Богдан Тихолоз: “Ми живі, доки любимо”

Любити – дієслово, яке не має минулого часу.
Чи можна розлюбити, перелюбити? Залишити любов у минулому?
Якщо любиш по-справжньому – то ні.
Любов – то назавжди. Вона навіть довша за життя.
Чи перестаємо ми любити своїх мертвих, коли вони померли?
Питання для мене риторичне. Ми й далі любимо їх, тут і тепер, навіть коли їх нема. Чи є – доки любимо.
Ми самі є, доки любимо.
Ми самі є тим, що любимо. І ще більше тими, кого любимо.
Саме їх нам найбільше бракує. І не тільки тоді, коли їх немає (немає взагалі чи просто немає поруч).
Парадокс у тому, що нам бракує тих, кого любимо, навіть коли вони є. І навіть коли вони поруч.
Бо нам їх завжди замало.
Ми жадібні на любов.
Її ніколи не досить – бо завжди хочеться ще. Хочеться так, що аж. До болю, до крику, до гніву.
Хоча сама любов щедра – вона віддає і ділиться.
І, може, саме в тому її сенс: віддавати й ділитися.
Тим і з тим, кого любимо.
Це щастя – віддавати й ділитися. Коли розумієш це, мабуть, і стаєш дорослим.
Тільки треба встигнути.
Наше хронічне невстигання – в усіх його проявах – не аж таке загрозливе, як нам здається. Воно просто природне. Уникнути його годі. Ми помремо раніше, ніж устигнемо все. 
Жити, значною мірою, і означає – не встигати. І це ще одне сумне відкриття дорослості.
Тому не встигнути всього не страшно. Бо все встигнути неможливо.
Головне – встигнути любити. Доки живий. І доки живі ті, кого любиш.
Встигнути сказати. Прийняти. Обійняти. Підтримати. Поділитися. Подякувати. Пробачити.
Живим. Живих. Із живими.
Живих любити тяжче, ніж мертвих. Живі прикрі. Колючі. Вони пручаються. Дратуються. Нервують і нервуються. З ними непросто. Особливо коли любиш. Особливо коли сильно-сильно.
Тому любов до живих – це випробування. Терпіння. Страждання. Не сама лише насолода (хай і яка солодка). А таки й насолода.
Ми живі, доки любимо.
Хоча любимо, мабуть, навіть довше, ніж живемо.
Бо, за гамбурзьким рахунком, любов – єдине, що має сенс.
Тільки в ній вогонь, яким горимо і в якому згораємо.
Решта попіл.
Дякую, Боже, за цей вогонь.

Автор: Богдан Тихолоз, літературознавець, франкознавець, директор Музею Івана Франка у Львові