухати.
Лідія Батіг
Повязані записи
