о.Назарій Лозинський
На білім тлі чорніють букви,
Та й у душі чорніють почуття…
Писатиму про страшні речі, страшними словами… Так не має мислити священик, так не має мислити християнин. Більше того: так не має мислити Людина. Але… Темрява намагається увійти в серце, кігтями чіпляючись за горло. Біль від цього відчувається навіть на фізичному рівні. У психо-пневматичний внутрішній світ входить реальність, де немає місця жалю, немає місця співчуттю, немає місця любові, а отже – Самому Богові.
Ще і ще раз переглядаю кадри, де падають додолу людські життя, де обриваються долі, які ще навіть не встигли добре почати свого шляху. Така воля Божа. У цьому не можемо сумніватись… За кадром звучать голоси. Дитячі. Хоча ні. Діти ТАКОГО говорити не можуть. Їх серця і душі ще не мали б утвердитись у злі. Не мало б дитяче серце радіти смерті! Не мало б дитяче серце бажати смерті! Не мало б… Все, тут слів бракує…
Знав, що писати це роздум буде важко. І важко тому, що не кожен зможе зрозуміти, що хочу сказати. Хтось осудить, хтось підтримає, хтось зігнорує. Але я пишу це не для того, щоб бути почутим, а для того, щоб бути висловленим. У Біблії є чудові слова: “Від повноти серця говорять уста”. Мої уста зараз не хочуть говорити того, чим наповнене серце. Affectus мають залишатись за огорожею ratio. Такі правила дипломатії, культури, етикету і взагалі нормального людського життя. А оскільки зараз життя не зовсім нормальне, то можу випустити почуття із клітки.
Ті діти, які раділи збитим літаком – зовсім не діти. Ні, вони діти у вузькому значенні психо-фізичного розвитку. Але вони не діти екзистенційно. Вони – нащадки терористів. Вони – яблука від яблунь, терен від терну, бур’ян від бур’яну. Напевно, тільки тепер я вповні зміг зрозуміти слова 136 псалма: “Дочко вавилонська окаянна… Блаженний, хто візьме і розіб’є дітей твоїх об камінь”. Діти плебсу і охлосу ніколи не будуть дітьми демосу. В їх крові – дикість, вульгарність, убожество, ницість і страх. Вони ніколи не захочуть свободи, вони ніколи не захочуть миру, вони ніколи не захочуть щастя для когось, окрім себе. Та й уявлення свого щастя буде зажди спотворене меркантильно-матеріальними “ідеалами”, пророслими на вгноєній ниві душі, вгноєній сотнями людських тіл. Не буду ідеалізувати галичан, подолян, наддніпрян, волинян тощо. Але тут апріорі такого бути не може. Хтось заперечить мені, що всюди є нелюди, всюди є зло. Так, але не всюди воно кричить дитячими вустами. Ось і виросли плоди дерев, про які говорив Христос: “Погане дерево не може давати доброго плоду… За плодами їхніми пізнаєте їх”. І нехай простить мені Бог і вибачать читачі: добрий господар знає, що роблять із гнилими плодами і хворими деревами.
Повязані записи
