Львів’янин Тарас Гуль вже 10 років є працівником музею-квартири блаженного священномученика Василія (Величковського) на площі Соборній, 11, кв. 3 у Львові. За цей час він здобув неоціненний духовний досвід та став свідком чудес та дії Божої благодаті в житті багатьох людей – в першу чергу, у своєму власному житті. В інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» Тарас Гуль поділився тим, про що не розповідав на загал за ці 10 років, але тепер, за його словами, прийшов час поділитися сокровенним.
Андрій Толстой: Тарасе, яким чином ви почали працювати в музеї блаженного Василія (Величковського)?
Тарас Гуль: Я працюю тут вже 10 років. Розповім, як сюди потрапив. Це був 2013 рік, подзвонила тітка з Канади і каже: «Слухай, я тут говорила з редемптористами, і вони в печалі. Бо є десь там у Львові музей владики Величковського — тобі завдання, щоб ти його знайшов, тому що літнім сестрам треба допомога».
Я прийшов сюди вперше як відвідувач, і мене радо прийняла сестра-василіянка Теофілія (Рудка), яка знала особисто блаженного. Того дня було понад 30 градусів жари, якої я просто фізично не зношу — страшенно боліла голова. Сестра понад годину розповідає, щось пояснює, я те все розглядаю квадратними очима. І коли я попрощався зі сестрою і вийшов з квартири, то зрозумів, що мені хтось прикрутив нову голову — абсолютно світлу та ясну. Це було першим подарунком.
Опісля приїхав отець Іван Сіянчук, подивився на мене і каже: «Знаєш, нам треба поміч, але ти не думай, що то буде так просто», і дав мені чотири товсті книги. Пройшло кілька тижнів, я пройшов співбесіду — мені сказали, що музею треба «свіжа кров». Отець дав мені ключ і сказав фразу, яка йде зі мною пліч-о-пліч 10 років: «Стань із ним другом». Я трохи здивувався.
«Але як стати з ним другом?»
«Та ось так, як ти зі своїми колегами спілкуєшся»
І дав мені ключі. Це було 27 серпня — у мене було три дні в запасі, щоб я переварив у голові, куди я попав. І 1 вересня був мій перший робочий день. 2013 рік, 1 вересня, — я жартую завжди: діти в школу, Гітлер розпочав війну, а я пішов на роботу – не розуміючи до кінця, куди йду.
Відкрив двері, зайшов… тихо, все трохи поскрипує. Отець дав мені перші настанови – я маю роздивитися все, що де лежить у кожній шафі, аби, коли до мене хто прийде, я би знав, що кому дати, що кому показати… То був понеділок, вихідний день у музеї. Тож я прийшов, ґонорово всі шафи повідкривав і сів на підлогу подивитись під престолом – що ж там таке цікаве. І тут сталося те, що вчергове перевертає моє життя — з ніг на голову. Я усвідомлюю своїм куценьким мозком, людським розумом, що біля мене нікого нема, вікна закриті, навіть муха не літає. Але я відчув, що в мене на плечі чиясь рука, і це так яскраво, мене хтось вхопив за руку. Я обертаюсь, і бачу – в дверях стоїть владика. Я перехрестився, закрив очі, встаю з підлоги і розумію, що на дворі 2013-ий, а владика відійшов по вічну нагороду в 1973-му. Мабуть, мені плавиться мозок, я вибіг із квартири, не обертаючись, дуже налякався, добре, що встиг закрити замок.
Уточніть, Тарасе. В якому саме образі ви побачили владику?
Це був його силует. Він був у своєму єпископському вбранні, але без митри, і з посмішкою, йому характерною. Ось так, як голограма, він стояв у дверях. За кілька хвилин я встиг роздивитися кілька речей, і видіння зникло. Я завмер, злякався і побіг на маршрутку до «Магнуса». Прибігаю додому, на мене всі дивляться, не розуміють, що сталось. Я нікому нічого не говорю, мовчу, і три дні мене всі питають, чого я не йду не роботу. А я придумував різні «відмазки». І на скайп-зв’язку з канадського офісу прийшла до мене новина, що музей закритий. Отець Іван Сіянчук до мене: «Що таке?» Я вже думаю, що скажу, не приб’є:
«Я бачив владику, і мені стало страшно. Чому ви мене не попередили про те, що таке може бути?»
Отець посміхнувся і каже: «Я сиджу за океаном, а ти думав, що лише тому, що тобі дали ключі і сказали заглянути в кожну шпарку, за тобою нагляду не буде? Завтра маєш відкрити музей, бо має прийти група з Канади. Якщо музей буде закритий, дістанеш».
І я вирішив, що треба працювати. Почав робити, як мені казав отець – що я можу не вживати канонічних молитов, а просто говорити з ним (блаженним Василем (Величковським), – ред.). Я почав з ним балакати, і найголовніше, що мені сподобалось, і я це практикую донині – це звернення до блаженного, як до нього зверталися в підпіллі: «Дзядзьо». «Дзядзьо, поможи, дзядзьо, мене попровадь, бо я тут не розумію, як краще». Це завжди допомагало. Знову ж таки, він приходив сюди ще кілька разів.
Ви знову його бачили?
Так, другий раз було крізь вікно.
До того часу, як ви почали тут працювати, чи були у вас подібні містичні переживання?
Не було, почалися від того разу, як я вам розповів. Блаженний є така людина, яка в підпіллі допомагала всім, чим могла – і духовенству, і мирянам. І тепер він є лікарем душі і тіла кожної людини, зокрема і мене грішного, який витримав тут 10 літ. Багато є що розповісти. Численні зцілення людей, наприклад. Мені відомо два випадки зцілення від раку горла четвертої стадії. Багато людей, які не могли знайти роботу, приходять молитися сюди і отримують необхідні ласки.
Розкажіть все ж таки про друге видіння владики, яке ви пережили.
Це вже було роки три, як я тут працював. У нас є диск із молебнем, який записали отці-редемптористи, і я часом його фоново запускав. І собі сиджу за столом, молюся, і вітром ніби шибку хтось трісь, дивлюся через вікно — бачу його в чорному манто, він мав такого гарного плаща і капелюшок – але бачив його крізь вікно. І знову посмішка. Такі видіння не були частими, але я зрозумів одне — якщо владика приходить, то це дуже добре. У нас тут в колективі побутував такий жарт: «Як він може не приходити, він господар хати — йому ключі не потрібні, може пройти і через двері, і через вікно».
Чи мали подібні переживання інші працівники музею?
Сестра Епіфанія (Монташевич) у молитві бачила пробігаючий силует в габіті. Ми знаємо всі, що владика мав досить важкий крок, і коли сидимо в приміщенні, де була кухня, знаємо, що нікого нема, всі свої… а в кімнаті чути по підлозі досить важкі кроки… Ми з Епіфанією переглянулися — це нормально. Про це можна говорити багато. Я особисто завдячую владиці тим, що живу, і тепер я можу про це говорити вже на повен голос: навчаючись в університеті, я паралельно проходив хіміотерапію, лікуючись від гепатиту, яким мене заразили в 1996 році. Мені казали, що ліків нема, а один старий доцент медінституту, заядлий москаль, казав: «Тебе остается только молиться». Каже, ліків нема, а ті, що завозяться «контрабасом», – ти їх не витримаєш, твій організм не потягне.
І що маю робити? «Дзядзьо, рятуй, бо я хочу жити», а воно діє — всередині їсть людину. Я записався у нас на районі в клініку, щоб перебувати під медичним наглядом. І ось 2020 рік, це було на Введення, мені телефонують: «Ти щасливчик, тобі пощастило!»
«Хто це?»
«Це лікар-інфекціоніст, вважай, ти врятований. Прийшло три баночки, які віддадуть тобі. Якщо все буде добре — за три місяці будеш здоровий, якщо будеш дотримуватись інструкції».
Розпочався дуже жорсткий період мого життя. Це була погодинна таблетована хімія, водночас я працював тут і навчався в УКУ, сидячи на парах. Ці три місяці були важкі, але, дякувати Богові, витримав.
Було багато випадків опіки наді мною, були й комічні. Буває, їду, застрягаю в корку, і кажу: «Дзядзьо, там на мене люди чекають, а я запізнююся». І машини якось роз’їжджаються. Великим натхненням для мене були дві сестри, які безпосередньо знали владику Величковського — сестра Теофілія (Рутка) і блаженної пам’яті сестра Модеста (Сеник). Сестра Модеста завжди казала: «Може, сяду десь поруч з дзядзюнчиком, хоч в ногах, хоч в порозі». І розповідають, що коли вона помирала, то повторювали «Дзядзюнчик, дзядзюнчик…» І так відійшла на той світ.
А сестра Теофілія дуже багато передала мені знань про підпілля і про ті жахи, які тоді були. Їй вже 82 роки, вона мешкає в монастирі. Це були сестри василіянки. Владика був для василіянок духовним батьком. Він опікувався всіма аспектами людського життя. Ніхто не виходив звідси (з квартири владики, ред.) з пустими руками, чого ми зараз і дотримуємося. Хто приїжджав здалека – завжди діставав кружку кави, канапку… і сидів тут, доки йому було потрібно. Загалом владика дуже багато ходив пішки, не користувався громадським транспортом.
І тут відкривається ще одна історія, це був 2015 рік — прийшла жінка, якій було 82 роки, вона мешкала у Винниках, пані Софія. Вона розповіла мені, що тут в 1963 році брала шлюб за 15 хвилин, по дорозі на роботу. «Я тоді не усвідомлювала, хто переді мною. Тепер я би все віддала, щоб та зустріч знову повторилася». Також приходить багато людей, які тут були охрещені, які отримали тут першу катехизацію, дуже багато різноманітних історій. Якби не війна, ми зараз відкрили б ще одну скриньку з історіями — це іноземні делегації. Найяскравішою була делегація з 10 японців — люди дрібонькі, дуже низького росту. Вони майже нічого не знали, лише хором казали: «Величковський» і «дякую».
Як вони до вас потрапили?
В Канаду, де основний музей владики, приїжджають з усього світу. І там розповідають про квартиру в Україні. Була також делегація з Камеруна, і ми жартома казали: «Прийшли чотири легені, чорніші чорної землі». Як виявилося, це студенти нашого Львівського медичного універу. Вони були дуже захоплені і розповідали про фантастичні речі, які здобували завдяки Величковському. Також приїжджали зі сторони РФ. Це були прості люди, які щиро каялися і плакали, що їм соромно жити на тім світі через те, що робить їхня держава. Тут були різні випадки.
Ви вже 10 років служите, працюючи в музеї, як це вплинуло на вас?
Я звичайний мирянин, щонеділі за можливості ходив до церкви. Але був, як сказали в УКУ, «літеплий». Тут моя віра скріпилася. Той може говорити про Бога, що Бог є, кого Він торкнув. Багато хто розуміє Бога як ефемерного дядька, який сидить за комп’ютером на небі і все «рішає». Вони не розуміють, що руками Бога є люди, які до тебе приходять. І часом ставалися яскраві моменти, що просто їду в трамваї, комусь подав руку, а через два дні ця людина приходить сюди, не знаючи перед тим, хто я і де я. Були моменти, коли хотілося плакати, коли було дуже страшно — приходили люди в розпачі, жінки, які хотіли зробити аборт… А я хто? Я така сама грішна людина, я не знаю, що в таких випадках робити, і говорю те, що відчуваю. Минає час, така жінка приходить і каже: «Я назвала його Васильком». Це для мене було дуже великою втіхою.
Владика є також покровителем в’язнів. Приходили ті, хто були за ґратами. Ми часто їх осуджуємо і боїмося, не знаємо, як на них реагувати, а їх треба просто послухати і розуміти, що кожен має право просто оступитися.
Отже, ваша робота не полягає лише в тому, щоб бути екскурсоводом? Насправді ви несете багатьом людям душпастирське служіння.
Насправді я не знаю, хто я, тому що коли отець сказав мені, що до мене будуть приходити люди з різних причин – і різні люди – і я маю бути до цього готовий – я погодився на це. Великий подарунок зробив мені Величковський через моє «не хочу». Це був 2019 рік, приїхала пані Олександра Ніколенко з Києва — жінка, яка здобувала диплом бакалавра в УКУ. І до мене каже: «Чоловіче, тобі треба більший багаж знань. Ти робиш велику справу, але тобі треба “софт”».
Що ви говорите, тітко — думаю, яке навчання. Тут в мене в боці стріляє, тут ще щось. Я від неї тихенько відійшов, але вона сказала мені, що приїде через рік і знову прийде. Через рік вона приходить і ставить мене перед фактом: «Дев’ята година ранку, на Свєнціцького завтра без ніяких питань. Я сказала, що ти прийдеш». Незнайома жінка взяла і за мене щось там «порішала». А для мене УКУ було мрією, але ефемерною, на хмарці, тому що здавалося, що УКУ – це дуже дорого, в першу чергу, космічно дорого, і що там вчаться якщо не діти священників, то елітна каста того народу. Виявилося докорінно не так: УКУ – це велика родина, яка мене радо прийняла з моїми «тараканами» в голові та недоліками фізичними, вони дали мені зрозуміти, що я є інший. Завдяки УКУ я здобуваю більше знань про нашу Церкву, знайомлюся з кількома підпільними діячами, такими, як василіянин отець Матей (Гаврилів), який відсидів за те, що вірив. Він у мене викладав чотири предмети і встиг розповісти колосально багато цікавої інформації, ми досі з ним спілкуємося.
Здається дивним, що попри те, що музей має таку цінність і розташований в самому центрі Львова, про нього мало знають, хоча в місті дуже багато греко-католиків. Постать Василя Величковського є унікальною навіть з історичної точки зору, та все ж небагато людей приходить сюди.
Хотілося би більше, скажу відверто. Постать Василя Величковського ще досі сильно в тіні.
Але ж минуло більше 30 років нашої незалежності, в значній мірі саме завдяки Величковському Греко-католицька церква змогла зберегтись у підпіллі. Чому така постать у тіні?
Як правило, здобуває більшу відомість хтось один. У цьому випадку люди більше знають про його попередника Миколая (Чарнецького). Саме його наступником, місцеблюстителем став Василь (Величковський).
Про нього і я не відразу знав. Перше моє свідоме знайомство з ним відбулося у 2007 році, коли тітка привезла реліквію* з Вінніпегу.
Чому так важко з інформацією про музей? Підпілля відіграло свою роль. В центрі міста маленька квартира, що колись належала старій польці Анні Опач, якою опікувався Величковський. По її смерті квартира була передана двом редемптористам — Іринею (Маньку) і Василю (Величковському). Дякувати Богу, що є цей музей. У 2005 році у отця Івана Сіянчука з Канади з’явився задум створити його, а в 2007 мета була реалізована. Він редемпторист і одного разу йшов зі своїм братом по вулиці, а той запропонував йому показати квартиру, де Величковський жив, відкрив цю хату, а вона була дуже занедбана, підлога закопчена, ніц не було, крім образа Серця Христового. Потім дізналися, що ця хата належала якійсь жінці, яка виїхала на заробітки. Пізніше завдяки єпископу Франківському квартира була викуплена, але просто стояла пусткою. І отець Іван поміркував, що добре тут зробити музей.
А звідки тоді всі ці речі?
Це все зберігалося по монастирях, в більшості на Голоско. Вони знали, що це речі Величковського, тому їх зберігали. Але дякувати Богу, що цей музей є. Бо ми знаємо, де квартира його наступника Стернюка, але там музею нема – меморіальна плита і все. Але відвідуваність зростає, люди приходять в різних потребах, інколи просто побути, помолитися.
Які відвідувачі вам особливо запам’яталися за ці 10 років?
Були такі. Для мене це було шок, сюрприз і диво, коли приїхав Юрко Величковський — двоюрідний брат пані Ірини Коломієць. Він хотів побачити хату свого вуйка. Приходить чоловік два метри зросту, міцний, говорить українською з акцентом, а я розумію, що дивлюсь на Величковського — він настільки подібний… ось якщо взяти книгу про другий арешт, просто забрати вуса з фото владики на обкладинці… повна подібність.
А потім щораз більше почали приходити люди, які тут колись побували, вони розповідали багато цікавого. Кажуть: «Ми були тут дітьми», «ми брали перше Святе Причастя», «ми були тут на шлюбах», «а ми приходили до дзядзя»… Він реально чував над людьми. Багато дивних історій розповідали мені сестри, які знали блаженного Василя.
Величковський мав багато терпінь. Я успадкував від нього одну класну фразу, яку він сказав перед другим арештом. Його запитали, чи він свідомий того, що може попастися (до рук радянського кривосуддя, ред.). Він відповів: «Як треба, то піду». І я часто це саме говорю. Я знаю, що він мене веде. Я знаю, що він багато для мене зробив і попровадить туди, куди треба. Одного разу я його не послухав – і гірко пожалів.
Як це сталось?
Одного разу мені не вдалося поїхати в одну мандрівку — я запізнився на автобус. А перед тим я внутрішньо відчував сильне знеохочення їхати. Але по своїй людській натурі все ж таки поїхав іншим автобусом, і та поїздка була для мене провальною, я повернувся з неї дуже сильно розчарованим — у депресії. Таки не треба було мені туди їхати.
Подібні відчуття ви маєте в різних повсякденних ситуаціях?
Так, відчуваю. Люди часто мовчать про так звані приватні об’явлення, тому що бояться. Або, як розповідала одна канадійка, яка теж отримала кілька видінь, вона боялася про це говорити, бо подумають, що вона зійшла з розуму. Я багато мовчав, але минуло вже 10 років, і завдяки цьому інтерв’ю я вирішив, що мовчати досить. Навіть деякі мої колеги не все знали, а тепер нехай про це знають всі.
Тепер чуда подвоюються. Одна наша співробітниця розповіла, що дев’ять місяців тому приходила жінка, в якої донька не могла завагітніти. І днями вона зустріла її — жінка розповіла що з дня на день у неї народиться внучка. Порахували — рівно дев’ять місяців пройшло після візиту сюди. В мене також є друзі на парафії Папи Климента, тепер це подружжя, а жінку я знаю вже давно – вона також приходила сюди, молилася в своїх життєвих потребах… І якось за пів року після останнього візиту запрошує мене на весілля. Також вона приходила, молилася, не маючи роботи. Мій друг почув про це, і вона отримала роботу, досі там працює, живе з чоловіком і вже мають третю дитину. Це яскравий досвід.
Бог чує людину всюди, і святі так само. Як ви думаєте, чому саме коли людина приходить сюди, Господь діє по-особливому?
Колись мені казала сестра Онисима: «Хочеш почути Бога — закрий рот». Людина живе в своєму ритмі, в тому, що вона біжить, вона зосереджена тільки на собі — своє «я» найвище. І от коли ти замовкаєш, ти справді чуєш Бога. А тут якраз таке місце, коли ти можеш побути в тиші. І коли ти знаходиш в собі, як описано в І посланні до Коринтян, можливість опуститись. Як казав апостол Павло, що Христос з’явився йому, «наче якомусь недоноскові» (див.1 Кор.15, 8), хоча не мав би, бо він Його переслідував.
Так само і тут: можеш сісти просто, нічого не говорити, бути перед Богом самим собою — в молитві без слів — і відчуєш, щонайменше, полегшення. Бо той, хто шукає – знаходить.
Дехто каже, що під час відвідин квартири-музею навіть на фізичному рівні відчував тут Божу присутність. Також є люди, які можуть мати різний рівень опанування злими духами, а дехто може не усвідомлювати цього. Чи були випадки подібного роду маніфестацій?
Я був свідком таких моментів, мені було страшно, бо я не знав, що це таке — деяких людей трясло, коли вони торкалися будь-яких речей тут, а особливо чогось на престолі. І тоді були неприродні звуки, булькання, скрипіння, ніби двері… ними кидало зі сторони в сторону. Я спочатку не знав, що робити, з переляканими очима спостерігав у дверях, але покидати музей не можу. Тепер запалюємо свічечку на балкончику і молимося, чекаємо.
А як ці люди реагували на такі прояви в собі?
Деякі з них казали, що відкрили для себе скарб. Вони брали єлей (освячений на мощах блаженного Василя (Величковського), ред.), помазувалися, і їм ставало легше. Є одна жінка, яка прийшла до нас вперше і відверто заявила, що в ній сидить біс. Я не знав, що їй відповісти, але знаю принцип, що для того, аби щось вийшло, треба його замістити чимось іншим. Тому сказав їй: «Маєш бути в Божій ласці, частіше ходи до сповіді, і тебе це омине». Ця жінка роками приходила – і видужала.
Я не знав, як той біс наживається людьми. Потім мені вищезгаданий отець Матей сказав таку річ: «Перш, ніж вішати тавро на людину, що вона біснувата, треба, щоб вона мала обстеження в лікаря і було зрозуміло, що медицина тут розводить руками. Тоді ми можемо припускати, що людині потрібен екзорцист». Тоді якраз жив у Львові отець Ігнатій, студит, він зараз в Дорі. Я до нього цю жінку направив. Другий екзорцист, якого вона знайшла сама, – це отець Ян Білецький.
Людині, яка далека від цієї теми, послухавши нашу розмову, може здатися, що це якась фантастика.
Казочка (сміється).
Видіння, зцілення, біси, єлей на мощах… може здатись чимось нереальним, таким, що люди собі надумали. Як такій людині допомогти повірити у це все? І взагалі, чи варто? Бо я пригадую епізод з фільму «Пісня Бернадетти», де в дівчинки, яка мала видіння Божої Матері в Люрді, сердитий чиновник запитує: «Чому я маю тобі вірити?» А вона йому відповідає: «А я не просила вас вірити мені». А як би ви переконували скептика?
А ніяк! Почнімо з того, що не можна людині нічого нав’язувати. Прийде час, що людина сама з чимось таким зіткнеться, і тоді вона сама зрозуміє. Буває так, що поки ми собі шишку не наб’ємо, то не знаємо, що двері закриті. А коли тебе хтось таки «доводить до ручки», то дійди до тієї ручки і відкрий двері. Нікому не поясниш, поки випадково сам не побачиш. Я колись часто ходив у церкву святого Михаїла, знав, що там є такий отець Ігнатій, і мені стало цікаво, що таке екзорцизм. Мене тільки попередили, що якщо хочеш бути на такій Службі, йди до сповіді. Коли ж почуєш, як позаду тебе жінка кукурікає, тоді станеться, як з Фомою невірним: поки не побачу — не повірю. Може, тому людина в такі речі не вірить, бо вона цього не бачить, не знає, а, може, їй того не треба.
Так само буває, коли просять: «дай», «дай», «дай»… а того нема, і нема, і нема. Тяжко деколи повірити, що, коли тобі щось не дається, то є два варіанти: або не час, тому чекай – або йди з миром — воно тобі не треба.
Ось, наприклад, людина прочитає вашу розповідь, прийде сюди помолитися, щось може навіть відчує тут, але такої відповіді, як вона чекала, не відбулося, очевидного для неї чуда не сталося. Чи можна сказати, що така людина марно молилася?
А марно нічого не буває. Молитва – то не чарівна паличка, вона не діє за клацанням пальцем. Я свого зцілення від гепатиту скільки років — від 1996 по 2020 – чекав? Молитва — це не є медитація (в сенсі самонавіювання, ред.), це не шаманізм (коли певні ритуали чи магічні слова повинні автоматично викликати очікуваний результат, ред.). Молитва – це розмова з твоїм Творцем: буває страшно, але треба йти. Бо коли б хто не прийшов, він отримає, як і той, хто прийшов скоріше.
Якщо людина прочитає нашу розмову і задумається, відвідати їй квартиру-музей Василя (Величковського) чи ні. Що б ви порадили тому, хто вірить, але сумнівається?
Радити комусь завжди важко. Але залежить, що людина шукає. В мене є багато знайомих, які навіть храми сприймають як архітектурні витвори і не інакше. Вже не говорячи про музеї, яких у нас є у Львові 56. Хтось приходить сюди завдяки народному «бі-бі-сі», яке завжди працює. Хтось приходить, коли йому розповів про свій позитивний досвід знайомий. Когось зацікавило побачити Церкву в підпіллі, почути про старого єврея, який мешкав у сусідній квартирі та попереджав блаженного двома помахами рук (коли приходили кгбісти, ред.). Комусь цікаво почути, що таке обшук, побачити підпільні речі, якими вони були простими, і для себе порівняти, яка є Церква в нас тепер, який великий класний дискос на ніжці, а не тарілочка… Багатьох людей зацікавило те, що в музеї є мощі (блаженного Василя, ред.), а також можна взяти з собою реліквію блаженного, чи придбати книгу Василя (Величковського), яку він писав у підпіллі і за яку отримав другий термін ув’язнення, отримати святий єлей, образки блаженного.
Чи відбуваються в музеї богослужіння?
Літургія відбувається з дозволу митрополита лише коли приїжджає о. Іван Сіянчук. Але через пандемію і війну це стало складно. Однак в часі війни кожного дня служиться молебень, і кожну останню п’ятницю, на сьому вечора — молебень з молитвами на оздоровлення і помазування єлеєм. Служать отці-редемптористи. Немарно ми кажемо, і на брошурах у нас написано — «Скарб у Львові». Це справді скарб, який до кінця є неоцінений. Інколи мене пригнічує думка: «Чи комусь це треба?» Тому що в суспільстві утворюється моральна впадина, а ще бачимо в європейських країнах таку печальну річ як десакралізація, в тій же Бельгії, звідки походять редемптористи. Це печально.
А війна, напевне, у нас назріла, бо ми не цінували і дуже багато нехтували своїм ближнім, нехтували тим благом, яке нам було дано. Тепер храми повні. Вони були і раніше повні, але зараз це виглядає щиріше. Бо є Літургія – а є традиція, звичка, коли баба чи дідо тебе палицею по плечах – і повели тебе до церкви, або тапком заганяли. А тут вже люди свідомі. Але все одно маю знайомих, які кажуть: «А ти туди йдеш, бо то любиш, зустрінемся потім». І нічого нікому не нав’яжеш, бо воно не торкне.
Чи є у вас така практика, що ви молитеся за відвідувачів?
Молимося за тих, хто просить. За когось пам’ятаю, за когось запишу собі. Але молитва – то не віршик з абетки, сказав собі – й ок. Хтось з наших авторитетних попередників сказав, що молитва – це важка праця. Інколи достатньо сказати: Господи, помилуй. А інколи нема сили навіть на молитву для себе. Буває так, що відкладаєш навіть сповідь у велику шухлядку. І коли вже починає в горлі тиснути, тоді йдеш і говориш все підряд.
Ми молимося. До Бога треба волати часто, щоб Він тебе почув. Він не має закритих вух, Він просто чекає — ця відкритість на Бога потрібна нам. Він все знає, Він нас створив – когось із пороху, когось – із кістки.
Чи продовжуються у вас видіння блаженного?
Видінь вже давно не буває, тепер я часто чую його як голос. Розповім приклад. Це був вже 2017 рік, ми проводили тут реконструкцію, майстри поставили експозицію на місце, я шукав ще три скриньки, а їх вперто нема. А як отець Іван взнає, що ми їх загубили, то дасть нам по шапці. І в ту мить, як я вже не знав, де шукати, хтось мене штовхає і чую в собі: «Йди на балкон». А я сміюсь і кажу, що вже там був. Але пішов, і бачу, що на балконі між шафою і дверима є шпарка, невелика-немаленька, і скриньки були там глибоко поскладані.
Це внутрішній голос чи ви почули його фізично?
Внутрішній голос, як думка, але поштовх був фізичний.
Дякую, Тарасе.
Спілкувався Андрій Толстой
Читайте також: «Тут говорили пошепки»: мандрівка до дому священномученика Василія (Величковського)
*Реліквія (від лат. relinquere — «залишатися») — це шанована річ, яку свято зберігають; в церковному значенні – це можуть бути мощі святого (або їх часточка), або речі, пов’язані з ним. Реліквії служать як каталізатором віри, так і носієм Божої благодаті, якою була впродовж життя рясно освячена постать святого. У квартирі-музеї блаж. свщмч. Василія (Величковського) відвідувачі можуть отримати реліквію — стверджену церковною владою часточку тканини, яка була прикладена до мощей блаженного (упаковану зручно та гарно для утримання при собі). Також у музеї доступний святий єлей, освячений на мощах блаженного священномученика.
В музеї можна придбати унікальну книгу Василія (Величковського) про Чудотворну ікону Божої Матері Неустанної Помочі (її історія та чуда), яку він написав у підпіллі і за яку отримав другий термін ув’язнення. Також можна придбати для молитви Акафіст та молебень до блаженного, його автобіографію та інші повчальні книги, які розповідають про життя та хресний шлях владики та можуть бути духовною підтримкою і дороговказом в наші непрості часи.
Повязані записи
