“Якої ви, лорди, нації?
Вони, почухавшись, одповідають:
Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні”
(Остап Вишня. “Чухраїнці”).
Останні дні кожен, що хоч трошки дотичний до Церкви, або вважає, що дотичний до Неї, обговорює постать новообраного Предстоятеля УПЦ, митрополита Онуфрія (Березовського). Якби не політична ситуація в Україні, не війна із сусідським Мордором, звідки “всевидяче” око Саурона намагається втримати нікчемні залишки впливу над ментально нестабільною частиною українського суспільства, обрання очільника УПЦ не вийшло б за рамки події №1 до найближчої події №1. Обрали, поговорили, поаналізували і хай там. Але ж ми живемо у зовсім іншу епоху. Такий собі die Achsenzeit по-українськи.
Для українців настав “осьовий час”, коли свята віра у роками виточені міфологеми єдиного слов’янсько-братньо-взаємолюблячого руського народу, де росіяни, українці і білоруси складають Трімурті, що обов’язково найближчим часом спасе загибаючий і вимираючий (через одностатеві шлюби звичайно) європейський світ, зникла, розсипалась і розвіялась як роса на сонці. Натомість прийшло раціональне розуміння того, що десь-таки наша мамця згрішили з далеким орком, бо щось дуже вже “старший” брат не по-братськи чинить.
Серед такого процесу політичної реінкарнації пройшли вибори Предстоятеля Церкви, яку, наелектризоване сепаратистами, терористами, та іншими “-истами” суспільство, терпить радше через давнє чухраїнське вміння почекати і подивитись “якось то воно буде”, описане Остапом Вишнею, аніж через щиру вірність православним канонам і непохитне бажання приналежності до “єдіной, святой, соборной і каноніческой”. Саме тому ці вибори були справді цікавими і непрогнозованими. Непрогнозованими не у плані постатей кандидатів, тут усе було зрозуміло, а у плані їх поведінки і діяльності у випадку обрання на митрополичий престіл.
І от, звершилось. Митрополит Онуфрій. Стільки вже у світовій павутині про нього за останні дні сказано, що гикавка у Блаженнішого, напевно не припиняється. Але, якщо відкинути жарти, то аналіз особи владики Митрополита багатьох привів до цікавих висновків. Можна лише спробувати додати кілька “штрихів до портрета” :
1. Владика-консерватор. Так часто називають митрополита Онуфрія. Ніщо не заставляю сумніватись у цьому епітеті. От тільки до нього напрошується питання: а що потрібно консервувати? Все вже настільки законсервоване, що термін придатності вийшов, а ніхто так і не користувався…
2. Владика-молитвеник. Гарна риса. У наш час може і найважливіша. Коли стаємо на молитву до Бога, то повинні пам’ятати одне малюсіньке правило: “Коли принесеш ти до жертівника свого дара, та тут ізгадаєш, що брат твій щось має на тебе, залиши отут дара свого перед жертівником, і піди, примирись перше з братом своїм, і тоді повертайся, і принось свого дара” (Мф.5:23,24). Хтось бачив бодай міні-кроки назустріч до православних братів від Його Блаженства ще у статусі Високопреосвященнішого? Бачили? Я не бачив і тепер не бачу… Якась не така, виходить, молитва.
3. Владика-аскет. Похвально. На фоні інших кандидатів, та й взагалі майже всього єпископату УПЦ, справді позитивна риса Владики. До еї немає жодних зауважень, лише захоплення. Можна навіть спробувати повірити, що цей аскетизм Предстоятеля швидше, ніж лихоманка Ебола, перекочує до усього єпископату. І тут не важливо навіть у який спосіб це відбудеться: спонтанно і добровільно (як духовна мімікрія) чи вимушено і теж, безсумнівно, добровільно. Важливо, щоб цей процес таки відбувся.
4. Владика-монах. Хтось скаже: тавтологія. Може і так, але в реаліях сьогодення швидше оксюморон.
Власне у цій останні рисі і є весь Владика Онуфрій. Це не показуха, це стиль і тип життя. Монах на Київській кафедрі. Тому він і консерватор, тому і молитвеник, тому і аскет. Саме ця риса Митрополита і не дозволила йому відмовитись від можливості очолити УПЦ. Послух вище посту і молитви – заїжджене але діюче правило поставило його перед вибором: залишатись монахом, який очолює одну із єпархії і там нести своє служіння Христу, чи залишатись монахом, який очолює цілу Церкву і крім Христа служити ще й московському керівництву. Монаше смирення не залишило йому вибору, результат чого ми сьогодні бачимо. Не знаю, як будуть складатись далі життєві долі, я не аналітик. Я намагаюсь слухати серця, а воно мені не підказує нічого особливо доброго.
І тут моє дуже суб’єктивне бачення виносить із підсвідомості ще один “штрих:
5. Владика-Саруман. Не найкращий персонаж Толкієна, що насправді був білим і найсильнішим магом якоїсь там Ради. Хотів перемогти зло. Щиро так хотів… Тільки от понадіявся лише на свої власні сили і своєї команди, але помилився. Помилився настільки, що зло Мордора перемогло його і заполонило душу. Не подумав він, що тільки у разом, спільною силою добра можна перемогти зло. Тому втратив право називатись Білим, а його титул перейняв той, хто був Сірим. Така-от аналогія з поміж рядків…
Хочеться вірити, що Мордор впаде, око всліпне, а Саруман прозріє. Хочеться вірити, що український “осьовий час” внесе свої корективи у ментальності більшості українців, а ієрархія УПЦ не буде виключенням у цій революції свідомості. Якою б не була товстою броня, духовний “Град” сильніший…
о.Назарій Лозинський
Повязані записи
