Часто у нашому житті ми ідентифікуємо себе з різними смисловими поняттями – «чоловік/жінка», «громадянин/ громадянка», «християнин/ християнка». Саме так, чимало українців пов’язують себе з християнством, але, чи розуміють суть самої релігії, її значення, чи просто залишаються формально долученими до тої чи іншої конфесії?
Якось мала журналістську зустріч з одним із семінаристів. Ми домовились зустрітись у кав’ярні у центрі міста і поговорити про певні ініціативи. І ось, на моє величезне здивування, хлопець зайшов до закладу у підряснику. Коли я спитала, чи завжди вдягає підрясник у світські місця, він відповів: «А чого маю встидатися бути свідком Христа?» Чесно кажучи, мене захопила ця позиція, тому після зустрічі довго розмірковувала над цими словами, що ж означає «бути свідком Христа».
У голові виринали образи зі Святого Письма, чомусь із страсних і воскресних фрагментів. Зразу ж пригадався апостол Петро, який тричі зрікся Христа; а пізніше – апостол Тома, що не вірив у воскресіння Спасителя. Кожен із них був свідком, та чи кожен виправдав своє свідоцтво. Часто міркую над тим, чому під хрестом на Голгофі ми бачимо лише одного учня, якому Ісус віддасть під опіку свою Матір. Що забракло іншим виявити своє свідчення до кінця, адже вони стільки часу перебували з Христом, бачили чимало чудес, всоте переконувалися у Божій силі? Півроку тому, перебуваючи у госпіталі, мала можливість спостерігати за цікавою картиною. Коли спілкувалась з одним із військових у кімнаті відпочинку, почула дивні звуки в коридорі. З острахом вибігала і побачила, як хлопець-мусульманин зі своєю матір’ю звершує намаз. Пізніше я познайомилась з Муххамедом, 18-річним єгиптянином, для якого іслам – це більше, ніж релігія, це – стиль життя. Коли провідувала військових, часом спілкувалась з хлопцем, пояснювала відмінності християнства та конфесійні поділи. Муххамед сказав, що він, як і кожен мусульманин, щодня 5 разів звершує намаз, попри те, що після важкої аварії прикутий до інвалідного візка. Після цих тривалих розмов я взялася до читання Корану, який є непросто Священною Книгою, але Кодексом морально-правових відносин для ісламських суспільств. Почала порівнювати прочитане із Біблією, у якій також чітко прописаний Декалог, і запитувала себе: скільки християн сьогодні реально дотримуються цих заповідей? На відміну від величезної кількості вірних ісламу, моїх особистих знайомих, для яких бути мусульманином означає не лише молитися у мечеті, але бути ним всюди – на роботі, вдома, у товаристві з друзями. Бути не лише свідком Аллаха, тобто знати про Нього, але Його свідчити! Чому для нас, християн, релігія у більшості не стає стилем життя? Нормою? Ми часто тільки прикриваємось ім’ям Бога, коли зле, коли хворіємо чи коли щось не виходить! Коли запитую Муххамеда, що для нього означає п’ятиразова молитва; хлопець лише усміхнувся і відповів рядком з Корану: «Всевишній все бачить!». Безумовно, через цей приклад я не хотіла б сказати, що іслам – ідеальна релігія, впродовж останніх подій у світі, ми бачимо чимало проблем, серед яких підсилення хвилі агресивного ісламізму. Хоча для мене особисто ісламізм – це не правдивий іслам, а лише одна із викривлених фанатичних форм. Проте те, що мене захоплювало і захоплює в правдивому ісламі, – це дисциплінованість і перенесення своєї релігійності у всі сегменти власного буття; не життя дволикого Януса, але цілісної особистості з духовним стержнем.
Коли ми виходили з кафе з семінаристом у підряснику, я вловлювала чимало сторонніх поглядів, а у вухах ніби лунало біблійне: «І ти був з Ним… Ти теж знаєш цього Чоловіка». Звичайно, ми вже не здивуємось молоді з величезною кількістю тату та пірсингів, спокійно пройдемо повз готів, емо та представників різних субкультур. Проте людина у підряснику серед натовпу люду у центрі міста спонукає зупинитись і повернути голову, а ще кинути поглядом звинувачення, мовляв, от святенник, напнув на себе балахон. Коли спостерігаю за такими картинами, розумію, що як би мені не хотілося, але процес секуляризму, навіть для такого автентичного і, на перший погляд, дуже побожного суспільства, – невідворотній. Тому, вважаю, ми – християни, маємо розуміти – те, що нас охрестили у храмі, – це ще не перепустка до раю, хоча для багатьох батьків формальне хрещення дитини – то вже якраз все необхідне, що потрібне для спасіння. Для них головне – бути одним із вкраплених, а пізніше можна і про Бога забути, і зачинити двері святині для себе назавжди, бо квиток вже куплено, навіщо щось робити більше? На мій погляд, бути християнином – це не лише бути одним із членів Церкви, не лише виконувати місію пружинки у складному механізмі, але функціонувати рухомим гвинтиком. Це бути не лише свідком Христа, але й не боятися свідчити про Нього своїм життям, а справи та вміння реагувати на певні виклики у житті – це найкращий індикатор!
Юліана Лавриш
Повязані записи
