Духа благодаттю просвітив ти помисли, на вигляд, як ангел, став ти, Стефане, осяявши тіло внутрішньою світлістю, і явив зорю душевну тим, хто бачить. Заради неї одержав ти і бачення Світла, коли були відкриті для тебе небеса, начало мучеників і похвало.
Стихира з Вечірні первомученика і архидиякона Стефана
Як і завжди Різдвяні свята проминають швидко. Сьогодні відзначаємо останній день. Як і щороку у цей день звершуємо торжество пам′яті дуже особливого святого – первомученика і архидиякона Стефана. Про його життєвий подвиг дізнаємося із читання Діянь святих апостолів, котре чуємо на сьогоднішній Літургії. Уривок про обрання Стефана як одного із семи дияконів, котре знаходимо у шостому розділі Діянь, що, власне, і передує історії мучеництва, чуємо зокрема і на поставленні в свічконосця і читця, перед іподияконською хіротесією.
У цей день закінчення Різдвяних свят спробуймо роздумати над місією архидиякона Стефана, а також над актуальністю цієї місії для сучасних священнослужителів загалом та дияконів зокрема.
Чим особливим був подвиг Стефана? Саме тим, що він був вірним Христові. Стовідсотково і безкомпромісно. Від початку і до кінця. Був твердим і непоступливим у своєму християнстві. Був християнином – а отже тим, хто має голосити Євангелію «усякому створінню», та завжди готовий «дати відповідь про своє уповання», цілком і повністю. Не закрив уст тоді, коли це по-людськи варто було зробити, аби зберегти життя. Але оце «по-людськи» дуже часто грає із нами, християнами, злий жарт. Як жінка не може бути «трішки вагітною», так і християнин не може бути «трішки християнином» і голосити Євангельську правду лише тоді, коли це «зручно» чи «вигідно». Стефан був тим хто просто жив і просто служив, але робив це завжди із огляду на благовість Христову. Сумлінно сповнював дияконське служіння і сумлінно проповідував життя, страждання смерть і воскресіння Христа мучителям, котрі за цю проповідь заподіяли йому болючу смерть – через побиття камінням. За вірність Христові аж до смерті Стефан сподобився райського блаженства – перед цією ж смертю споглядати Бога лице в лице: «Стефан же, повний Духа Святого, дивлячись у небо, побачив славу Божу й Ісуса, який стояв по правиці Бога, і мовив: «Ось бачу відкрите небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога.» (Дії 7:55,56). Та й сам він, навіть його лице сяяло благодаттю Божою: «І коли всі, що засідали в синедріоні, пильно дивилися на нього, бачили його обличчя, немов обличчя ангела. (Дії Апостолів 6:15)
Мабуть, така вірність священнослужителя тому, хто його покликав, – Христові, і повинна бути рисою, котру сучасне духовенство повинне унаслідувати від Стефана. Бути безкомпромісними у проповідуванні Слова Божого, вірними своєму покликанню, та вірними Христу, аби коли треба, то і життя віддати за Нього, так як Він віддав своє життя за нас на хресті.
Також у свято архидиякона спробуємо роздумати над місією дияконів у сучасній Церкві.
Коли сучасний вірянин чує про дияконство, то не дуже розуміє, про що іде мова. Відразу постають у голові кілька приблизних дефініцій, щось середнє між священиком і дяком… Ким же насправді є диякон.? Очевидно, що сучасний диякон виглядає не зовсім так, як це було у часи Стефана. З одного боку – так, а з іншого саме слово «дияконія» перекладається із грецької як «служіння». Саме такими служителями і були диякони у Древній Церкві. Вони провадили харитативну діяльність Церкви, дбали за вдів, сиріт і потребуючих, розносили Євхаристію хворим, готували катехуменів до хрещення, супроводжували новоначальних християн у їхньому зростанні у вірі і т.п.
Сучасний дияконат має подібні завдання. Хоча у сучасній, як Католицькій, так і Православній Церкві дияконат сприймається радше, як перехідний період перед ієрейською хіротонією. З одного боку це правда, адже кожен юнак, котрий іде до семінарії чує Господнє покликання саме «бути священиком». Тобто тим, хто звершує Євхаристію та інші Таїнства. З іншого – майбутнє пресвітерство не повинне бути передумовою для того, аби свій дияконат «тягнути», служити лише про людське око, аби швидше згаяти час до пресвітерської хіротонії.
З іншого боку ККСЦ говорить про пожиттєвий дияконат. Тобто чоловіки, котрі хочуть служити при Божому престолі, але не планують ставати пресвітерами, мають можливість довічно залишатись дияконами. Для цього вони проходять коротший курс формації у семінарії. Зокрема така практика поширена у єпархіях УГКЦ у Північній Америці.
Іншою важливою гранню дияконства у сучасній Церкві є служіння протодияконів. Мабуть, кожен із нас, на архиєрейських Літургіях, захоплювався чудовим співом та злагодженим літургійним служінням до організації якого причиняються, зазвичай, саме протодиякони. Особливо поширена ця практика у Православних Церквах, хоча тепер інститут протодияконства починає формуватись і в УГКЦ.
В РКЦ диякон має знано більше «повноважень» ніж у Східній Церкві. Зокрема диякон має право сам, а не співслужачи пресвітеру, уділяти Хрещення та здійснювати похорон. Також однією із можливостей для тих, хто в РКЦ (в котрій загальнозобов′язуючим для священнослужителів є целібат), хоче осягнути пожиттєвий дияконат є те, що диякони у цій Церкві мають право бути одруженими. Проте така практика (пожиттєвого дияконату) в РКЦ не є дуже популярною.
Підсумовуючи все сказане, хочеться побажати усім нашим дияконам та священнослужителям, теперішнім і майбутнім, такої вірності і ревності у служінні, котра була у святого Стефана. Нехай Господь зсилає на усіх, котрі Йому служать, рясні ласки, та сили аби послужити якнайкраще, і вкінці життя, подібно як і Стефан отримати нагороду оглядання Бога лице в лице.
Володимир Мамчин
Повязані записи
