І мусила прийти година ласки,
як після зимних днів на поле цвіт.
Зі сходу блиском золотої краски
День Воскресення будить сонний світ.
Василь Щурат
Воістину Великий день – величний празник празників і торжество із торжеств. День, що красивим кораликом завершує і розпочинає вічну, безкінечну вервицю часу… року… усього життя.
Великдень віддавна посідає особливе місце у християнській еортології, у народних звичаях та обрядах. Для когось це святковий день, маркований червоним у календарі; хтось вважає його особливим через освячення великодніх кошиків, гаївкові забави біля церкви, подаровану на згадку писанку. А для когось Великдень не вимірюється кількістю вихідних і обсягом кулінарно-прибиральних клопотів, а є невимовною, неповторною радістю, яку просто так даруєш усім, хто поруч і далеко, хто був колись, але у молитві і думках є зараз. Як народжується веселка після сонячної зливи, так вселяється у працею та молитвою загартованій душі почуття радості, спокою, щастя – справжнього свята…
Дорога, що триває сім тижнів – Святий Великий піст (Чотиридесятниця) – особливий час переживання та осмислення терпінь і страждань Божого Сина. Говіння для християнина – пробудження та оновлення душі у сповіді – шлях до розуміння Христового Воскресіння, торований ще з часів перших християн. 40 днів Великого посту – особливий відрізок часу, символізм якого сягає ще Старого Заповіту. 40 діб тривав всесвітній потоп, 40 років мандрував єврейський народ пустелею, 40 днів і ночей провів у пості Мойсей напередодні отримання Закону Божого, і стільки ж пророк Ілля йшов до гори Хорив. Сорок – міра відліку часу і в Новозаповітній історії: 40 днів постив Син Божий у пустелі, 40 днів перебував на землі Ісус Христос після свого Воскресіння. За упокій душі померлого молимося в 40 день після закінчення його земного життя. Упродовж 40 довгих і таких коротких днів Великого посту маємо змогу вкотре усвідомити та переосмислити буття Боголюдини, що принесла себе в жертву задля нашого спасіння. Воскресіння Ісуса Христа яскравим цвітом увінчує “сім миль мосту”, мовиться у народній загадці.
Обмеження себе у надмірності їжі (заборона вживати тваринні продукти), у розвагах; проведення часу у молитві та в роздумах про власні вчинки й помисли, у праці – саме так проживали кожен день Великого посту. Перший тиждень у церковній та народній традиціях вирізнявся особливою суворістю. Неділю, приурочену “Торжеству Православ’я”, вшануванню святих ікон, у народі називали “Збірною”. “Неділя збір – тече вода з гір” – говорили про талий сніг в цю пору. У перший день Великого посту в Україні випікали обрядові коржі – “дужики”, “кострубаники”, “жиляники (жильники)”, “жилавці”. Тісто місили із ячмінного чи житнього борошна, іноді домішували туди посічену сиру квашену капусту чи хрін. Їли їх із сирими та квашеними овочами, а запивали квасом. Вірили, що споживання цих коржів сприятиме міцному здоров’ю (бути «жилавим») та допоможе з легкістю перебути увесь піст. У другу неділю Великого посту вшановували пам’ять святого Григорія Палами – творця безмовної молитви задля споглядання Божественного світла. Третю неділю Великого посту називали «Хрестопоклінною». “Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо” – промовляємо під час Богослужіння, цілуючи розп’яття, схилившись у поклоні. У народі особливим днем Великого посту вважали саме середу четвертого тижня – коли Великий піст “ламався навпіл”. Через те й називали цей день “Хрестці” або “Середохрестя”. Вірили, що той, хто сумлінно постить, серед ночі може почути тріск та ламання Великого посту. У цю середу випікали пшеничні “хрести” або “хрестопоклінний хліб” з маком та медом. Випечені хрести зберігали у посівному зерні, клали їх посеред ниви або закопували у землю. Це віщувало добрий урожай. Частину таких хлібів з’їдали діти, частували ними і худобу. Четверта неділя приурочена пам’яті святого Йоана Ліствичника. Субота п’ятого тижня Великого посту – день “Похвали Пресвятої Богородиці”. У церквах моляться словами однойменного акафисту – “Неділя Похвали”. А ще в цей день звершується богослужіння в пам’ять преподобної Марії Єгипетської, життя якої для усіх християн є зразком щирого каяття та милосердя.
З Вербовим днем! Лозою пахнуть руки. Пухнасті бруньки – котики небес… “Осанна в вишніх!”… і нелюдські муки… За кілька днів промовимо: “Воскрес!!!”
Мережкою у Великопісне полотно народних звичаїв вплітається Вербна неділя, а в народі – “Неділя Шуткова”, “Неділя Квітна (цвітна, вайї)” “Вербна”, “Вербниця”, “Вербич”, “Вербний тиждень”. Шоста неділя та сьомий тиждень Великого посту нагадує усім про те, як юдеї з пальмовим гіллям зустрічали в Єрусалимі свого Царя зі словами: “Осанна в вишніх!”. Пальмове гілля в Україні замінило вербове. “Де вода – там верба” – говорили про здатність дерева швидко рости й усюди – “навіть з кілка біля криниць”. Оспівана у народних піснях, оповита віруваннями, багата на символіку верба наділена ще й апотропеїчними властивостями. Часто з вербовими гілочками у святкову “баську”, “шутку” вплітають й інші рослини, старанно приготовлені заздалегідь – сухі квітки, барвінок, кетяги калини.
Вербу освячували під час суботньої вечірньої відправи, а також у неділю після Літургії. Біля церкви освяченими гілочками ділилися з усіма присутніми, а ще злегка торкалися освяченою лозою один одного (на Гуцульщині її називали “б’єчка”) і промовляли:
Не я б’ю, верба б’є. За тиждень Великдень!
Будь здоровий, як вода, а великий, як верба,
а багатий, як земля!
Окроплену вербову гілку зберігали в хаті за образами або садили її в городі – “на щастя молодим”. Якщо верба проростала – дівчина обов’язково вийде заміж, а хлопець одружиться. А ще верба, що прийнялася, була добрим знаком того, що померлі радіють за свій хороший рід. Зів’яла верба віщувала лихо – “Ісусик тій шутці не врадувався і життя їй не хотів дати”. Особливо раділи лозі, що проросла з іншої, освяченої торік.
З баською глава родини обходив усю господарку, живність, аби вберегти обійстя від лиха, нечистої сили. Щоб худоба була здоровою та плідною, торкалися її гілкою перед першим вигоном на пасовисько. Вірили, котики верби наділені цілющими властивостями – допомагають від лихоманки, хвороби горла та зубного болю. Щоб протягом року не хворіти, треба проковтнути кілька сіреньких пухнастиків біля церкви. Гілкою верби торкалися хворих, аби ті швидше одужували. Освячені котики кидали у воду, в якій купали дитину. Недужого на лихоманку обкурювали димом спаленої зеленої гілки. Освячена верба, кинута проти вітру, могла відвести бурю-громовицю, а кинута в полум’я – зменшувала руйнівну силу вогню. Два-три вербові котики господар закопував у полі, аби добре родило і швидко проростав хліб. А щоб уберегти город від шкідників, по грядках розсипали попіл спаленої освяченої верби. Торішньою сухою вербою розтоплювали піч під великодні паски, а сухі гілки лози клали покійникові у домовину. Гілочкою освяченої верби молодята прикрашали власні вінчальні свічки, аби довіку бути разом.
Це сон, це сон! Нема нікого,
Лише дорога,
І це розлючене каміння –
То перший промінь Воскресіння!
Марія Чумарна
Страсний, а в народі – Чистий або Білий тиждень – остання седмиця Великого посту. Всі дні цього тижня звуть Великими. Чистий Четвер (Святий, Великий, Страсний або Живний (Жилний)) став символом тілесної та духовної чистоти людини. Вияв смирення Божого Сина під час Тайної Вечері спонукав і християн потурбуватися про очищення власної душі (у сповіді та причасті) і тіла.
До Великодніх свят старалися завершити прибирання оселі. Стіни хати білили, прикрашали розписами, власноруч виготовленими паперовими витинанками, писанками. Навіть віник, яким у четвер обмітали хату, вірили, ставав “чистим”. Його ховали на горище, щоб потім від гусені обмести капустяну розсаду. До Страсного Четверга намагалися придбати і новий одяг усім членам родини. У Четвер господар підпалював сміття, торішнє листя, – “щоб очистити землю від морозу, зими, смерті й усякої нечисті”. Прибирали не тільки власний дім, церкву, а й місце спочинку померлих – цвинтар.
У храмі в Четвер люди запалювали та освячували “страсну” свічку. Про традицію серед пасічників “викачувати” (власноруч ліпити) воскову “трійцю” у Четвер – згадував у записах відомий етнограф С. Килимник. На щастя та добро три великі свічки сплітали разом з “маковейським”, “купальським” та “зеленосвятським” зіллям. Господар запалював “трійцю” на Страсті, у час Великодньої утрені, а потім зберігав її в домі, аби роїлися бджоли і не бракувало воску й меду. Страсна свічка, як і Стрітенська громничка, мала магічну силу. Її вогнем випалювали або викопчували хрест на сволоці, “щоб лиха нечисть хату минала”, а хрест не стирали аж до наступного Чистого Четверга – «страсний» вогонь оберігав оселю від нещастя. Цю свічку зберігали впродовж року біля образів, і запалювали під час хвороби, негоди, стихійного лиха, клали її біля померлого.
У Чистий Четвер до сходу сонця старалися викупатися, щоб позбутися хвороб на весь рік. Вода від цього дня аж до кінця Великодня, вірили, була наділена особливою очисною силою. Виливали її після купання на роздоріжжі, щоб усе лихо залишалося там. А подорожні старалися оминати в Чистий Четвер перехрестя – “щоб хвороба не вчепилася”.
У Четвер розпалювали великодній вогонь. Упродовж усього Великого посту щочетверга викидали на горище поліно, щоб саме у Чистий Четвер розпалити піч, вогонь підтримували аж до завершення свят. Вірили, що відьму “пектиме”, коли прийде щось позичати або намагатиметься щось вкрасти. Тому серед спалених дров було і осикове гілля, на якому, за віруваннями, повісився Юда.
У Страсний Четвер хлопці готували “довбешки”, “клепайли”, “буськи”, різноманітні тарахкальця і стукали (клепали, калатали) по дерев’яній огорожі, дошках навіть під час Служби Божої – в такий спосіб розповідали усім про муки Спасителя.
Символічним спогадом про Тайну Вечерю Ісуса Христа у народі стала страсна вечеря, яку влаштовували у Четвер після вечірнього богослужіння у храмі. Вірили, що у Чистий Четвер Господь відпускає душі померлих з того світу, і вони на землі святкують свій “Навський Великдень”. Оскільки згадували в цей день душі покійних, страви, які готували на страсну вечерю, були подібними до святвечірніх – кутя, узвар, вареники, риба.
Саме у Чистий Четвер господині починали пекти паски, писали писанки, готували різні великодні страви.
З сумлінністю дотримувалися посту у народі, а особливо в останній тиждень. Хліб замінювали пісними коржами з тертим хроном, буряковим квасом, редькою, їжу приправляли часником або цибулею. Споживали печену картоплю, квашену капусту, солоні огірки без олії, гриби. Особливо дотримувалися строгого посту. У Четвер та П’ятницю “раскували” – їли раз на день.
З особливим трепетом і скорботою християни схиляються перед плащаницею у церкві – зображенням тіла Божого Сина у гробі на полотняному простирадлі (обрусі). Плащаницю кладуть на спеціально приготовлений стіл (гробницю), прикрашають її живими квітами. У Львівському храмі св. Миколая (XIІI ст.) віддавна існує звичай щороку за тиждень до Великої П’ятниці сіяти овес у формі хреста. Пророслі світло-зелені стебельця біля плащаниці – символ страждань та мук Ісуса Христа, його Воскресіння.
У деяких місцевостях й досі побутує традиція нести особливу варту біля гробу Божого Сина – юнаки в одязі воїнів по обидва боки плащаниці сумлінно оберігають святиню, нагадують усім про справжність, важливість цієї події. Усі присутні схиляють голову перед зображенням померлого Христа, цілують Його рани. Звичай приступати на колінах до плащаниці – вияв особливої пошани та суму. У Страсну П’ятницю – в день смерті Ісуса Христа – не пекли паски, заборонялося шити, прясти, рубати дрова. Лише пізно увечері господині могли “одягти” хату у святкові рушники. У Велику П’ятницю навіть розмовляли пошепки, не сердилися, мовчали. Ще й до сьогодні зберігся звичай нічого не їсти аж до цілування плащаниці.
Великодня Субота минала в особливому спокої – з поваги та любові до Ісуса Христа, що лежить у гробі. Господині намагалися завершити всі приготування, пекли для живих і померлих паски (у деяких регіонах їх називали “баби” або “бабки”). Промовивши молитву, лише у чистому одязі господиня приступала замішувати тісто з найкращого пшеничного борошна, з великої кількості добірних яєць, масла, цукру, олії. “Ладь ся, пасочко, красна, як сонечко, пухка, як пір’ячко, а чистенька, як зіллячко” – з любов’ю промовляла до свого творіння ґаздиня перед тим, як садила його у піч. “Та й мудра ж придалась!.. височенька, легесенька, чепурна, не репнула; а як її помазали зверху шапраном, так аж полискується, жовта та прежовта! Хоч би і у якого пана така була!..” – такою випечена українська паска запам’яталася Григорію Квітці-Основ’яненку. Паски зазвичай прикрашали випеченими хрестами, голубками, іноді прикріплювали гілочку освяченої верби. Щоб паска вдалася, її в печі накривали хусткою. Такі хустки зберігали в родині, вірили, що вони наділені магічною силою. Якщо верх паски запався, а середина виявилася порожньою – це віщувало нещастя, а навіть смерть близьких. Традиція випікання на Великдень обрядового хліба сягає витоками ще дохристиянських часів. Символ сонця та весни набув значення покути та спасіння. В Україні випікали “жовті”, “білі” та “чорні” паски. Особливість кольору хлібів залежала від відповідних інґредієнтів випічки. “Жовті” виготовляли у Чистий Четвер з великої кількості жовтків – на пошану сонцю. З прісного тіста були “білі” паски – для покійників, які можна було пекти у П’ятницю. З різноманітних спецій та меду у Суботу випікали “чорні” паски – на честь землі та усіх її плодів.
За давніми українськими звичаями у великодню ніч парубки розпалювали вогнище. Для цього, окрім дров, звозили старі дерева, які дозволяли навіть украсти. На Гуцульщині вогнище палили у Страсну Середу або Четвер. Звичай цей називався “гріти діда” – згрібали в обійстя усе сміття та спалювали його. Коли ж ватра добре розпалювалася, запитували – “Чи ти нагрів діда?”. Вірили в очисну та оздоровчу силу того вогню – через нього перестрибували, щоб ноги не боліли. Подібні звичаї в Україні – залишок ще дохристиянських обрядів. Про втрату подібного передвеликоднього звичаю “Діянія”, поширеного в кінці ХІХ ст. на Поділлі, згадував відомий український письменник, народознавець Анатоль Свидницький. На церковному подвір’ї, за свідченням етнографа, чоловіки розпалювали величезне багаття нерідко з вкрадених дров. “Як бачимо, народ сам не знає для чого потрібен цей вогонь, а тому й не надає йому особливого значення; але з якою нехіттю та обуренням відмовляється його розпалювати, коли хтось не дозволяє!” – підсумував письменник. Сьогодні вірять, що вогонь у Великодню ніч освітлює дорогу Ангелам-Охоронцям до людей, тому й плекають його аж до ранку.
Ірина Кметь