До 10-ої річниці від дня смерті отця Василя Вороновського пропонуємо вам пригадати життєвий шлях та душпастирську діяльність відомого львівського екзорциста.
Дитинство та юність отця Василя Вороновського
Священик Василій Вороновський народився 6 травня 1929 р. у с. Гумниська Буського району Львівської області в родині простого селянина. Рідна хата священика в Гумниськах не збереглася, на її місці в 1996 р. брати Вороновські збудували капличку Преображення ГНІХ.
о. Вороновський на фоні каплиці Преображення Господнього у с. Гумниська, яку він з братом єпископом Юліаном побудували на місці зруйнованої хати.
Перед побудовою каплиці єрм. Студит Василій Вороновський звертався до голови сілької ради з проханням повернути йому батьківську землю, зокрема сад засаджений ним і його родиною, який було присвоєно чужими людьми, для збільшення території для каплиці.
В подружжі Вороновських було шестеро дітей, троє зних померли, залишилися три хлопці – Михайло( 1924 р. н), Василь (1929 р. н.) і Юрій( 1936 р. н.). Свій життєвий шлях майбутній священик вибрав у рідному селі ще будучи девятилітнім хлопчиком. В 1938 р. отці редемптористи приїхали з молитовними місіями у село Гумниська. Вражений девятирічний хлопець постановив, що хоче стати священиком і місіонером. «Пам’ятаю, що він, будучи ще малим хлопчиком, бавився у священика. Накидав на себе якесь покривало на зразок фелону, імітував кадження. Ще відтоді у нього проявлялось покликання, у якому він згодом утвердився. Підрісши, Василь рідко віддалявся від дому, багато молився. Мій брат мав вплив на моє покликання, адже він був старший від мене на сім років», – пригадував владика Юліан Вороновський. Родина була глибоко релігійною, щороку їздили на відпусти. Батьки зуміли прищепити своїм синам любов до Бога. Очевидно, саме родинні традиції зумовили потяг до духовної діяльності Василя та Юрія Вороновських, незважаючи на важкі часи підпілля УГКЦ.
Очевидно, що родинні традиції в яких виховувався майбутній священик вплинули на формування світогляду дітей Івана та Ксенії – старший син Михайло працював учителем української мови та літератури в Гумниській середній школі, Василь обрав шлях священика-екзорциста та місіонера, а Юрій – єпископ Юліан, у 1994-2011 рр. єпарх Самбірсько-Дрогобицької кафедри.
Як згодом згадував о. Вороновський, освітою дітей займалась мати Ксенія Вороновська: «Що мама казала, то мусіли вчити і знати. Латину вже з маленької дитини вона нас вчила. А духовний вплив що мало? Батьки… Мама добре знала релігію». Мати навчила маленького Василя рахувати, розмовляти німецькою мовою, а як йшов до школи, то ще й читати. “То нас так від дитинства батьки заставляли. Навіть не пускали, як діти бавилися, – “Маєш то вивчити”. Чи віршик, чи молитву заставляли, не пускали бавитися…”. Змалку батьки виховували у синів любов до церкви. Кожної неділі вони усією родиною ходили до гумниської парафіяльної церкви св. Архистратига Михаїла: вранці – на Службу Божу, а ввечері – на Вечірню. “Коли ми були ще малими хлопцями, – згадував о. Василь, – матір брала мене за руку, а мого брата Юрія несла при грудях, і так ми завжди з батьками ходили до церкви. Бували і такі випадки, що мати залишала Василя бавити маленького Юрка. “То не раз я мусів бути нянькою для свого брата, що тепер єпископом, мусив його бавити, колисати…».
Щороку сім’я Вороновських їздила на відпусти. Кіньми їздили до Милятина, до м. Олеська. У Милятині з 14 серпня 1755 р. була чудотворна ікона розп’ятого Господа нашого Ісуса Христа” . У хлопців і гадки не було про те, що можна пропустити Службу Божу і Вечірню.
З 1935 р. Василь навчався у народній україномовній школі с. Гумниська, де закінчив шість класів. У період німецької окупації України він перейшов до сьомого класу неповно-середньої Буської школи.
Із початком Другої світової війни продовжувати навчання стало важко, і Василь Вороновський продовжив навчатися самостійно, під керівництвом духовних наставників.
Очевидно, це був час його таємного навчання в духовній семінарії, оскільки 1942 р. В. Вороновський паралельно вступив до Малої духовної семінарії, і був зарахований відразу на 3-й курс. Тут студент, окрім богословських дисциплін, вивчив грецьку, латинську мови, добрим словом згадував потім приватного вчителя Калиневича. Семінарист дуже прагнув стати священиком, і, як згадував згодом, щоденно відмовляв одну молитву “Богородице Діво”, щоб Бог дав йому ласку стати добрим священиком.
Добрим прикладом для наслідування майбутньому священикові у роки навчання стали о. Мирон, ієромонах в монастирі в Дорі, митрополит Андрей, архімандрит Климентій, архімандрит Ніканор і архімандрит Юрій, які були його настоятелями в підпіллі. Зі спогадів отця Василя знаємо, що у духовній семінарії були сильні викладачі і відповідно давали добрі знання. Василь здобував знання з богослов’я у таємних греко-католицьких єпископів Миколая Чарнецького ЧНІ і Никанора Дейнеги Студійського Уставу, а також ієромонаха студита Януарія Вороновського і підпільного греко-католицького священика Богдана Ковальського, пароха с. Гумниськ.
Здобувши середню освіту, у 1947 р. Василь Вороновський вступив до Львівського державного університету імені Івана Франка на заочний відділ факультету іноземних мов – спеціальність “Німецька філологія”.
Студентський квиток та диплом Василя Вороновського
Василь Вороновський університет закінчив у 1957 р. з кваліфікацією філолога, вчителя німецької мови. Як свідчать залікові відомості, в університеті, як і в школі, він не виявив особливих здібностей до науки, вчився на “посередньо” і “добре”. Отже, єрм. Вороновський народився в простій, побожній родині, з маленьких літ навчався, відвідував Церкву, виростав в оточенні освічених, авторитетних людей, дотримувався родиних традицій, які сформували його світогляд, виховали у любові до Бога і України.
Роки педагогічної діяльності та душпастирського служіння
У 1948 р. В. Вороновський розпочав працю на посаді учителя німецької мови у Серниківській СШ Бібрського району Львівської області, де працював один рік.
Педагогічний колектив та учні одної з сільських шкіл, де працював В. Вороновський. 1950-70 рр. Сидить перший зліва – В. Вороновський
Учитель В. І. Вороновський за класним журналом на уроці української мови та літератури
А відтак п’ять років учителював у Гологірській школі, ближче до Золочівського району. У цьому навчальному закладі молодий учитель викладав німецьку мову, математику, фізику. Згодом перевівся до с. Великосілок Кам’янко-Буського району, тут продовжував викладати німецьку мову, а згодом ще й англійську та історію. Щоб зручніше було добиратись до місця праці молодий учитель перейшов до Кизилівської школи, де працював 11 років. Згодом ця школа була перенесена до Милятина, там учитель Василь Іванович Вороновський був також добре відомий. Пізніше він перейшов до Львівської середньої школи № 79 на Замарстинові, де тепер монастир редемптористів, і працював там аж до першого арешту органами КДБ у 1970 р. “Працюючи у школі, він старався подавати нейтральні за змістом уроки. Він обирав такі теми, розкриваючи які не потрібно було заперечувати існування Бога. А вже коли випадала нагода, то подавав катехизацію”,– згадує єпископ Юліан.
Загалом Василь Іванович Вороновський працював учителем 22 роки, а причиною звільнення у 1970 р. стало викриття його як підпільного священика.
Після того, як отця звільнили з учительської посади, він влаштувався дезінфектором, де працював до пенсії. Для того, щоб отримати професію дезінфектора, отець в 1974 р. закінчив чотирьохмісячні курси. При перевірці теоретичних знань та практичних навиків показав відмінний результат.
Це була основна праця підпільного священика Василя Вороновського. З того часу і до виходу Церкви з підпілля дуже часто в сумці під отрутою для щурів ховалися священичі ризи та інші церковні речі. А під прикриттям виклику травити щурів давалися шлюби, хрестилося дітей, служилися Літургії.
Монастир студитів
Встановлення радянської влади в Україні в липні 1944 р. і смерть Митрополита Андрея Шептицького вікривали нову темну сторінку в історії Української Греко-Католицької Церкви. Радянська влада дуже радикально ставилася до УГКЦ, оскільки, їй було відоме про те, що Церква підтримує український визвольний рух і надає йому допомогу. Радянська влада розуміла, що миттєве знищення Церкви покличе за собою хвилю опору, тому було вибрано тактику планомірного руйнування Церкви.
У липні 1944 р. до Львова увійшла Червона армія. На цей момент Василь Вороновський перебував у соборі св. Юра. Священики, монахині ночували в підвалах на кріслах та матрацах. Туди увірвалися більшовики, стали виводити та розстрілювати чоловіків. “Пам’ятаю. Я тоді був у Юра. Як прийшли большевики, то там не було електрики, а вони тільки лямпами світили і деяких забрали з підвалів Юра мужчин, а потім розстріляли їх.
Підпільний монастир – це унікальне явище радянського часу. Монахи, які залишалися вірними своїй Церкві таємно об’єднувалися в спільноти, жили на квартирах, ієромонахи таємно обслуговували вірних.
Василь Вороновський склав облечини у Львові, в квартирі ігумена Никанора Дайнеги, яка знаходилася на вул. Терешковій 54. На той момент Василь мешкав у Львові на вул. Солов’їній разом з братом Юліаном та своїм дядьком. Там існувала так звана «родинна обитель» монахів Вороновських. Вічні обіти в монастир Василь Вороновський склав 27вересня 1970 р. З рук ігумена Никанора прийняв схиму, отримав монаше ім’я Володимир в квартирі на вул. Мучній. Як правило, кожен підпільний монах офіційно працював. Найпоширенішими професіями були: кочегар, мед брат, санітар, дезінфектор, бухгалтер, муляр.
Душпастирська та місійна праця священика у підпіллі
Незважаючи на підпільне, переслідуване життя УГКЦ, отець чітко прямував шляхом свого покликання. Він підпільно вчився і складав іспити у владики Миколая Чарнецького. Вже була призначена дата висвячення, 7 квітня 1959 р., проте тут чекала майбутнього отця перешкода – владика Миколай помер через важкий стан здоров’я, який отримав владика внаслідок пройдених всіх життєвих випробувань. У практиці отця Вороновського сповіді та похорон професора української мови і літератури Михайла Возняка, сповіді професора Ґудзя, і ще багатьох, прізвища кого не пам’ятав, а багатьох і не знав. Сповідав директора школи, вчителів у Хлопчицях, давав шлюби дітям, хрестив внуків – усіх, хто звертався у потребі.
єрм. Василь Вороновський дає шлюб молодятам у підпіллі.
Неодноразово, під час проведення бесід у правоохоронних органах чи КДБ, священику пропонували перейти у православ’я, обіцяючи парафію, відкрите служіння, проте позиція о. Василя була незмінною і твердою: “Я в тій вірі вродився, в тій вірі висвятився, і в тій вірі хочу вмирати. Хай в тюрмі навіть помру, але все одно совість моя буде чиста.
Отець Вороновський душпастирював по церквах Івано-Франківської області, по Городоцькому, Самбірському, Яворівському районах Львівщини і всі свої відправи проводив підпільно в закритих церквах.
За отцем приїжджали і відвозили в потрібне місце, хоча було багато різних доносів і відповідно переслідувань з боку міліції. “Був такий випадок, що коли я відправив Службу Божу, хтось доніс і приїхала міліція. Люди тоді мене завели до хати одного партійця, і я через вікно спостерігав, як за мною шукали. Лише над ранком приїхав до Львова”. Був і такий випадок: у Добрянах Городоцького району після хрещення дитини його посадили в поштову автомашину, котру звично не перевіряли. Згодом священик пересів на автобус до Львова, а автомашину в Городку зупинили – водія звинуватили у перевезенні священика. Очевидно, хтось із села доніс до правоохоронних органів. Одного разу у Хоросниці Яворівського району під час Служби Божої прийшли міліціонери, але у церкві було багато людей, а також вертепників, які не впустили їх до церкви. В. Вороновський був відважною людиною, упевнено душпастирював переважно у Галичині, зокрема у селах Хлопчиці і Добряни.
У 1972 р. єрм. Вороновський отримує дозвіл від о. ігумена Никанора Дайнеги на екзорцистичну практику, який підтвердив єпископ Василь Величковський ЧНІ, потім митрополит Володимир Стернюк, а згодом і Мирослав Іван кардинал Любачівський. Оскільки, згідно зі змістом офіційної заяви Конгрегації у справах доктрини віри від 29 вересня 1985 р., екзорцизм можна молитись тільки над одержимими для того, щоб здобути для них свободу, виганяючи демонів, і тільки священикам, які призначені єпископом для цієї справи.
Про перше відчитування екзорцизму В. Вороновський розповідав так: “Приїхали до мене жителі смт. Комарна Городоцького району, що на Львівщині. Там в одній хаті почав без причини з’являтися вогонь. Залили водою, а полум’я знову розгоряється. Коли мене попросили приїхати до села, то на стіні того будинку, в якому виникав вогонь, з’явилися слова. “Не кличте священика, бо я помщуся” Місцеві жителі дуже злякалися цих зловісних слів.
Роки переслідувань та арешти
Часте спілкування з представниками органів держбезпеки, арешти співбратів та служителів змушували священика хвилюватися і за близьке оточення. Сам він розповідав, що найбільше турбувався про родину – батьків, братів, які могли потерпіти через його служіння. Найнебезпечнішими були випадки, коли священика затримували з адресами сповідників, або місць зібрань церковних громад. Тоді рятувала його лише світська посада – як дезінфектор пояснював географію переміщення приватними замовленнями на проведення дератизації. Користувався священик і спеціальною криптографією – робив спеціальні позначки у календарях біля імен святих, орієнтуючись за першими літерами, куди треба було іти.
Посвідчення з курсів дизинфектора Василя Вороновського
Посвідчення про працю
Заторкнули отця також і репресії того часу. Тричі священик був затриманий, але жодного разу не допустився прикрих помилок, які б принесли шкоду Церкві.
Перший арешт – 12 лютого 1970 р. за те, що охрестив дітей на хуторі Фійна біля Львова. Священика затримали у жовківській в’язниці на 15 діб, застосовували фізичну силу. Начальник КДБ кричав: “Як, ти закінчив університет і віриш в Бога?” Розпитували де були збори, що знав про єпископат. Другий арешт – у 1985 р., за те, що сповідав хвору жінку на вул. Головацького, 34. Жорстокий кадебіст Марченко забрав в о. Василя всі церковні речі, гроші, і Святі Тайни висипав на землю (їх священик був змушений зібрати язиком). Тоді В. Вороновського утримували на Одеській, 13 у відділі міліції. Умови були жахливими: пивниця, цемент, дошка для спання. Третій арешт – у 1989 році останній, за те, що мав хрестити дитину в с. Хлопчицях: замість дитини прибули правоохоронці. Та, незважаючи на все це, священик і далі здійснював таїнства, наставляв молодих священиків.
Душпастирська та місійна праця священика у Незалежній Україні
Сімнадцятого вересня 1989 р. під гаслами легалізації відбулась багатотисячна маніфестація віруючих вулицями Львова. Це стало одним із найбільших виявів життя Української греко-католицької церкви в офіційно тоді ще атеїстичній державі.
Отець В. Вороновський був учасником голодування, яке відбувалося у той час в Москві за легалізацію УГКЦ. В акції брав участь разом з депутатом із Червонограда Степаном Хмарою. “Пішов на мітинг, і там було, як нам вже сказали, поза п’ятдесят тисяч на тім мітингу. “Хто за це, щоби українцям дати легалізацію Греко-Католицької Церкви?” – Всі проголосували “за”. Я навіть хотів дві руки піднести, але завстидався і тільки одну підніс. “А хто проти?” – тільки два. То я сам був свідок, що на п’ятдесят тисяч москвичів на тім мітингу на стадіоні тільки два було “проти”, а решта – всі були “за”. Якби мені так хтось був говорив, що москвичі за Греко-Католицьку Церкву, то я був би не вірив, а то сам, своїми очима бачив і тепер переконаний, що дійсно ті москвичі теж хотіли свободу Греко-Католицькій Церкві дати”, – згадував священик про перші масові акції протесту.
Отець Василь жив у Львові на Сихові і старався кожної неділі там правити. Він був одним із основних ініціаторів відновлення могили, каменю і хреста і їх посвячення для будови церкви. Чернець добре пам’ятав перехід сихівської парафії до УГКЦ. Був одним із ініціаторів встановлення і посвячення хреста під будову церкви навпроти кінотеатру Довженка. Там відправляв ціле літо кожної неділі, аж до дощів. На ці відправи сходилось по 2-3 тисячі людей. 1992 р. отець залишив сихівську парафію через те, що ігумен о. Себастьян покликав його у монастир.
У 1992-1996 рр. о. Василь – викладач церковного уставу та духівник Львівської духовної семінарії Святого Духа. Проте “на неділю я все одно до Сихова йшов, бо я там жив”. Священик постійно здійснював богослужіння на місці зведення храму, незважаючи на погодні умови та пори року. Згодом, коли побудували тимчасовий храм, стало легше, оскільки вже не служили надворі біля хреста.
Поруч із тим, священик не припиняв і зовнішніх місій – за усталеною традицією, тільки тепер уже відкрито, він і надалі їздив селами, здійснював таїнства на прохання вірних та священиків. “І тепер їжджу на місійну працю в різні села і міста, щоб скріпити віру в Бога, щоб люди не ішли в різні секти а трималися віри Католицької церкви і спасали свої душі”.
У роки незалежності о. Вороновський проповідує на місіях майже по всій Україні, а також в Польщі, Італії, як правило, готуючи місії за оздоровлення немічних.
Не оминули складнощі пастирського шляху священика і у новітній час. Так, бл. 1994 р. став він жертвою хуліганського нападу групи чоловіків у Словіті, по дорозі на богослужіння.
Важливою умовою успішності духовних місій священика, за його повчанням, було дотримання посту та виховання у собі покаянної самодисципліни. Основою дару зцілення, за твердженням о. В. Вороновського, є щира віра в Бога, в церковні Таїнства, аж до відчуття фізичного зв’язку з ними. Молитви отця ставали успішними, коли людина, що просить, щиро каялася у сповіді і не приховувала гріхів, тобто відкривалася до Бога. На цьому священик постійно наголошував. Бо сповідь – це примирення з Богом, без цього примирення, душа не має спокою.
о. Василь Вороновський під час місії у с. Вербіж, Миколаївського району
У своїх проповідях та ре колекціях отець Вороновський часто зосереджував увагу вірних на важливих соціальних проблемах, питаннях пошуку суспільного консенсусу для розв’язання пріоритетних завдань творення нації та держави. Як часто в історії Церкви одне слово спричинювало розмежування людей. Отець Василь, якому доводилося в підпіллі обслуговувати людей різних національностей, конфесій і навіть нібито атеїстів, виразно відчував, як попри всі формальні речі і складнощі часу Бог об’єднував людей, і як з настанням свободи у стосунках формальні речі, за якими стоять людські прив’язання, можуть їх роз’єднувати. Найбільшим лихом християнин-греко-католик, тобто православний вірний, що перебуває у сопричасній єдності з католиками, тепер вважає згадування слова “православні” як чогось ворожого йому, витравлюючи з себе свою православність в традиції, відкидаючи цим соборне єднання з усіма українцями. Можна переконливо ствердити, що о. Василь Вороновський був екуменістом. В одній з проповідей лунали такі слова: “Ми повинні бажати єдності, апостолувати, молитися спільно і всім включатись в Екуменічний Рух. Будь вірним, святим членом церкви. Єдність Церкви – це дуже важна справа. Вона має бути стисла як Тройця – один Бог, як отець і Христос – одно так як Ісус Христос каже: Я в них, і ти в мені, щоб вони були довершені в єдності (Ів. 17, 23) Бог хоче, щоб всі охрещені старалися за єдність Церкви, за єдність між собою і не будемо сприяти ніяким чином розбиттю Церкви. Церква як тіло Христове є тільки одна. Це розуміли св. Отці перших Соборів, коли до символу віри поставили вірити «во єдину, святу, соборну апостольську Церкву… Найбільший злочин і великий гріх бути розкольником і розбивачем Церковної єдності”. На думку владики Венедикта, о. Василь був екуменістом, бо “він завжди спокійно молився з іншими, міг говорити з іншими провадити діалог, розмову, але поруч з тим він завжди мав відвагу свідчити про свою віру, бо деколи, коли ми говорим про екуменізм, ми так думаєм, що треба затирати чимось свої якісь, чимось себе, позбавляти, щоб ставати до когось ближчим. Він ставав близьким до когось, одночасно не боячись бути ким він є, не боячись жити вірою яку він мав”.
6 травня 2004 р. отримав особливе благословення папи Івана Павла ІІ з нагоди свого 75-ліття.
Апостольське Благословення папи Іоана Павла ІІ ЄромонахуСтудійського Уставу Василеві Вороновському з нагоди 45-ти річчя священства.
Та Ювілейна проповідь єрм. Вороновського.
Особливістю проповідей та екзорцистичних практик о. В. Вороновського завжди залишалася їхня духовна простота. Священик не читав особливих молитов, а традиційні, на всякі потреби із Требника, який може читати кожен священик, і проповідував прості речі, формуючи реколекційні цикли, спрямовані на найважливіші людські переживання та слабкості. Головним засобом його діяльності було евристичне спрямування людини до самовизнання, усвідомленого прийняття церковної практики як відображення власного світогляду – християнин сам повинен прийти до Христа, прийняти євхаристій ний спосіб буття. Реколекційні цикли священика, за матеріалами його архіву охоплювали дев’ять місяців молитви. Священик покликався і на власний досвід, коли саме молитвою здобував сили та наснагу в служінні – описував випадок, коли після причастя йому знижувався кров’яний тиск, оскільки потерпав від гіпертонічних криз та загострень.
Велика Схима
21 липня 2010 р. священик прийняв велику схиму з рук рідного брата преосвященного єпископа Юліана Вороновського, в якій отримав ім’я Василій. “Постриження у Велику схиму це є дуже велична місія. Кажуть, що той, кого постригають у Велику схиму, повністю є на службі у Христа. Він відрікається від усього і може бути або затворником, або посником. Такий монах вже не може вирішувати якихось справ… Отець Василь свідомо готувався до свого відходу. Рано він прокинувся і почав збиратися до Служби Божої. Він сказав: “Я вже більше відправляти не буду”. То були його останні слова. Перед тим він був дуже зібраним і спокійним. А Службу відслужили ми разом: я, а також отець Никанор і отець Юстин Бойко. Пам’ятаючи про його сокровенну мрію – Велику схиму, я запитав отця, чи він не змінив своєї думки. Він дав зрозуміти, що ні. Я запитав, чи бажав би він постригтися у Велику схиму, на що отець ствердно кивнув головою. Ми мали все необхідне для того, щоб звершити цей обряд. Отець Василь лежав на ліжку. Я, як архімандрит, уділив йому Велику схиму. Здавалося, що він уже не зможе реагувати. Коли відбувається по стриження, то на тацу кладуть Євангеліє і ножиці. При цьому промовляють : “Візьми ножиці і подай мені”. У присутності всіх брат взяв ножиці, поцілував їх, подав мені і поцілував мою руку. Тобто, було зрозуміло, що він цілком свідомо робить такий крок. До смерті залишався якийсь тиждень. Усе тривало десь до години часу. Після того отець Василь уже більше нічого не говорив”.
31 липня 2010 р. о. Василь Вороновський помер, похований в Уневі на чернечому цвинтарі.
Підготувала Христина Кутнів
Архівні документи та приватні світлини з приватного архіву отця Вороновського, надані о. Юстином Бойком.
Повязані записи
