11 вересня християни східного обряду вшановують день смерті Івана Хрестителя, називаючи його днем Усікновення чесної глави Предтечі Господнього Івана. Вірні у цей день дотримуються строгого посту.
Про мученицьку смерть Івана Предтечі детально розповідається в Євангелії від Марка (6, 14-30). Іван Хреститель осуджував царя Ірода за те, що той жив із дружиною свого рідного брата – Іродіадою. Відтак жінка захотіла помститися Іванові і таким чином приховати свій ганебний вчинок. Одного разу, коли Ірод святкував свій день народження, для нього танцювала танець донька Іродіади – Соломея. Цей танець дуже сподобався Іродові і він пообіцяв дівчині, що виконає будь-яке її бажання. Дівчина, за намовою матері, попросила відсікти Іванові Хрестителю голову. Ірод не відмовив, і голова Івана була відтята.
Згідно з переказами, поминати день усікновення голови Предтечі Господнього Івана почали ще його учні. Але традиція празника та його поширення остаточно сформувалися в V ст. Зокрема це свято згадується у вірменському перекладі Лекціонарію, який відображає практику єрусалимського богослужіння в V ст.
З нагоди цього дня у нашому народі збереглось повір’я – обережно поводитись з гострими предметами або навіть уникати праці з будь-яким лезом. На мій погляд, зважаючи на історію, яку подає нам сьогодні Церква до роздумів, важливо звернути увагу на метафорику самого слова «усікновення».
Коли нас запитають, які асоціації можемо вкласти у слова «різати», «порізати», «відрізати», для багатьох перше враження – біль через можливі порізи, кров, насильство (коли говоримо про новини кримінального світу). Отже ніж – це підсвідомо небезпечний предмет, який, окрім користі, може завдати страждань і сліз. Знову-таки у народі маємо фразеологізм «ходити лезом бритви», що означає велику небезпеку.
Історія про смерть Івана Хрестителя представляє процес різання чи відрізування дещо глибше – окреслюючи словом «усікновення». Коли міркуємо над етимологією цього слова, то мислимо, що відрізати щось – це не так вже погано. Скажімо, коли в людському організмі є якісь патологічні відростки, тоді операція – це найкращий спосіб вилікувати і забезпечити здоров’я пацієнтові.
Усікновення чесної голови Предтечі – однозначно негативний процес, не лише тому, що ми як християни цінуємо життя кожної окремої людини, а тому, що кончина цього святого символізувала величезну трагедію для епохи, в якій він жив та й людства загалом. Його відхід – це початок темряви.
З цього приводу у Ліни Костенко є прекрасний вірш:
Був Ірод, і була Іродіада.
І Саломея, дочечка, була.
І їй сказали, то вона і рада,
і голову на блюді подала.
Так цар звелів, і так сказала ненька.
Так говорив і той кошлатий жрець.
Вона й пішла, раденька, що дурненька,
У той страшний розгнузданий танець.
Царівночко! Танцюєш віртуозно.
Створіннячко! В такому забутті.
Як ставиш ти грайливо й граціозно
на білий мармур ніжки золоті!
… І голову, в тих кучерях по плечі,
їм подала, від крові аж хмільна.
А що була то голова Предтечі,—
то що у цьому тямила вона?
Господь прагне показати нам, що мудрість правителя не тоді, коли його статок і статус дозволяють жити багато та розпусно; а тоді, коли постава у суспільстві спрямовує побачити великі істини для свого народу. Усікновення глави святого Предтечі – це була так звана піррова перемога, миттєва забава, яка не мала свого продовження, адже ми знаємо, як закінчилась історія життя усіх учасників цього «дійства». На мій погляд, історія смерті Івана глибоко перекликається із смертю Христа. Ірод, Іродіада, Соломея – це той же натовп, який після величання рівно за тиждень кричатиме «розпни». Господь дозволяє смерть великих, щоб суспільство замислилось і зробило певні висновки. Натомість практично кожна епоха наступає на ті ж граблі, адже нам простіше пошанувати людину після смерті, ставлячи пам’ятники, вивішуючи меморіальні дошки, співаючи дифірамби. Та й то суспільна пам’ять зазвичай коротка – зібрались, відкрили пам’ятник/дошку, поплакали та й розійшлись. Мабуть, найкращий приклад – пошанування новітніх українських Героїв, які загинули чи на Майдані, чи на сході.
Сьогодні ми також частково схожі до тих, хто відтинав голову Хрестителю. Безумовно, ми не вбиваємо когось фізично, але часто спричинюємось до ментальної смерті, відсікаючи важливе своєю байдужістю, недбалістю, гординею. Як би банально не звучало, але у нашому народі ще є одна приповідка – «сім разів відміряй, а раз відріж». Бог завжди дає нам шанси у житті, ми ж часто не можемо через духовну сліпоту чи зашкарублість серця впізнати Його волю, тому і «відсікаємо» все важливе, залишаючись без світла вкінці тунелю. Виявляється, відрізати дуже легко, набагато важче «зшити»!
Юліана Лавриш
Повязані записи
