Впродовж 2017 року в Україні святкують 500-річчя Реформації.
Сьогодні надзвичайно важливо налагодити міжконфесійну і міжрелігійну співпрацю в українському суспільному просторі на різних рівнях. Про важливість відзначення цієї дати говоримо з Дмитром Колесником, старшим пастором Євангельської протестантської церкви «Осанна» у Львові, яка входить до братства Євангельських Християн Баптистів.
Пане Дмитре, наскільки важливим є святкування 500-річчя Реформації для України, особливо у важкий воєнний період, який зараз переживає наша держава?
Нас часто запитують: як можна святкувати будь-які речі, зокрема R-500, якщо країна перебуває у стані війни та переживає складні часи. Я вважаю, що це питання полягає в неправильному розумінні самого терміну «святкувати». Якщо порівняти українське слово «святкувати» і російське «праздновать», то побачимо, що походження слова багато про що говорить. «Праздновать» – це проводити час «праздно», а «святкувати» – це виділяти час на щось важливе, святе. Взагалі походження слова «святий» – це відокремлений від чогось. Тому святкування R-500 – це не «бенкет під час чуми», як кажуть деякі люди, а цілком усвідомлена програма, скерована на повернення українському суспільству цінностей, що повинні бути притаманні саме християнському суспільству.
500 років тому Реформація прийшла в суспільство, яке так само, як і наше, переживало надзвичайно темні часи. Якщо чесно проаналізувати, якими були тоді і Церква, і все суспільство, то слід визнати, що це була епоха, в якій пишатись було мало чим. Саме тоді знайшлися небайдужі люди, які захотіли повернутися до біблійних цінностей і зробити це не тільки всередині Церкви, а й у всіх сферах щоденного життя.
На жаль, таких людей на той час оголошували єретиками, спалювали на вогнищах, переслідували, піддавали тортурам. Однак прогрес було вже не спинити. На мою думку, одним із найбільших досягнень того ж Мартіна Лютера став переклад Біблії німецькою мовою для звичайних людей. Тому прості миряни змогли прочитати, що ж написано у нашому християнському першоджерелі; зуміли усвідомити для себе, наскільки далеко суспільство, в якому вони живуть, і Церква відійшли від свого первісного рівня.
Саме так розпочався рух, який ми називаємо Реформацією. Він повністю змінив історію Європи, а також сучасного світу. Сьогодні Європа, частиною якої ми хочемо стати, сформувалася не через віяння останніх ліберальних позицій. Ні, Європа, до якої ми прагнемо, і яку ми знаємо з її матеріальним процвітанням, культурою, мистецтвом, освітою, наукою та з багатьма іншими сферами життя – сформована через рух Реформації. Цікаво, що ті особистості, які починали Реформацію, не думали тотально змінювати світ.
У цій ситуації спрацювала звичайна закономірність: де з’являється справжній християнин із біблійними цінностями, там змінюється не тільки Церква, але й все інше. Отже, святкування 500-річчя Реформації – це намагання винести біблійні цінності за межі Церкви, зробити їх важливою частиною усіх сфер свого життя: в роботі, сім’ї, різних суспільних взаємовідносинах. Сподіваємось, саме протягом 2017 року ми зможемо звернути увагу і львів’ян, і всіх українців на те, що успіх нашої країни суттєво залежить від того, наскільки ми дозволимо біблійним цінностям впливати на все, що ми робимо, і як живемо.
Якими є найбільш актуальні та проблемні виклики для протестантських Церков у Львові сьогодні?
Я думаю, що однією з головних ознак протестантських Церков є намагання не відокремлювати «себе від свого церковного життя», від того суспільства, в якому ми проживаємо. Колись у Своїй найпопулярнішій Нагірній проповіді Ісус Христос сказав: «Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Єв. Матвія 5:16).
Ми намагаємось не жити в ізоляції від своїх співвітчизників і випромінювати ось це Боже світло в тому місці і в тому народі, в якому нам пощастило проживати. Ми пишаємося, по-перше тим, що ми українці, але крім того щиро переживаємо за той біль і проблеми, з якими наша країна зустрічається сьогодні. Тому наші виклики не відрізняються від тих, з якими змагається й наша держава: війна, переселенці, бідність, проблеми в сім’ях, корупція та різні біди. Відтак протестантські громади намагаються бути дуже актуальною і водночас практичною відповіддю Ісуса Христа на ці страждання народу. І як результат, – величезна кількість соціальних проектів в Україні, у Львові зокрема, якими Церква прагне допомогти своїй державі. Тож вважати протестантів України і нашого міста сектою – це як мінімум некоректно та стереотипно.
Ми розпочали розмову про можливі конфлікти. З якими релігійними спільнотами Львова у найбільш лояльному вигляді вдалось налагодити контакт, можливо є якісь ворожі настрої від певних християнських конфесій? Чи можете поділитися з нами своїми спостереженнями?
Звичайно, наївно було би вважати, що будь-які об’єднавчі процеси будуть безболісно відбуватись, тому що розділення тривало багато сотень років. Думаю, ця напруга і настороженість, про які ви говорите, насамперед пов’язані з нерозумінням самого поняття «екуменізм». Багато церковних діячів вважають, що аналогічні процеси, – це ледь не об’єднання доктрин, створення єдиної Помісної Церкви і, як наслідок, компроміс у віровченнях, що для багатьох є абсолютно недопустимим явищем.
Ось так ставляться до поняття «екуменія» чи «об’єднання», чи до якихось процесів єднання. Сьогодні у Львові й в Україні найкраще ці процеси відбуваються там, де Церкви об’єднуються не для того, щоб досягнути компромісу у віровченнях тощо, а щоб зрозуміти, в яких принципах ми одностайні. Знову ж таки, я вже згадував раніше: лише відповідаючи на виклики суспільства, які сьогодні є однаковими для всіх Церков та всіх громадян України, об’єднуючись для вирішення цих викликів, ми можемо досягати єдності. Такі проекти, процеси вже відбуваються сьогодні.
Наприклад, не так давно ми робили певні проекти спільно з католицькою громадою, УКУ, із духовенством багатьох Церков Львова: греко-католиками, римо-католиками тощо. Ми разом виступали на львівському Євромайдані під час початку воєнних дій, створювали волонтерські проекти, збирали допомогу тощо. В той час нас не роз’єднували наші віровчення, але єднала спільна ціль. Був ще один довоєнний прецедент, коли дуже активно лобіювалися інтереси ЛГБТ спільноти в законодавстві України – тоді ми виступали разом. Ми забули про те, що нас роз’єднує, тому що була річ, яка боліла всіх, і ми не хотіли допустити цих ганебних процесів. Тому там, де ми об’єднуємося навколо спільних цілей, забуваючи про те, що нас роз’єднує і, можливо, не прагнучи подолати віковічні відмінності в доктринах та віровченнях, процеси налагодженням комунікації відбуваються успішно.
Чи можна сказати, що ви намагаєтесь шукати об’єднання більше на соціальній платформі, аніж на теологічній?
Насправді поки що це єдиний шлях для об’єднання, тому що на теологічній основі ми, швидше за все, можемо «побити глечики». Навіть не знаю, чи потрібно це нам. Краще соціальні виклики держави вирішувати єдиною Церквою Христовою в місті і країні.
А з якими ще організаціями, представниками інших християнських конфесій, крім УКУ, наразі комунікуєте? Можливо, втілюєте спільно певні екуменічні ініціативи?
У нас найбільш налагоджена співпраця з Українським католицьким університетом через те, що ті соціальні проекти, які ми робимо, стосуються багатьох сфер життя, що нас об’єднують. Наприклад, вкінці листопада минулого року ми робили великий лідерський саміт на Арені Львів, який був призначений для того, щоби у різних сферах лідерства знову ж таки послуговуватись християнськими цінностями. Ще у нас є досвід співпраці у сфері допомоги дітям-сиротам. Це вже, можливо, не настільки на рівні єдності організацій, скільки наші волонтери, прості українці, які належать до різних громад, реально разом роблять цей проект. У нас є одна ціль – допомогти цим дітям. Тому вони створили сам проект, піарять його в соціальних мережах тощо. Подібні речі допомагають нам знаходити спільну мову. Чесно сказати, напевно у Львові їх не дуже багато. Є ще такі події, як спільні святкування. От зараз було спільне святкування Різдва, і ми разом з різними християнськими громадами мали час на сцені просто перед Оперним театром, прославляли народженого Спасителя і було дуже добре. Ніхто не відрізняв, хто з якої конфесії. Тому ці процеси невідворотні, але не можна не зауважити, що є і труднощі, звичайно.
Чи є всередині самих протестантських Церков в нашому місті різні бачення налагодження екуменічного діалогу з представниками інших християнських конфесій: наскільки активні дискусії у цій площині?
Однозначно, тривають дискусії. Я вже наголошував, що основна причина, чому люди і церковні діячі, служителі ставляться дуже обережно до екуменічного діалогу – адже вважають, що це йде завдяки компромісу в наших доктринах і віровченнях. І тільки тоді, коли вони розуміють, що нічого подібного ми не робимо і приєднуються до наших спільних заходів, ми отримуємо шанси активніше протистояти різноманітним викликам. Не можна сказати, що у нас сьогодні існує єдина спільна позитивна чи негативна позиція що до об’єднавчих процесів. Різне ставлення протестантських Церков зумовлене тим, що у нас є автономія Церкви, окремий пастор, братерська рада служителів, що вони мають право формувати власну позицію до таких процесів, проте ми працюємо над тим, щоб змінювати Церкву.
Яка ситуація із налагодженням діалогу з представниками інших релігій нашого міста – юдеями, мусульманами? Чи відбувається якась співпраця?
Буду максимально відвертим: я думаю, що до цього ще далеко. Хочу розкрити вам розуміння деяких моментів. Що стосується нашої співпраці з християнами, – це одна сторона. Люди, які уважно читають Новий Заповіт, навіть до християнських спільнот відносяться іноді з обережністю через те, що існують такі біблійні застереження, як: не з кожним, хто називається християнином, хто вважає себе послідовником Господа Ісуса, можна вступати в діалог. Так вчить навіть Новий Заповіт (ми можемо про це поговорити детальніше). Тим більше, це стосується тих, які вважають Ісуса Христа – як мусульмани чи юдеї – просто одним із хороших людей, пророків тощо. Ми дуже серйозно ставимося до таких слів Ісуса Христа, Який колись сказав: «Я є дорога, і правда, і життя, до Отця немає інших доріг, як тільки через Мене» (Ів. 14:6). Цими дуже категоричними словами Ісус заперечив сьогоднішню толерантну думку про те, що Бог просто сидить собі на вершині гори, і кожен до Нього добирається різними дорогами.
Ми не заперечуємо, що кожен має право вірити в те, що хоче, але на основі цих слів Ісуса Христа і, зважаючи на інші новозавітні місця, нам здається, що дуже некоректно вважати себе християнином і вірити, що так багато доріг веде до Бога. Ми, як християни, віримо, що якби було декілька доріг, то навряд чи Ісус Христос, Божий Син, зійшов би, страждав і помирав, Він міг просто вказати на інший шлях, моральний шлях або дорогу особистих справ, самовдосконалення, інших богів тощо. Тому це віровчення дуже сильно унеможливлює процес духовного контакту з представниками інших релігійних традицій. Що стосується співпраці за очищення українського суспільства чи допомогу суспільству, тут простіше. Якщо людина хоче допомогти сироті, простягає їй хліб, ми можемо об’єднувати свої зусилля для цього.
Зараз, особливо на нашому сайті дуже активно відбувається співпраця з молоддю, ми запровадили нову рубрику «На каву з Богом», відкрили проект «Школа міжрелігійної журналістики». Проте ми усвідомлюємо, що в сучасному суспільстві відбуваються процеси секуляризації, тобто коли люди відділяються від Церкви, від якихось своїх традиційних християнських цінностей і просто вірять, нібито в кожного своя віра, але молодь так чи інакше віддаляється від Церкви. Як протестантські Церкви реагують на таке явище в суспільстві, тобто як ви стараєтеся працювати з молоддю, пояснювати їм традиційні цінності християнства, якось адаптувати їх до сучасних умов нашого життя?
Звичайно, ми не з іншої планети, нам теж болять ці процеси. Нам також не вдалось повністю уникнути того, що молодь, принаймні частина, відмежовується від Церкви. Проте, я не можу сказати, що це глобальний процес. Чому? Насамперед, через те, що протестантська Церква, така от скажемо, середньостатистична, ставить на перше місце вивчення Божого Слова, Писання з раннього дитинства. І величезну увагу в наших Церквах приділяють дитячим недільним школам. Тому наші діти вже змалку зростають, якщо можна так сказати, «вакцинованими Божим Словом». Друга причина, чому цей процес не так тотально зачепив саме протестантські Церкви – разом із звичайними недільними богослужіннями, соціальними процесами тощо, ми приділяємо увагу саме молодіжним клубам, служінню, де молодь, яка вже «переросла» недільну школу, а можливо ще не доросла до дорослого служіння, знову ж таки, сучасною молодіжною мовою може чути те ж саме Боже Слово. В таких молодіжних спілкуваннях молоді люди відкривають для себе, що справжнє християнство може бути радісним, цікавим і яскравим.
Яким ви бачите майбутнє протестантських Церков та розвиток екуменічного діалогу саме у Львові з іншими християнськими конфесіями?
Будучи максимально відвертим про те, чого би ми хотіли, наприклад, від 2017-го року, від програми святкування 500-річчя Реформації, почну ось із чого. 800.000.000 протестантів у всьому світі насправді вважаються авангардом багатьох суспільних процесів. Саме вони зробили Європу і Америку такими, якими вони є. Наприклад, останні президенти США, включаючи і останнього сорок п’ятого, вони так чи інакше є протестантами, членами протестантських громад. І взагалі всі країни, де протестантизм є домінуючим, є досить успішними і економічно, і в інших сферах життя. У нас же, Євангельських Християн, будемо чесними, вважають сектою. Майже мільярд людей вважають сектою – так склалося. Постійно намагаються виставити якимось самозакоханими, ізольованими від суспільного життя людьми і Церквами. Саме тому наша місія на 2017 рік та на найближчий час – це якось змінити цей несправедливий імідж, який склався про протестантську євангельську церкву. Ми хочемо показати, що ми ніяка не секта, ми справжня Церква, яка любить Бога, знає Писання, яка дуже любить свою країну і суспільство, в якому живемо. З іншого боку, протестанти чи євангельські християни нашого міста – це прості громадяни, які працюють тут, які створюють тут свої сім’ї, які вболівають за ті непрості процеси, що відбуваються в Україні. Наша головна мрія і мета – аби наша країна і наше місто, не просто на словах, а насправді жили тими цінностями, які проповідують всередині Церков.
Підготували Лідія Батіг, Родіон Кадацький
Фото: особистий архів Дмитра Колесника
Повязані записи
