Кожен з нас, йдучи до храму, прагне відчути присутність Бога у молитві та Святій Літургії. Однак є такі люди, які через певні життєві обставини, змушені відчувати та проявляти свою любов і віру не словом, а жестом. У Львові людей із вадами слуху є чимало, а допомогти їм пізнати Всевишнього та наблизитися до Нього взявся отець Михайло Фенканін – священнослужитель храму Воскресіння ГНІХ (вул. Городоцька, 319а) та капелан для спільноти глухих «Слідами Ісуса» у церкві Всіх Святих Свято-Покровського жіночого монастиря (вул. Вічева 2). о. Михайло живе за принципом «скількома мовами ти володієш, стільки разів ти людина». Адже крім рідної польської та української, «стихією жестів» він допомагає людям не лише зміцнити віру, але переконатися, що вони не самотні.
– Отче, що власне спонукало Вас вести службу Божу мовою жестів? Як Ви цього навчилися?
– Моя перша зустріч з мовою жестів відбулася, коли я відвідав англомовний табір, який організував Український Католицький Університет. Там був один священик, який знав мову жестів і навчив нас власне цією мовою співати пісню. Мене це доволі зацікавило. А вже пізніше я побачив, що в Україні немає жодної церкви, де б служили Службу Божу на мові жестів та мали катехизації. Потім я почав писати курсову та дипломну роботу на цю тему і детальніше її досліджувати. Опісля вирішив поїхати на ліцензіат сурдопедагогіки в університеті Адама Міцкевича в Познані. А потім повернувся в Україну.
У Львові є багато людей з вадами слуху. На сьогоднішній день, статистика говорить, що це від 1000 до 1200 людей. І десь 200-300 осіб, або й навіть більше, просто не зізнаються в цьому, бо соромляться. У цьому храмі, я вже працюю два роки і щороку ми маємо табір. Наприклад, минулого року я мав дитину, котра не чує. Вона мала два апарати, але не знала вербальної мови. Тож батьки відправили її до табору, бо теж не знали мови жестів, а через це дівчинка не могла нормально спілкуватися. В Україні є великою проблемою (та й і в цілому світі), що родина не хоче вивчати мови жестів.
Я зробив перший крок, аби церква хоч трішки відкрилася для людей із вадами слуху. І вже три роки мені доводиться служити літургію мовою жестів. На сьогодні, ми маємо 50 парафіян. Але це лише один відсоток особливих вірян, який є у Львові. Адже чув, що в Львівській області є приблизно 9 тисяч людей із вадами слуху. А священиків, які служать для таких людей у Львові – лише двоє: о. Любомир Мостовий, котрий служить у Винниках і я. Є також о. Ігор Шкодзінський у Тернополі. Зокрема останній вивчив мову жестів для того, щоб нормально спілкуватися зі своєю донечкою, яка має вади слуху.
– Яка особливість ведення такої літургії? З якими труднощами Вам довелося стикнутися?
– Мені здається, що кожна людина хоче мати прямий контакт. Наше богослужіння трішки відмінне від традиційного. Воно відбувається як і в більшості церков, але священик обернений спиною до престолу, а обличчям до людей. Парафіянам дуже приємно, коли хтось намагається порозумітися з ними. Вся Українська держава й навіть місто Львів ще не надто відкриті для людей із вадами слуху.
Я так говорю, бо сам є громадянином Польщі. Там поліція, швидка допомога, суди, прикордонна служба зобов’язані знати мову жестів. У нас в Україні сумніваюся, що хтось знає. Тому й кажу, що Україна закрита і треба багато працювати, щоб відбулося покращення. Вони такі, як іноземці, тобто вони мають свою мову – мову жестів, але в той же час вони такі ж, як і ми. Крім того, кожна держава має свою мову жестів. Тому слід бути обережним. Однак є такі жести, які можна назвати спільними. Наприклад, знак любові, Бога та хреста. Проте я веду службу Божу так, що можуть прийти і зрозуміти абсолютно всі.
– Як самі віряни ставляться до такої ініціативи – проведення богослужіння «мовою жестів»?
– Люди, для яких я служу, нещодавно вперше святкували десятиріччя спільноти. Серед них є пан Богдан, який раніше був свідком Єгови, але потім пішов звідти. Він усвідомив, що хоче чогось церковного, католицького і звернувся до церкви Михаїла. А там вже 6 років громадилися люди із вадами слуху, де пан Петро, який ще трохи чує, показував їм жести, коли йшла Літургія. І так вони перекладали самі собі. Пізніше, коли з’явився я і ще один отець ми продовжили цю діяльність. І дуже радісно, що вже 10 років вона не припиняється.
Загалом люди переважно дізнаються про такі богослужіння з газет, від церкви і так приходять. І дуже потрібно, щоб священик також вмів таких людей висповідати, дати шлюб чи здійснити інші Таїнства.
Звичайно, бувають такі важкі дні, що я думаю, що більше не буду цим займатися. Але потім все минає. Бо коли хтось скаже просто «дякую» ти світишся радістю.
А ще я мав можливість порівняти Літургію на мові жестів в Польщі та Україні. У Польщі миряни переважно стоять і нічого не роблять. А у нас людина відповідає, то «Господи помилуй», або показує «Отче наш», «Вірую» та інші молитви. Це значить, що вони не просто приходять, як в театр, подивитися, а беруть участь у Літургії. Це дуже важливо!
– Чи варто збільшувати число священиків, які могли б проводити богослужіння для людей із вадами слуху?
– Якщо кожен буде знати мову жестів – це буде чудово. Наприклад, в Польщі вже тридцять років напрацьоване таке душпастирство, в якому там на два деканати є хоча б один священик, який точно знає мову жестів. А у нас… Лише ми двоє на Львівську область. Тому до багатьох людей ми просто не доходимо. Для прикладу, до людей, які живуть в селах, або в районах.
– З якими проблемами та переживаннями приходять особливі парафіяни?
– Перш за все, вони відчувають себе відстороненими, адже не до кінця розуміють Святе Письмо. Вони його не зовсім знають, тому намагаються вивчати самотужки. Наприклад, для них є проблемою зрозуміти, як Бог може мати три іпостасі? Але поступово ми їм все пояснюємо.
– Як ви гадаєте, які заходи варто зробити для того, щоб люди з вадами слуху могли б дізнатися про ваші Богослужіння?
– На мій погляд, потрібно зробити активну рекламу в ЗМІ: на телебаченні, радіо, у газета, щоб вони знали про таку ініціативу. Тоді думаю люди з вадами слуху прийдуть. На сьогодні, я знаю, що десь 50% таких людей ходять до спільноти Свідків Єгови. Бо вони знають мову жестів і з ними можна поговорити. А в нас цього немає.
– Що варто нам зробити для того, щоб вони не відчували себе самотніми?
– Є таке гарне слово як інтеграція. Їх треба інтегрувати у супільство. Треба з ними зустрічатися і зазначати, що вони є абсолютно нормальними людьми. Вони нормальні українці, які мають свою мову так, як німці – німецьку, а поляки – польську. Треба цю мову вчити, з ними говорити і вони відкриються. Великою проблемою є те, що люди з вадами слуху дуже рідко комусь довіряють. Їм набагато легше закритися, коли щось не так, ніж щось зробити. Нам потрібно просто спілкуватися з ними. І коли вони побачать, що церква спілкується на їхній мові, тоді вони почнуть їй довіряти і поглиблять свою віру.
– Де можна відвідати таку особливу літургію та які ще заходи організовуєте чи плануєте організувати для миряни з вадами слуху?
– Богослужіння відбуваються щонеділі об 11.30 год. у Храмі Всіх Святих на вулиці
Вічева, 2. Опісля приблизно годину часу маємо катехизацію. А потім все – ми їх бачимо аж через тиждень. А я би хотів бачити їх щодня. Щоб ми могли спілкуватися та знати усі проблеми, які їх турбують. Щоб люди й діти приходили і чогось вчилися, наприклад, малювати, вишивати, адже є багато інтелігентних людей, які вміють малювати ікони. Дуже мені, наприклад, сподобався проект, який робили в Познані під назвою «П’яте чуття», де люди з вадами слуху грали на музичних інструментах, адже вони дуже добре все відчувають на дотик. Більше того, багато з них ще й танцюють, бо вони ще й в змозі відчувати ритм та різноманітні вібрації. І я б дуже хотів, щось подібне зробити й у Львові.
В майбутньому я би хотів створити центр, куди б люди з вадами слуху могли приходити і гуртуватися між собою, робити спільну справу або просто подумати. А також навчати мову жестів людей, які цього хочуть та потребують.
Отець Михайло також зазначає, що його праця є важкою і базується на волонтерській основі. Незважаючи на те, що йому пропонують співпрацю в Польщі, в Німеччині та Канаді, він залишається вірним своїй любові до Львова та має грандіозні плани. Тому як зазначив якось відомий узбекистанський дипломат, політолог, психолог та письменник Алішер Файз: «Віра в себе робить людину сильною, а віра в Бога – могутньою». Тому дуже хочеться, щоб істинна віра зруйнувала всі кліше та допомогла кожному відчути себе потрібним, а не самотнім!..
Розмовляла Оксана Войтко
Пропонуємо переглянути фрагмент особливої Літургії
Повязані записи
