За вікном XXI століття. Нікому вже не дивно, що майже всю інформацію, яка вас цікавить, можна знайти у вільному доступі. Цим і користуються сучасні батьки, які вдень і вночі перед народженням своїх діток читають літературу, що допоможе їм стати «ідеальними» батьками. І на цьому вони не зупиняються. Діти ростуть, а разом із ними ростуть їхні потреби. Батьки починаються шукати обґрунтування всьому, що відбувається з дітьми та ними самими, вже у нових книжках. А від досвіду, який із ними хочуть поділитися батьки, бабусі та дідусі вони просто відмахуються зі словами: «Світ змінився, а ваші поради застарілі та неактуальні». Але чи правильно це все? Адже у книжках часто-густо пишуть лише про узагальнений людський досвід та конкретні думки лікарів з приводу. А усі вони суб’єктивні. Ми ж знаємо, що об’єктивності у її чистому прояві не існує взагалі, тому не завжди книжковий досвід можна перенести на своє життя, не завжди він допоможе вирішити ту, чи іншу проблему, а навпаки – навіть може її поглибити. Саме тому батькам варто не просто намагатися ставати «ідеальними», а більше прислухатися до своїх дітей, більше спостерігати за ними, більше дізнаватися про їхнє життя та те, чим вони займаються і з ким спілкуються. Лише такий метод, як на мене, буде справді дієвим, лише таке спілкування допоможе їм встановити контакт зі своєю дитиною, а їй, в свою чергу, відкриватися щодня більше і більше.
Фільм «Шрами» режисера Магдалени Пекож чудово демонструє проблему нерозуміння дитини – Войцеха Вінклера – та її проблем батьком-одинаком. Він оточив свого маленького сина, що залишився без любові матері, пристальною увагою ще з дитинства, намагався втлумачити йому у голову те, що сам вважає високими ідеалами. І навіть не думав про те, що Войцех – інша людина, яка може мати інші вподобання, моральні цінності та погляди на життя. Насильство, якого завдає батько, ніби в благих цілях перевиховання, стає основним фактором становлення особистості його сина. Хотівши зробити із нього сильного, хороброго та непорушного, як скала, чоловіка, який любитиме класику, ходитиме до церкви та матиме відмінні оцінки, він створив того, хто став батьківською копією у майбутньому – такого ж деспотичного та нервового 30-літнього чоловіка, який став самітником та любителем спалеології. На людях він рідко показує це, але все ж у душі він таки став своїм батьком.
З самого початку фільму ми бачимо, як протест Войцеха проявляється у музиці. Не потрібно якихось гучних скандалів або ж втеч із дому, хоча їм також було місце. Звичайний рок, який слухає син, виводить його батька із себе. Адже він, як і його батьки, з дитинства намагався привити Войцеху любов до класики, а не до музики, яку не сприймає його оточення та Церква. Саме музика і постає наскрізною ниткою фільму, яка тягнеться до самого фіналу. Вона стає тим, що заспокоює нашого головного героя у складних життєвих ситуаціях, тим, що рятує його перебування поза глибинними печерами та експедиціями. І навіть тим, що допомагає знайти до нього підхід молодій дівчині Тетяні, яка, попри суворий образ, помічає в чоловікові те, чого ніхто ніколи не бачив – ніжність, боязнь щирості та іноді навіть нерішучість.
Музика, як шлях пізнання справжнього себе, допомагає нам побачити один із найвагоміших символів фільму – програвач, який Войцеху подарував батько. На останні гроші він купив синові те, чого той бажав найбільше. Та згодом саме він і став причиною майже усіх сварок та непорозумінь вдома. Одного разу, коли батько захотів забрати проклятий, на його думку, програвач у Войцеха, випадково увімкнув запис, де почув неочікувані для себе речі. Його син розповідав про те, як батько його б’є, як важко йому це все пережити та обіцяв помститися йому за всі свої дитячі страждання. На перший погляд, батько сприйняв цей удар дуже мужньо, але сильно обурився на сина, навіть хотів змусити Войцеха вдарити його, щоб теж відчути, як це. Але спроби увінчалися невдачею. Замість цього Войцех просто втік з дому та більше ніколи не повернувся.
Вкінці фільму, коли Войцеха повідомили про смерть батька, він дуже засмутився. Поїхавши до моргу, він отримує від лікаря речі свого батька, де була і маленька касета. І хто б подумав, що на ній Войцех почує голос рідного батька, який не чув більше 20 років, та слова, які так були йому потрібні раніше: «Уже більше 20 років я репетирую слово «вибач». Годину за годиною, щоб воно прозвучало вагомо, коли я тебе побачу. Якщо я тебе побачу. Я записую на твою касету. Так і не витер твої скарги. Я слухаю їх кожного дня знову і знову. Я вирішив, шо не маю права тебе шукати, поки не дізнаюся, шо ти мене пробачив. Я просто слухаю і в цьому моє покаяння. Ти й знати мене не хочеш, але це, мабуть, на краще. Можливо, тобі вдалося стати іншим».
Отож, як бачимо, батько знав, що він був не настільки хорошим прикладом для Войцеха, як хотів. І щиро сподівався, що його син не став таким самим. Думаю, що саме після цих слів Войцех остаточно зрозумів, що дійсно став своїм батьком та почав процес перетворення на краще. Він усвідомив, що варто прислухатися до тих, хто поруч, давати їм можливість донести до себе якісь нові думки, а не просто відштовхувати та відбиватися агресивністю. Сподіваюся, що всі батьки чи то майбутні батьки, які подивляться цей фільм, почерпнуть для себе щось нове та цінне. Адже у ньому є багато справжніх уроків по вихованню себе та своїх дітей. Але не уроків з чужого досвіду, а філософських уроків, які кожен зможе трактувати та переживати по-своєму, спираючись на власний життєвий досвід та погляди.
Тетяна Люта
Повязані записи
