В епоху постправди кожна неправда, навіть найменша, є великою бідою. Бо із насінини неправди на ґрунті сумніву виростає великий обман, що відтак спроможний завдати кривди і зруйнувати життя багатьох людей. Наші реалії це доводять вельми красномовно – і саме на хвилі останніх суспільних неспокоїв досвідчуємо вагу правди.
Виклик, що переживаємо у цей час, пов’язаний із розповсюдженням вірусу, вже стільки обговорений, що додати щось нове – правдиво нове – дуже складно. Але йдеться не про саму небезпеку захворіти – а про підвалини паніки, яку заклала неправда – чи, точніше, брак правдивої інформації, який за декілька тижнів перетворив світ у суцільний вибух тривоги, недовіри та втрати критичного мислення.
Християни, зокрема, в місцях активного спалаху недуги, зіткнулися із ще одним викликом – рядом перешкод у звичному Літургійному житті. Звісно, слід пам’ятати, що навіть із найкращих міркувань голосити про тотальне закриття церков та відміну Богослужень рано. Церква ж, дбаючи про вірних, ввела обмеження задля максимальної безпеки кожної особи. Ідеться про безпосередній контакт між ймовірними носіями вірусу, як і про те, що загрозою можуть бути певні предмети спільного вжитку – тож із практичних міркувань сказано про зміни в уділенні Євхаристії.
З точки зору заходів безпеки ці обмеження мають практичне підґрунтя. Адже варто розуміти відповідальність – не лише за власне здоров’я, а й за тих, хто поруч. І все ж, коли починаю міркувати про це, на думку відразу спадають слова моєї доброї приятельки: «Хіба Євхаристія може стати джерелом зараження?»
Якось у дитинстві – років мені тоді було з вісім – ми з родиною приїхали до Львова і на недільну Літургію пішли в один із храмів поблизу. Храм ще будувався, але було дуже цікаво побувати в ньому, а що там були величезні хори, мені закортіло на них піднятися. Біда була лише в сходах – досі незакінчених, хоч і надійних, але я з моїм страхом висоти не могла здужати їх подолати. Тоді мій брат сказав: «Чого ти боїшся? Хіба в церкві з тобою може статися щось погане?»
Отже, що означає – бути людьми віри у ХХІ столітті? Здається, в епоху ґаджетів та цифрових комунікацій, щоденних епохальних рішень світової спільноти, гібридних воєн та наднових багатогранних викликів ця теза звучить майже абсурдною. Але насправді непевність у ній полягає не в сучасній епосі, а в сумніві, який закладається у підвалини кожного рішення. Врешті, колись давно, в Едемському саду все також розпочалося із одного дрібного сумніву, який відтак обернувся катастрофою.
Бути людьми віри у наш час – це цілком те саме, що у всі часи. Йдеться не про те, що ми не маємо зважати на виклики сьогодення, склавши руки і заявивши: «Я вірю в Бога, тож Він урятує мене». Суть віри полягає не в ословленні, а в діяльності, і саме в часі небезпек вона мусить бути найбільше живою – і найбільш «тілесною». Що християни мають робити в часі випробувань? Діяти. Робити те, що від них залежить, аби допомогти іншим. Іти туди, де просять про допомогу. Давати те, що можуть віддати – нехай лише добре слово чи усмішку. Дбати про також і про себе задля інших. Якщо чуюся хворим – то залишуся вдома, аби не наражати на загрозу близьких. Якщо можу з кимсь поділитися – поділюся, бо зараз саме для цього я з’явився у житті тої особи. Якщо мене знемагають сумніви та страх – працюватиму над собою, змагатимуся в молитві, яка може направду врятувати світ від страшного вірусу. Чому? Бо вона змінює сприйняття. Розуміння. Нещодавно натрапила в мережі на чудові слова: «В часах паніки заражай людей спокоєм». Це теж великий виклик – але, радше, покликання – християнина. Бо я вірю в те, що Господь близько мене, і що серед найбільших випробувань Він так само близько. Тепер треба ще розповісти про це тим, хто поруч.
У часах тривог і непевностей треба навчитися жити – приймати і цінувати кожен день, «що його сотворив Господь», з усіма його дорогами, рішеннями та викликами, що, можливо, очікують мене. Навчитися жити в мирі, який також передається через дотик – а ще через погляд, усміх, слово і навіть мовчання, а головне – через буття поруч. Мир і любов ми одержуємо насправді в необмеженій кількості від Того, Хто є їхнім джерелом – але одержуємо якраз для того, аби діленням помножувати. Слова Блаженнішого Любомира актуальні в особливий спосіб: «Людина, яка не відчуває, що хтось її любить, дуже нещаслива. Але людина, яка відчуває, що вона є люблена, які б не були обставини, які б не були потреби, які б не були труднощі в житті, оце відчуття, розуміння: «Хтось мене любить, хтось мені хоче помогти» – воно підносить нас на дусі».
Бути людьми віри – це пам’ятати про диво щодення. Не чудесне оздоровлення або звільнення від страждань. Дивом реальності є Божа любов і кожне її діяння. Це те, у що треба вірити понад усе. Зрештою, наш Господь уже переміг смерть.
Автор: Марічка Цьомик
Повязані записи
