Якось в одній інтелектуальній грі звучало запитання: «Що зображено на гербі Ватикану?». Відповідь видалася дуже простою – «Ключі». Безумовно, відповідь була логічною і прогнозованою, адже з ключами в руках завжди зображують верховного апостола Петра, зважаючи на те, що у його руках – в’язка відмичок від Неба. Святий Петро – не лише символ такої крихітної держави, але й перший єпископ і очільник церковної структури тут на землі. Напередодні празника верховних апостолів Петра і Павла це спонукало мене подумати над метафорою ключа.
Ключ – це предмет, який здатний «впливати» на двері – відчиняти чи зачиняти їх, відповідно дозволяючи ввійти в приміщення чи, навпаки, захистити своє майно від непроханих відвідувачів. Ми навіть зберегли у народному вжитку словосполучення «ключовий момент», себто вирішальний крок у налагодженні стосунків, коли розвиваємо їх або ж остаточно знищуємо. Зокрема, таке ж словосполучення притаманне також і європейській культурі в означенні «key moments». Ключ також може бути засобом для творення повноти. Так, наприклад, відбувається у фізиці. Скажімо, в електричному колі тільки із замиканням ключа виникає струм у субстанції. Отож у нашому щоденному побуті ключ – це невипадкова річ. Ми завжди перевіряємо, чи маємо їх у кишені, бідкаємось, коли загубимо, навіть вигадали брелоки не лише для того, щоб запобігти загубленню, разом із ключами ми створили цілий світ іміджу – хтось носить симпатичні сердечка, звіриків, хтось іконку чи патріотичну символіку. Як не дивно, але з ключами ми вказуємо на власну ідентичність.
У житті святих апостолів Петра і Павла також було чимало своєрідних «ключів». «Ключовим моментом» життя святого апостола Павла була дорога у Дамаск, після якої він повністю змінює свою діяльність, власний світогляд. Ще вчора Савло насмішкувато переслідував християн, кидав камінь у святого Степана, а завтра стане вчителем віри для багатьох народів, а глибинність його послань досліджуватимуть не одну сотню років. Петро, якого Господь назвав «скелею», був бідним рибалкою, одного прекрасного дня він просто пішов за Христом. Його проповідь – це не пишна мова, всіяна епітетами чи алюзіями, а проповідь серця. Мабуть, саме тому ми майже не отримали у спадок написаних Петрових послань. Він не мав такого рівня освіченості, як Павло. Петро – це імідж людини, яка крокує дорогою спроб та помилок – сумнівається у вірі, коли стоїть на поверхні води; тричі відрікається Христа, а потім гірко ридає від своєї людськості. Проте саме Петрові Христос вручає ключі від Неба, вказуючи: «Ти, Петре,- Скеля, на якій я збудую свою Церкву». Петро стає «ключарем» Неба не тому, що був зразковим сином, найкращим і безгрішним апостолом, а тому, що у Бога нема привілеїв за соціальним і матеріальними станами, за рівнем освіти і позицією у суспільстві. Якось ми писали, що досі у християн є засуд апостола Томи, мовляв, як він міг не повірити у воскресіння Христа, стільки часу перебуваючи з Вчителем. Проте якраз «ключовим моментом» святості Томи, як і Петра, є його зростання віри дорогами сумніву і помилок. Часто, коли подружжя чоловіка і жінки свариться чи розлучається, то хтось з них залишає на столі ключі не лише від спільного помешкання, але й глибоко метафорично – від спільного життя. Залишити ключі – означає позбавити когось перебувати у своєму просторі. Христос не позбавляє Петра ключів, хоча той у найважчий і найвідповідальніший момент тричі зрікається його. Цим Він представляє велич Божої Любові, водночас поставу милосердного Батька – вдягнути у найдорожчий одяг і справити найпишнішу гостину для сина, що прогайнував цілісіньке майно. Христос не позбавляє ключів своєї Любові і Савла, який всього лиш був сліпцем, що зумів переосмислити чимало після прозріння.
Напередодні празника святих апостолів запрошую поміркувати над «ключами» і «ключовими моментами» свого життя. Можливо все ж не варто у певних людей забирати відмички від особистих дверей, а для декого все ж варто залишити ключі на столі як символ великої щирості і милосердя, просто впускаючи у свій простір, як і доручив Господь стояти при небесній брамі святим апостолам Петрові і Павлові.
Юліана Лавриш
Повязані записи
