Спостерігаємо певні зміни в державі, Церкві. Через Революцію гідності український народ входить у період своєї новітньої історії. Як християни надіємось на краще майбутнє нашої держави. Хтось пропонує «свої рецепти», розповідає про консолідацію, нові методи боротьби, зміну верхівки влади, оновлену Церкву, при тому часто забуваючи про внутрішній особистий рівень розвитку. Вже давно є відомим факт, що великі зміни народжуються завдяки внутрішній зміні кожної окремої особистості. У християнстві маємо чимало таких прикладів. Варто назвати св. Франциска з Асижу, який завдяки власному наверненню спричинив нове розуміння у ставленні до життя. А всім знана Мати Тереза у своєму служінні вбогим вказала світові на гідність кожної особи. Є чимало таких прикладів, де Господь торкається людини та відкриває їй нові духовні глибини, до яких покликані всі.
Кожен по-своєму надіється на майбутнє та по різному його собі уявляє. Мріяти варто, навіть деколи й корисно, але потрібно пам’ятати, що майбутнє завжди твориться тепер. Людина залежить від власного минулого, що безпосередньо впливає на сьогодення; вона залежить і від ставлення до майбутнього, від сподівань, бажань, мрій, очікувань. Уявлення про минуле, теперішнє і майбутнє людина переживає одночасно і відповідно до цих уявлень визначає свою поведінку. Натомість нам належить тільки сьогодні. Звичайно, ви можете сказати, що це філософська тема, про яку можна довго дискутувати. Звісно, це є так. Христос однак говорить: «Не журіться, отже, завтрашнім днем; завтрашній день турбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха» (Мт. 6, 34). Вчорашній день перебуває поза нашим контролем, з минулого можна лише зробити висновки, покаятися, радіти і обов’язково ступати вперед. Христос закликає йти та шукати Божого Царства і справедливості (пор. Мт. 6,33). Це дуже слушно, особливо, коли на світі є так багато несправедливості та неправди, а заклик Ісуса дає нам виклик до особистих подвигів та свідчення віри.
Йти вперед означає також йти шляхом славних попередників у вірі та стійкості під час тимчасових негараздів. Кожен у свій спосіб бачить ці негаразди. Маю на увазі якусь складну ситуацію у суспільстві. Можна дивитися на це з іронією, цинізмом, не звертати уваги, переживати. Як показує досвід, людина схильна приглядатися до тих, хто має вищий за неї соціальний статус та дає різний по своїй суті напрям розвитку іншим прошаркам населення. Не можна просто не рахуватися з цим. Тоді виникає дуже слушне питання: на що ми більше звертаємо свою увагу – на все те, що добре чи на те, що інтригуючи впадає в око – на погані риси? Спостерігаємо проблеми в державі, часами бачимо погане поводження духовенства. Чи це означає також, що такі ж проблеми мають бути і в нас? Мимоволі про це так і думаємо. Правда є та, що ці проблеми можуть стати переважною складовою у нашому житті, якщо не будемо дбати за свій духовний стан (пор. Лк. 11, 34-35).
Триває війна, продовжується сміливий захист Вітчизни. У Церковній традиції поняття війни завжди є актуальне. От тільки це війна не в окопах чи на передовій східного фронту, це війна на передовій в дорозі до Бога. Апостол Павло у своєму Посланні каже: «Ми живемо як люди, але не воюємо зі спонук тілесних, бо зброя нашої боротьби не тілесна, а сильна в Бозі на зруйнування твердинь» ( ІІ Кор. 10, 3-4). Боротьба на сторінках Євангелія означає збройні протистояння, що люди ведуть між собою Це поняття особливо фігурує у розповіді Ісуса про царя, котрий планує «битву» з іншим царем, але бачачи, що у нього мало засобів, просить про умови миру (Лк 14, 32). І приголомшливо звучать підсумовуючі слова Ісуса учням: «Так і кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем» (Лк 14, 33). Отже, Ісус очікує від своїх учнів не боротьбу, а віддання і зречення всього, піддання себе – не противнику, але одному Богові!
Духовність не є чимось віддаленим, що можна досягти за допомогою тривалого зосереджування, акцентуванні тільки на собі. Духовність є перш за все зустріччю з Богом. Це важливо, адже які б ми зусилля не робили над собою, без життя у вірі рано чи пізно нас очікує розчарування. Зустріч з Христом у молитві стає лише першою сходинкою, яка передбачає також нашу участь. З іншого боку, святі крім частої молитви доводили віру своїми ділами, чеснотами. Самі ж чесноти не беруться з нічого, а здобуваються у постійному вправлянні в добрі. Триває період Великого Посту, який передбачає відмову, зречення від чогось. Не йдеться тільки про їжу, а також про внутрішню жадобу, яка є привабливою, а водночас змушує метушитися, позбавляючи внутрішнього спокою. Маємо чудову нагоду подумати над цим, щоб спрямувати свої зусилля на служіння добру.
Духовна мобілізація сьогодні вкрай є важливою, щоб у єдності служити кожен на «своєму фронті». Для єдності ж необхідна спільна ідея, погляди, які повинні приносити спільне благо. Це можливо тоді, коли будемо мати спільне бажання рости духовно, розвиваючи себе для об’єднаної національної мети. «Один у полі не воїн» є фразою, яку, спокусившись можна трактувати надто буквально, адже з одного боку, вона закликає до спільних зусиль, а з іншого, в ній знецінюються поняття героїзму і особистої мужності. Отже, для нашої активної боротьби потрібно з вірою дивитись на власні зусилля, щоб творчо з Божою допомогою стати морально кращим для розвитку особистих можливостей, які б служили суспільству.
Завдяки щоденній поставі сумлінного громадянина і практикуючого християнина можливо вже завтра побачити конкретні результати, аби те, що ми думали і надіялись раніше було реальністю сьогоднішнього дня. Маємо обов’язок дбати про майбутнє, що полягає не тільки у робочих буднях, а в радості від чогось глибшого і кращого. Ми бачимо лише одну сторону медалі – не дуже якісний стан суспільства чи себе, а друга сторона твориться сьогодні, тепер, завдяки особистій праці над собою. Не забуваймо, що маємо також цінні християнські дороговкази, що надають впевненості у наших прагненнях. Бог завжди діє, а людина може від цього відмовитися, а може і прийняти запрошення та йти шляхом боротьби за правду.
Бр. Яків Шумило, ЧСВВ
Повязані записи
