Хтось з великих сказав фразу, суть якої зводилась до того, що все на світі є одночасно отрутою і протиотрутою, справа лише у правильному дозуванні. Ми вже говорили, з нагоди свята Миколая, що дуже часто ми, подібно до диявола у пустелі, спокушаємо Бога, очікуючи від нього начебто «чуда», а фактично – фокуса.
Ми вже мільйон разів говорили про дуже специфічну «галицьку побожність». Про те, що багато галичан ходять до Церкви «бо що скажуть сусіди», «бо так треба», «бо так мама навчила», «бо така традиція», «бо всі ідуть і я їду»… Ну і багато інших типових пояснень. Ми говорили про те, що найбільше людей у храмах збираються тоді, коли там щось «святять»: на Великдень – Паски, на Преображення – первоплоди, на Успення – зілля, на Богоявлення – воду, на Стрітення – свічки, на В’їзд Господній у Єрусалим – вербу… А у «звичайні» неділі та свята храми не можуть похвалитися настільки великою кількістю присутніх вірян. В минулих нотатках ми також роздумували про те, що святкуючи Різдво – День народження Господа Ісуса, багато людей часто ставлять на перші місця другорядні речі, і у цій круговерті приготувань, звичаїв, застіль і обрядів забувають про «винуватця торжества» – самого іменинника – нашого Господа.
Подібно є і тоді, коли до храму привозять якісь реліквії – святі мощі, чудотворні ікони, інші святі речі, до яких дотикалися святі, Пресвята Богородиця, чи сам Господь наш Ісус Христос. Відразу ж зазначу, що я зовсім не критикую культ почитання святих мощей чи чудотворних ікон. Більше того я завжди дуже гаряче дискутую з атеїстами, агностиками, чи симпатиками руху «Нью-Ейдж», які зазвичай ці благочестиві християнські моління висміюють, називають виявом відсталості, комедією, почитанням і цілуванням трупів. Звичайно це не так. Але часом, своєю екзальтованістю у такому почитанні ми, християни, даємо привід до таких насмішок. Святі мощі – велике благо для Церкви. Це останки тих, котрі є з Христом в небі, до котрих ми молимось про заступництво перед Богом, на честь яких служимо Акафісти й молебні, благаючи їх про заступництво. Тому вшанування святих мощей – неодмінна деталь християнського благочестя. Те саме із чудотворними іконами. Ці ікони – велике благо і великий Божий дар. Через них, через їх заступництво, через зцілення людей завдяки молитвам перед ними Господь показує наскільки сильно Він нас любить, і який безмір благодатей зливає на нас повсякчасно. І наявність таких ікон і мощей, завдяки молитвам перед якими люди зціляються – велике благо і Божий дар.
Але є одне «але»…
Найчастіше люди не розуміють істинного призначення цих речей… Ікона і мощі самі по собі святими бути не можуть. Свою святість вони отримують від Бога. Так само саме дерево, на якому написана ікона, золото, яким виконаний її фон, чи фарби, якими вона написана – не зціляють. Зціляє Бог. Бог і наша віра в нього. А якщо подивитись на деякі вияви народної побожності у певних чудотворних місцях – то виникає серйозний сумнів у тому наскільки, та й чи взагалі віруючими є ці люди?…
Пригадую як понад два роки тому у Стрию на зрубі дерева хтось побачив «образ Богородиці». Почалась масова істерія. Люди приходили до цього дерева десятками тисяч… Молились, клякали, дивувались, славили чудо… та чи славили Бога..? Спостерігати за цим мені, як майбутньому священику і як християнину, було прикро і боляче. Люди «молились і уповали на чудо»… А чудом були всього-на-всього якісь незрозумілі розводи на дереві… Потім таким же розводам на склопакеті люди поклонялись в іншій частині Львівщини… На Буковині поклонялись розводам на стінах… Бо прагнули чуда. А в той самий час і в Стрию, і на Буковині, і в інших місцях таких-от «чудесних об’явлень» зовсім під боком у людей творилося справжнє чудо. У кожному храмі хліб і вино ставали Тілом і Кров’ю нашого Господа. Чому ж скористатись із цього СПРАВЖНЬОГО чуда бажають так мало людей? Чому ми готові молитись до дерева на якому начебто з’явилась Богородиця, але ми не готові прийти в Божий храм і прийняти Живого Ісуса у Євхаристії? Чому ми готові їхати за тридев’ять земель поклонятись чудотворному образу або цілющим мощам, але не готові відвідати свій рідний храм, де Ісус у Причасті чекає нас щодня? 
Чому ми готові вистоювати 24-годинні черги до Едеського мандильйону, до якого торкався лик Христа, але не готові постояти у храмі годину і прийняти у Євхаристії ЖИВОГО Христа?
А відповідь все та сама – бо ми прагнем не чуда, а фокусу. Ми прагнем атракції. Ми хочемо, щоб це було як у Кашпіровського: він сказав дівчинці кинути милиці, вона їх кинула і пішла… Бо ми любимо ефекти, шоу. Диявол у пустині теж пропонував Ісусові влаштувати шоу. Той не піддався. Не піддаваймося і ми. Шануймо святих, їх мощі, їх чудотворні ікони. Молімось до них про їх заступництво. Та завжди пам’ятаймо про те, що є головним у справі нашого спасіння. Без кого жодна реліквія не матиме жодної сили – про нашого Господа. Чинімо так, як підказав нам святий Августин: «Якщо Бог буде на першому місці, то все решта у нашому житті буде на своїх місцях»…
Володимир Мамчин
Повязані записи
