За плечима хірурга лікарні швидкої медичної допомоги у Львові, Андрія Микуша – 12 років досвіду. Чоловік зізнається, що упродовж цього часу у лікарні йому довелося побачити багато страждання, але також див, які траплялися не лише завдяки професіоналізму лікарів, але й через молитву. Чому досвідчений хірург вирішив отримати диплом Львівської православної богословської академії ПЦУ та прийняти у майбутньому сан диякона? Про це та більше спілкуємося у екслюзивному інтерв’ю з нагоди празника св. Пантелеймона Цілителя.
Відомий лікар-нейрохірург Генрі Марш відкрито заявляє, що не вірить у Бога. Ви ж навпаки поєднуєте практикуюче християнство і роботу хірурга. Чи бували випадки, коли у своїй праці Ви пересвідчувалися у присутності Бога у критичних ситуаціях життя?
Генрі Марш сильний фахівець у своїй галузі, але я його думки не поділяю категорично. Є відоме українське прислів’я “Без Бога ні до порога”. І це правило працює у медицині також. Без твердої віри у Бога, духовного розуміння поняття здоров’я, призначення людини на землі, без покликання – людині тяжко лікувати пацієнтів. І так іноді буває, що коли лікуєш, то відчуваєш певну безпорадність. Адже не все від тебе залежить. Це я на собі переконався. Коли ти перед операцією, чи після операції просиш у Бога у молитві: “Господи, допоможи!, Дай, щоб мій пацієнт одужав і вижив!”. І я бачу по своїх молитвах, та молитвах колег, що багато див відбувається. Людина,яка має духовний зір, має можливість бачити, яка працює у лікарні, досвідчує, що чуда відбуваються. Лікарня – це зовсім інший світ. Це місто у місті. Звісно, трапляється, що люди не отримують зцілення і помирають, але у цьому також є Божа воля. Додам, що ми запрошуємо до пацієнтів священнослужителів, які сповідають, причащають, звершують Таїнство Єлеопомазання.
Тобто відбувається поєднання медичного лікування та духовного?
Так, це такий комплексний підхід до лікування хворого. Хірургія, операція, робота священнослужителя (медичного капелана), за кордоном також до цього долучається психолог. Бо психолог теж дуже потрібен. З людьми треба говорити, треба вміти говорити. Слово має надзвичайно важливе значення. Також зараз дуже розвивається в Україні напрямок капеланства. І зокрема медичного. У нас у лікарні є капелан.
Повернімося до Вашої особистої історії. Ви завжди були воцерковленою людиною? Чи можливо робота у лікарні вплинула на Ваше духовне становлення?
Я із малечку хотів бути лікарем і хірургом, мій батько-священик сприятливо до цього ставився,а мама дуже хотіла, щоб я став священнослужителем. І попри те, що мама змалечку мене привчала ходити до храму, я ходив, бо так заведено. І коли я став практикуючим лікарем і мені дали тяжких пацієнтів, я побачив, що ліків і операцій недостатньо та почав за тих хворих молитися.
Коли ми почали молитися, то виявили, що з молитвою лікування працює краще.
Бо медик завжди експериментує і шукає найбільш оптимальний метод лікування,хоча є певні протоколи. І я відкрив, що без Бога, то тяжко. І найбільш таким яскравим епізодом було, коли у нас у реанімації лежав професор і згідно всіх приписів медичних, йому вже нічого не світило. Але його сват, щодня через день над ним молився. У реанімації, палаті. Були такі моменти, коли ми навіть не дуже хотіли заходити у цю палату, бо бачили, що пацієнт “доходить”. І він одужав на диво всім. Це чудо було. Воно було перше при закінченні мною інтернатури. Цих епізодів чимало насправді і вони так на мене вплинули, що я почав до Бога звертатися з молитвою. Молитва допомагає також подолати виснаження від важкої роботи хірурга.
Чому Ви вирішили вступити до богословської академії?
Бачачи чуда, які відбувалися по молитві. Відчуваючи наснагу від молитви у храмі, від духовних бесід зі священнослужителями. Пацієнти є різні. Є такі, що маловірні, або сумніваються, то якщо вони бачать, що ти нормальний фахівець, то їх можна якось переконати виконати твої рекомендації. І коли ти акцентуєш на тому, що якщо вони віруючі, то радив би їм прийняти Таїнства Причастя, Сповіді, Єлеопомазання. Є люди, які погоджуються, є атеїсти, які переконували у протилежному. І коли я зустрічався з людьми, які доводили, що Таїнства нічого не дадуть, то мені бракувало фахових знань, щоб пояснити свою точку зору. І щоб допомогти людині духовно, я мусив мати знання. Для того і вступив у богословську академію. Не лише аби стати священиком.
Але Ви себе бачите на дорозі священства?
Я завершив богословську академію. Я планую за певний час, як буде на те Воля Божа, прийняти сан диякона.
Як я вже згадував, мама дуже хотіла щоб я став священиком. Можливо ці молитви так повпливали, що я все ж таки до того повертаюся, бо відчуваю потребу.
Як долати вигорання хірургу?
Робота дуже напружена і насправді втомлює. І так я шукав, щоб отримати якусь енергію, сили для роботи. Шукав у розвагах, у зустрічах із друзями, у спорті. Також у музиці, адже я займаюся музикою з дитинства. Але ніде я не отримував такої розради, як у храмі. Коли після молитви я почав черпати найбільші сили для роботи. Тому коли тільки є хвилька часу, я стараюся піти до храму. І ясно, що ми повинні просити Бога за свої гріхи, каятися і потім просити сили для роботи. Молитва за своїх пацієнтів допомагає. Це є твої ближні. Це є один із найбільших діл милосердя.
Однак Ви також музикант… Розкажіть про це
Робота дуже напружена і на дозвілля залишається дуже мало часу, навіть можна сказати його немає. Це відпустка раз на рік. Але попри це, бувають моменти, коли спонтанно, зідзвонюючися із друзями, з отцем, ми зустрічаємося і ведемо духовні бесіди. У спілкуванні у музиці. У о. Назарія Лозинського прекрасний музичний слух, а я вчився у музичній школі, грав у шкільні та студентські роки на весіллях музикантом.Тож ми збираємося і під акордеон, синтезатор, під сопілку ми так відпочиваємо. Також ходимо з колядою. Так я абстрагуюся від своєї професії і дістаю натхнення. Це від медичної суєти відволікає. Останній інструмент,який я опанував, це є труба. Також вчився у музичній школі по класу саксофон і кларнет.
Підготувала О. Бабенко. Частина світлин надані співрозмовником
Повязані записи
