Монах-василіянин бр. Тадей (Херович) вже у 9 класі знав, що піде до монастиря. Сумнів був в одному: завершити спершу університет, чи стати на чернечий шлях відразу після школи. Брат зізнається, що цьому передували моменти духовної кризи і навіть депресії, коли у підлітковому віці до храму ходив за інерцією. Однак через дружбу, молодіжні спільноти, і звісно потребу у душі юнак прийшов до храму і згодом почав молитися під час Літургії щоденно. Брат Тадей переконує: попри те, що монах помирає для світу, у стінах монастиря вирує життя і це не лише про молитву, хоча, звісно, саме вона як постійний діалог з Богом є серцем монашества. Вже роками при василіянському монастирі діє театр, який призначений не лише для вузького кола глядачів, але й має гастролі у різних куточках України. Про монаший театр, шлях до покликання і радість спілкуємося з бр. Тадеєм.
-У сьогоденні, коли маємо необмежений доступ до Інтернету, змогу багато мандрувати, змінювати професію, монашество іноді здається дуже радикальним і складним вибором. Як це сталося у Вас? Як знайти відвагу на цей шлях?
–З дитинства я був при храмі, з 5-ти років прислуговував.Це було на василіянській парафії у Дрогобичі. Насправді, мені здається, що немає різниці, чи це ХХІ століття, чи І, чи 40-кове. Коли Бог обирає і Він кличе, то Він кличе. Це можна відчитати. У підлітковому віці, коли вважав себе дуже дорослим,ходив на Літургію тільки у неділю для того, щоб мама не кричала, і дуже рідко прислуговував.Потім у 8 класі прийшов переломний момент,коли я зрозумів, що щось не так. І я у тому теж бачу, що Бог у такий спосіб діяв. У ті часи, я був у такому депресивно-стресовому стані, мало спілкувався з іншими, мені складно давалася соціалізація. Вдома часто бавився у комп’ютерні ігри, не дуже цікавився навчанням. Динаміки у моєму житті не було.
“Дорогою до храму, у моїй голові роїлися думки: “Дурню, повертайся назад!”
-Напевно, прийшов такий момент, який змінив усе? Що ж сталося?
– Все почалося з уроку біології. У нас викладав завуч, яка добре знала мою маму. Одного разу, ця вчителька почала розпитувати у нашого класу, коли і хто ходить до церкви, ну у нас у Галичині бувають такі питання. Я зрозумів, мене також неодмінно запитають. І роздумував, що ж відповісти, адже до церкви я тоді ходив лише у неділю, ну бувало що й у свята інколи. Але це якось негарно би прозвучало… І я собі подумав: “Ну гаразд, я збрешу”, скажу, що ходжу у неділю і у будні, коли є можливість, але я собі пообіцяв, що сьогодні ж ввечері піду до храму. І у той день, коли я так собі вирішив, дорогою до церкви, у мене в голові роїлися думки: ”Дурню, повертайся назад! Не роби цього”,”Що ти там у храмі робитимеш”, бо у ті часи мені у церкві інколи бувало нудно. Але я все ж таки себе примусив і пішов. Тоді на Літургії був ще один хлопець, який прислуговував. Разом із ним, ми після молитви пішли до парафіяльного будинку, де був тенісний стіл і можна було пограти. І це стало такою відправною точкою. Відтоді, я кожного дня ходив до храму, не пропускав. Після Боголужінь, ми зазвичай із другом грали у теніс, потім я зауважив, що почала ходити й інша молодь, наші ровесники. Після вівтарної дружини, я перейшов у Марійську. Дехто думає, що Марійська дружина, то тільки для дівчат, насправді ні. Суть не у тому, що Марійська – це дівчата… Це була дуже класна спільнота, ми мали дуже багато ідей, разом збиралися кожного дня. Щоденно ходили до храму разом, потім спільно проводили дозвілля.. Це було для мене певне оновлення, раніше я такого не переживав, такої близької дружби. Багато справ ми робили спільно. У 9 класі я вирішив, що мені треба йти у монастир.
“Перший досвід користування “Молитвословом” був травматичним..”
– І вже з 9 класу рішення свого не змінювали? Чи сумніви були?
– Влітку я був на молитовній зустрічі у Крехові, там проводять такі зібрання хлопців. І мене це дуже надихнуло. Вже за рік, я сказав одному отцю про те, що збираюся йти до монастиря, він так подивився на мене, посміявся і сказав,”Ще цілих 2 роки і ще будеш мати дівчат, заспокійся!”. Однак, я після того, ще більше загострив своє бажання. І хотів з того часу навчитися користуватися Молитвословом. Адже коли йдеш у монастир, маєш якось готуватися. Але перший досвід був дуже травматичний. У Молитвослові понад 1000 сторінок, потрібно постійно шукати правильну сторінку. На свято Миколая я отримав Молитвослов. І поки його опановував, довелося через нерви перейти, але дякувати Богу, отці показували, що до чого. І десь за місяць я навчився більш менш користуватися ним, зрозумів, що співати треба. Новим викликом стало вчитися мелодій різних. Тобто це також досить цікаво. До кінця 11 класу, я вже орієнтувався, коли співати, що треба. Це мені дуже допомогло. Адже я люблю спів церковний, вечірні молитви…
“Жертвувати своїм его задля служіння іншим важливо і у монастирі, і у подружжі”
-Як звикнути до спільнотного монашого життя? Коли ти постійно перебуваєш у просторі із тими самими братами? Втім і у подружжі, постійно доводиться вчитися приймати іншу людину з її немочами.
-У нас є постійна ротація. Перші роки, ти перебуваєш у певній рутині, бо бачиш тих самих братів упродовж приблизно 8-ми років.Але далі у нас кожні 4 роки є розподіл, коли переводять до іншого монастиря. І порівнювати монаше життя із сімейним також теж частково можна, бо ти маєш жертвувати своїм его для служіння іншим. Це дуже важливо і у монастирі, і у подружжі. Мені здається, що це все залежить від конкретної людини. Якщо людина будує собі це як тюрму, сім’ю, наприклад, чи спільноту то воно так і буде, бо насправді, подружжя є союзом двох, які постійно динамічно розвиваються, так само і монаша спільнота – це люди, які мають одну мету, рухаються до Царства Божого.
“Коли тато дізнався, що я буду йти до монастиря, то заплакав”
-Монах іде до монастиря, щоб молитися. Але як навчитися постійно прагнути молитви, відчувати її смак і красу? Чи можуть бути моменти у житті монаха, коли він молитися не хоче?
-У духовному житті бувають кризи. Інколи варто переосмислити, а для чого я це роблю? Чому я сюди прийшов? Які було у мене наміри? Тому для того власне і є ці кризи, які допомагають переосмислити молитву як таку і думаю, це властиво кожній людині.
-Як Ваші батьки поставилися до Вашого рішення піти у монастир?
-Моя мама завжди була і є практикуючою християнкою і вона поставилася позитивно, звісно, без сліз не обійшлося. Батьку я сказав у 10 класі, бо він на заробітках був у Портругалії, приїздив час до часу. Ми сиділи на кухні, щось жартували. А він мені каже: “Дивися, Володю, будеш мати жінку, побачиш як то є”. А я сказав: “Не буду мати”. І моє рішення піти у монастир дуже його шокувало, мій тато навіть заплакав від цієї звістки. Я довго молився у наміренні, щоб він це прийняв, щоб це не було для нього таким болючим моментом. І перед самим монастирем, ми поспілкувалися тоді по скайпу, і він сказав: “благословляю”. Відчув тоді я піднесення, насправді.
“Думаю, що найбільший виклик – це послух”
-На перший погляд може здатися, що послух, убожество і чистота у сучасному світі не те, що непопулярні, а навіть є викликом. Як людині сьогодення знайти у собі достатньо сил, щоб погодитися на них?
-Звісно, що без духовної підтримки і поради тут не обійдеться. Часом люди думають, що обіти – це тягар, чи каторга з якої неможливо визволитися. Але я думаю, що проблема у тому, що люди не до кінця розуміють, що це означає. Наприклад, убожество. Дехто ставить його на одні терези з бідністю. Що я маю на увазі. Коли ти приходиш до монастиря, то суть у тому, що тут ніхто не має свого чогось. Думаю, що найбільший виклик це є послух. Внутрішньо це напевно набільш болюча точка на сьогодні. Але фактично послух – це просто виконувати свої обов’язки. Переважно настоятелі дають ті обов’язки, які ти можеш зробити. Якщо ти не хочеш це робити, має бути причина, аргумент. Про чистоту все зрозуміло, мені здається.
-Монаший театр “У каптурах” це теж важлива частина життя у Вашій спільноті. Розкажіть, як виникла така ідея? Чим театр живе сьогодні? І чи не закидають Вам, що театральне мистецтво – це не справа монахів?
-Думаю, що театр – це своєрідний спосіб місії, спосіб проповідування. Тому що у тих виставах, які ми ставимо, у них вкладаємо певний контекст, який повинен донести людям меседжі, для того, щоб змінювати себе, думати над життям. Від проповідника залежить лише його проповідь, а решта – від Бога. Якщо ж говорити про театр і духовенство, то навіть св. Папа Іван Павло ІІ дуже любив театр і сам грав деякі ролі і до театру ставився досить позитивно. У нас бувають гастролі у різних куточках України. Театр існує з 2007 року. Кожна вистава несе філософський зміст. Наприклад, ставить питання “У що ти віриш?”. Це щодо правильного розставлення пріоритетів, розуміння навіщо ти взагалі живеш. Також у нас була вистава “Різдвяна лихоманка”, присвячена Різдвяним традиціям. Цьогоріч ми старалися зробити таку постановку, яка б зацікавила дуже різну аудиторію. Ми відштовхнулися від історії про Трьох Царів і тему дуже осучаснили. Ірод став у нас бізнесменом,один пересонаж став блогером, інший -поетом(відображення людини, яка перебуває у духовних пошуках). Вхід на наші вистави – вільний.
Коли ми запитали брата Тадея, як молодій особі правильно розпізнати покликання, він наголосив, що необхідно знайти відвагу сробувати стати на цей шлях, і звісно порадитися із своїм духівником. Висловлюємо брату Тадею вдячність за бесіду і очікуємо на нові вистави театру “У каптурах”.
Світлини надані співрозмовником
Повязані записи
