5 жовтня 1909 року в селі Новиця на Лемківщині народився Богдан-Ігор Анто́нич — український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, життя якого нерозривно пов’язане зі Львовом.
Мистець українського вітаїзму – «життєцентризму» – не просто вплинув на розвиток української поезії, а став зачинателем нової її сторінки, творячи філософську лірику, наповнену поєднанням релігійних і язичницьких мотивів та символів. Творчість Антонича – зразок модерної поезії, унікальної своїми новаторськими прийомами, різногранними несподіваними слуховими, зоровими образами, музичними і живописними асоціаціями. Її визначає своєрідний мотив поклоніння природі як началу життя, прописаний крізь лемківський фольклор та релігійні алюзії.
«Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля» – так в «Автопортреті» пише про себе сам поет, син греко-католицького священника, що провів дитинство у селах Лемківщини, а юність – у Львові; і «поганські» образи його поезії органічно поєднуються із образами християнськими, творячи неповторне полотно українського мистецтва першої половини ХХ століття.
За своє коротке життя – 28 років – Богдан-Ігор Антонич встиг одержати диплом магістра філософії, друкував у журналах і газетах вірші, статті про літературу і мистецтво – у його доробку прозові та драматичні твори, переклади, статті літературно-критичного і теоретико-літературного характерів, працював редактором, долучався до літературного та громадського життя Львова, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства прихильників освіти, а ще малював, грав на скрипці і компонував музику, мріяв бути композитором. Але саме поетичні твори зробили Антонича по-справжньому відомим, щоправда, досліджувати його творчість почали тільки зі середини 1960-х.
Поезія Антонича, що за філософським духом перегукується із французькою модерною поезією, – це поєднання на перший погляд кардинально протилежних вірувань і постійний пошук себе у просторі природи, в якій мистець віднаходить Бога; і «закоханий в житті поганин» став автором відомих рядків знаменитої колядки «Народився Бог на санях». Його «Привітання життя» і філософія поклоніння життю – це водночас пізнання Бога, який є усім та в усьому.
«Для Нього хочу грати,
рукою в гусла бити.
Сто струн, мов срібні ґрати,
що ними кедр обвитий» – так у Ars poetica II Антонич знаходить джерело своєї поезії, а в «Автобіографії» додає: «Захоплення початок релігії й сонетів, захоплення нам родить апостолів і поетів». І ця різнобарвна, «пістрява» поезія – для мистця не що інше, як пошук присутності Творця, що для «звичайного піїти» стає вчителем поетики, поезії віри в життя.
Momentum cum Deo
Як важко, як важко, як важко
знайти хоч єдину хвилину,
щоб можна забути щоденність,
щоб дух у верхів’я полинув.
Бо вабить, бо манить, бо надить,
бо вічно займає в полон,
життя, повне чару, принади,
блищить із зрадливих заслон.
Життя різнобарвне, шалене,
все різне, все інше, нове,
приходить дряпіжно до мене,
захоплює, дурить і рве.
Як важко, як важко, як важко
забути щоденність є нам,
єдину коротку хвилину
гуторити з Богом… сам-на-сам.
Підготувала Марія Цьомик
Повязані записи
