У понеділок, 15 грудня в Українському Католицькому університеті презентували книгу-альбом о. Михайла Димида і його доньки Климентії Димид під назвою «Каміння Майдану». Автори книги представили два покоління, які спільно прожили Революцію Гідності. Вони були частиною великої боротьби за свободу, яка не припиняється й сьогодні. Про справжній патріотизм, силу духу, шляхетність совісті та протистояння злу поговорили із одним з авторів, о. Михайлом, викладачем УКУ.
– Отче Михайле, які найскладніші емоційні моменти Ви переживали, коли разом зі своєю донькою Климентією готували до випуску книгу-альбом «Каміння Майдану»?
– Під час підготовки «Каміння Майдану» я нічого не переживав, я переживав усю палітру емоцій саме на Майдані. У мене не залишилось важких і похмурих почуттів та спогадів, бо особисто для мене той час став відповіддю на священиче покликання, на поштовх душі, на всеперемагаючу любов. Можемо провести аналогію: якщо людина є закоханою, то ладна і тисячу кілометрів пройти, щоб зустріти наречену чи нареченого. Чи важко їй заради цього подолати шлях через Сахару? Звісно, ні! Так само й для мене, незважаючи на все, Майдан став благословенним часом, тим світлом, яке вказує на темряву, і цю темряву розсіює. На Майдані ми бачили небезпеки, які загалом постійно існують у нашому буденному житті, але ми їх не помічаємо, бо перебуваємо або в тумані незнання, або засліплені своїм егоїзмом, або нас обманюють. Це один із найважчих гріхів і найважча ситуація у нашому суспільстві – той загальний туман, коли ти не розрізняєш, де проходить межа між добром і злом. Скажімо, ти вважаєш себе патріотом, а раптом йдеш на економічні компроміси із ворогом України, не маєш власної чіткої позиції. Проголошуючи патріотичні гасла, наче віриш в них, але на практиці робиш все навпаки. Або називаєш себе християнином, але без проблем можеш плюнути на свого ближнього, бо він думає по-іншому, аніж ти. Революція Гідності стала часом, коли всі небезпеки були очевидними. На Майдані існували радше небезпеки щодо свободи думання, спершу це не була фізична небезпека. Там не було більше загроз, аніж у звичайному немайданівському часі. Чому ж люди повстали? Звісно, задля реалізації моральних принципів. І коли ти чітко бачив зло, яке тебе оточувало, з ним було набагато легше змагатись.
Книга «Каміння Майдану» – це мої виступи, щоденні роздуми про нашу боротьбу на основі Божого слова, на основі Апостольського і Євангельського читання. І в тому значенні вона є актуальною зараз і буде актуальною навіть за 50 років, з тієї причини, що я це все пережив і згуртував. У ній йдеться про вічні істини – про Бога, про людину, про Батьківщину, про гідність, про терпеливість, про терпіння, про смерть, про життя, про те, чим людина живе щомиті. Найкращою ілюстрацією до складних, але необхідних нам, як повітря, нетлінних істин, виявилися знамениті фотографії Климентії, моєї доньки, які вона зробила на самому Майдані в найгарячіших точках. Ця книга-альбом – є своєрідною проповіддю, щоб людина дійсно відчула історію Майдану. Фотографії Климентії – то молодечі, яскраві і дуже колючі коментарі про те, що в тому моменті вона бачила і відчувала. За допомогою них, вглиблюючись в минуле, з різних точок зору можна пережити майбутнє, самому знову і знову повставати заради добра.
– А як Ви ставитесь до егоїстичних спекуляцій певних людей та структур стосовно теми Майдану? Як можна з ними боротись?
– Єдино праведна боротьба, яку християнин може вести, це серед темряви запалювати свічку. У такій ситуації моралізаторство не допоможе. Тобто, якщо ти є християнином не тільки на словах, то знаєш, як правильно діяти, і що критиканство нічого не вирішує, лише творить більший сумбур. Отже, чим був Майдан? Майдан був як позитивним здвигом і розумінням того, що ми йдемо і будемо говорити про свою свободу, свою гідність, ми будемо стояти, будемо чекати та надіятись – і нехай діється Божа воля. Коли він збирався, то головним гаслом аж ніяк не було: «Януковича геть!». Очевидно, що багато-хто, а може і всі, думали, що краще, щоб Януковича не було, проте основним було не просто знищити зло, а створити нездоланну систему добра. Звісно, спекулянти у нашому суспільстві були, є і будуть. Я думаю, що найосновніший рух, який би Майдан мав принести – це активізація громадянського суспільства. Бо тільки це зможе зрушити Україну із летаргії, у якій вона знаходиться. І тільки це зможе змінити корумповану не тільки грішми, але й морально та ідеологічно державу так, щоб вона стала слугинею власного народу. Тоді жодні спекуляції не матимуть сенсу.
– Що у Вашому розумінні означає термін «громадянське суспільство»?
– Це означає, що є групи однодумців, які збираються, які всі свої сили поглиблюють, щоб творити добро – не тільки для себе як групи, але й для своїх ближніх. Добро не може бути егоїстичним, воно повинно стати осяяним Божим благословенням та Божими законами. Божі закони – це не релігія, а та велика таємниця світла, що вкладена у серце кожної людини. А релігія – це вже є своєрідна інтерпретація цього явища. Якщо ми маємо шляхетні товариства, які переслідують благородну мету, у яких слово є дією, то тоді на очах буде змінюватись держава, бо урядники навертатимуться, позитивний приклад людей впливатиме й на них. Це тривалий процес самоорганізації духу та викорінення злоби зі свого мислення, якому ми надамо нових засад.
– Незважаючи на всі ідеали Революції Гідності, бачимо, що сьогодні все-таки доводиться йти на компроміси із ворогом. Але чи справедливо називати таке пристосуванство навіть заради доброї цілі виправданим, або ж воно є зрадою самої ідеї Майдану?
– Якщо люди, які так чинять, мають глибоке коріння у своїй вірі, то вони зможуть, живучи за християнськими принципами, зарядити навіть найгірших негідників любов’ю Ісуса Христа. А ця любов допоможе їм відкрити свої серця і побачити світло, а тоді навертатися і йти в напрямку до того світла. Якщо цього коріння немає, виникає гнітюча небезпека, що одним або іншим компромісом ти стаєш подібним до свого недруга. Я сам неодноразово роздумував над тим, що практично неможливо по-людськи зреформувати інституції, які повстали на «ідеології зла», тобто за часів комунізму, в інституції, які би мали служити Богові та людині. Бо вони вже є інфіковані, в них немає поняття і розрізнення між добром і злом. В тих посткомуністичних інституціях добро – це все те, що служить реінкарнованій партії, тому новому кланові. Новий клан може змінювати свої конфігурації, але він завжди залишається бандою, яка творитиме зло. Навіть щирому християнинові дуже важко зруйнувати цю систему. Тому ми й беремо за приклад святих, бо вони були тими дійсними революціонерами, які змінювали злі звички суспільства і реформували державу.
– Нещодавно я почула цікаву думку: «Україна бореться за цінності, а Європа за ціни». Чи Ви з нею погоджуєтесь?
– Я думаю, що немає такого процесу, щоб Україна боролася за цінності. Так само неправильно говорити, що Росія нападає на Україну. Правильніше сказати – частина українців бореться за цінності, частина росіян воює з Україною. Це є завжди люди. Україна як держава, на жаль, не бореться за цінності, народ України навпаки до останнього подиху відстоюватиме цінності своєї держави та Бога. Борються за цінності ті люди, які не дають хабарів, що б не сталося, ті молоді студенти, які навчаються і працюють, покладаючись тільки на свої сили. Для мене це і є країна майбутнього. Лише тоді зможу стверджувати впевнено, що Україна буде боротись за цінності, якщо буду бачити щоденно інформацію у ЗМІ, що людина, наприклад, отримала права без хабара, тощо. Боротьба за цінності – це не тільки клич, а також й дія. Поки я цього не відчуваю. Майдан, який відбувся у Києві, став прототипом тієї боротьби, яку ми маємо вести щоденно. Тепер треба, щоб вона продовжувалась на місцях. На жаль, поки українці лише на словах є найгарнішими патріотами. Україна є чудовою державою, ми маємо найкращу віру, володіємо справжніми багатствами моралі, але в складних обставинах сьогодення цього замало – нам треба ставати більшими реалістами.
– Як Ви вважаєте, чи остаточно ми втратили Схід України у духовному та територіальному планах?
– Відносини між людьми – між жителями Сходу і Заходу завжди були дружніми, духовність тут не відграє якоїсь негативної ролі. Навпаки, тільки позитивну. Її завдання – навчити людей жити вартостями, які ми отримали від Святого Духа. Якщо хтось із представників Української Православної Церкви Московського Патріархату живе Святим Духом, то він буде зі мною, греко-католиком, спілкуватись за законами моралі, і це буде не компроміс, бо ми маємо 99% спільних вартостей. Якщо ми говоримо про іншу духовність, то це просто обман. Але, на мою думку, держава Україна знищила оці зародки добра, порозуміння, бо насправді вона ніколи не була Українською Державою, тільки носила таке ім’я. Ті люди, які вдягали маски патріотів, але не були українцями по духу, поширили те зло, яке сьогодні руйнує фундамент нашої незалежності. У нашого народу немає нестачі духовності, але були підмінені поняття державності. Згадати хоча б такі гасла, як: «Схід і Захід разом». Або ж коли багато туристів приїжджають зі Сходу до Львова, вони ж ніколи не відчувають себе чужими. Питання нашого подальшого розвитку я бачу в проблемі наповнення українським змістом цілої системи життя – мистецтва, освіти, різних урочистостей, спорту тощо. Це наповнення українським змістом – не є шовінізмом чи негативним націоналізмом, а наданням кольору цілісній картині української ментальності, отримання нами свого законного імені.
– Як змінилось молоде українське покоління з часів Майдану?
– Ті молоді люди, які дійсно відповіли на поклик свого серця, на ту провокацію Святого Духа, справді змінились. Вони поставили собі запитання: чим є Майдан нині на моєму місці праці, проживання, навчання тощо. В інших людей нічого не змінилося, вони так само використовували своє фізичне перебування на Майдані, так само використовують «постмайдан» для власних егоїстичних користей. Люди, які відповідають на внутрішні питання, – це провідники, лідери, яких нам дуже не вистачає. Але, скажімо, Ісус Христос мав дванадцять апостолів, і одинадцять із них розповсюдили його науку по цілому світу. Головне, щоб повернувшись із географічного Майдану, люди почали творити групи однодумців на місцях, продовжували жити тією ідеєю та гідністю, якою жили там. Але вогонь того, хто зрадив своє серце, а повернувшись додому продовжив жити за законами банди, втратить цю гостроту, поволі згасатиме, і, врешті, згасне остаточно. Така сама ситуація, якщо ти здорове яблуко поставиш у кошик, де є гнилі яблука, то воно зігниє, а між здоровими яблуками буде дозрівати. Отже, Майдан у своєму дійсному розумінні – це не одноразова подія, яка відбулася в Києві, у 2013-2014 роках. А це постійне квестіонування, запитування самого себе: наскільки важлива для мене свобода і гідність, чи я знаходжусь на стороні розв’язання проблеми або ж є її частиною? Яке добре діло я сьогодні зроблю, яку добру думку зможу передати, як я можу зарядити свого друга чи незнайому людину силою надії?
– Отче, можливо, плануєте видати нову книгу про трагічні та доленосні події, які переживає наша держава?
– Я планую, але не можу висловити, як саме виглядає ця концепція. Тобто, що Бог дасть, те й буду робити. Я маю ще багато виступів з Майдану, але поки що не знаходжу потрібного ключа, де можна було б їх використати у всій повноті змісту. Моя літературна праця є не заради фіксування минулого, інакше для мене вона не мала б сенсу. Ми маємо заглиблюватись в минуле, якщо воно дає нам перспективу для майбутнього, а в протилежному випадку це є якась ностальгія, традиція в негативному значенні, така собі «шароварщина». Ми ж маємо жити сьогодні, щоб творити простір любові – така й моя ціль. Я це роблю через слово, через покликання, яке стараюся розвивати і працювати далі. У кожної людини своє покликання, але якщо ви його знайдете і зрозумієте, то ніколи не будете боятись йти за своєю метою.
– Отче, на Вашу думку, як вплинув Майдан на духовне, моральне та суспільне життя України?
– Майдан – це, насамперед, дія Святого Духа на ціле наше суспільство у різних його проявах. А Святий Дух діє таким чином, що надає відповідний поштовх людині, допомагає їй почути свій внутрішній голос і відповісти на власне покликання. Проте, ця відповідь реалізується з часом, можливо, й навіть за двадцять років. Вона не мусить досягнути свого призначення саме в цей момент. Якщо таким чином аналізувати Майдан, то він є дуже позитивним зрушенням не тільки для цілого українського народу, для держави, але й для кожного окремого індивіда, який відчуває симпатію до такого повстання духу. Саме тому можна стверджувати, що Майдан відбувається на багатьох рівнях. Ті люди, які його критикують, хотіли б, щоб вже зараз був конкретний результат від великої жертви наших героїв заради кращого життя, але це не є ціль Майдану. Майдан – це пошук, це відповідь на покликання. Майдан – це спільнота майбутнього. Отже, все тільки починається, все будується кожної хвилини. Життя нас і нашої країни змінюється так само, як відбувається виховання дитини. Немовля народжується, потрібен час, щоб воно навчилось ходити і говорити. Так само багато часу вимагає й формування спільноти українців як вільних громадян. Зокрема такий процес неможливий без прозорості й чесності у відносинах із своїм Творцем щодо поклику і щодо сигналів, яке подає наше серце. Бо лише у своєму серці кожна людина може знайти відповіді на ті запитання, які допровадять її до щастя. Саме Майдан став тією відповіддю на одвічні запитання нашої душі, яку ми так довго чекали.
Лідія Батіг