Вшанування Хреста Господнього у час Великого Посту має особливе значення. Вшанування Хреста Христового і пам’ять про його співнесення у земному житті є чи не найважливішим чинником у роз’ясненні та усвідомленні ідеї, сенсу та принесення безкровної жертви на престолах храмів сьогодні, коли виклики історії, політики, секуляризації та містифікації змушують християнина бути ще більш відповідальним за свої слова та дії. Адже саме Жертва кривава, самопосвята Боголюдини – Христа, звершили суть Жертви безкровної – Євхаристії, Таїнства, що є не лише свідченням Воскресіння Христового, але й співвоскресіння людини для вічного життя. І відтоді життя людини в містичному й реальному сенсі стає “хрестоносінням” – усвідомленим у сприйнятті Волі Божого Провидіння у щоденному “домобудівництві”, вдома і в храмі, у сім’ї й на роботі, в родині і громадській діяльності. Бо, “хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною” (Мк. 8, 34). Звичайно, великою спокусою для християнської свідомості завжди залишатиметься “традиціоналізм” та “приручений секуляризм”, коли зв’язок із хресною жертвою хочеться звузити до амулетика на шиї чи максимум церковно-обрядового вжитку. А тоді недалеко й до сприйняття безкровної Жертви як до чарівного еліксиру, що постає в результаті “шаманських” дій священнослужителя, до яких причасник нібито й непричасний… А все ж насправді не так, і Господь (хтось скаже – “життя”, “доля”) знову “кидає виклик” – як старозаповітнього Іова випробовує й модерного смартфонного християнина.
Бо незмінним залишився сенс Хреста передусім як нагадування – про Бога, обов’язок, відповідальність і добровільність звершення. І літургійний цикл Великого Посту, як наголошував колись о. Александр Мень, це період постійного нагадування людині про тлінність та минучість земного буття. Це постійне нагадування про євангельське: “Яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить?” (Мф. 16, 26; Мк. 8,36). І вершиною того нагадування, його знаком, є Хрест. В одному з великопостових повчань кінця 1990-х рр. ректор духовної академії прот. Віталій Політило (митрополит Євсевій) порівнював цей символ Хрестопоклонної неділі з маяком на далекому острові, до якого прямують мореплавці. Хвилі житейського моря заливають палубу, вітер кидає корабель з хвилі на хвилю, але кожна мить проблиску світла з високої вежі дає морякам віру і впевненість у досяжності мети на тлі лиха, яке може звершитися у кожну іншу мить. Але навіть тоді, коли черговий вал закриває від мужніх мореплавців обрис вежі, їх серця й уми просвітлені променем, про який вони знають. Проблиск вогника для них стає і сподіванням на майбутнє, і підставою для спогадів та аналізу минулого. Якось так було в тих ректорових моряків, але і саме так є сьогодні в нас.
А тому випробування стають насправді школою гарту, коли за попущенням Божим, людина переживає певні складнощі, терпіння, часом дуже жорстокі й прикрі, а часом і такі, що кладуть край життю земному. І тоді дуже складно стає спільноті визначити й зрозуміти – у чому її здобутки, а в чому – реальні втрати. Як часто втрачене вчора стає здобутком сьогодні і навпаки. І як важко бачити терпіння ближніх, усвідомлюючи неспроможність людського знання та вміння допомогти. Ніхто не може втілитися і перевідчути все, що переживає жертва, але кожен знає, якими бувають терпіння власні. І тоді ми говоримо про кару – величини і сенсу якої ніколи не може осягнути людський розум. Навіть у контексті жахливої трагедії вірусу, невидимого і непрогнозованого убивці, що забирає тисячі життів, ми вже майже готові визнати причинно-наслідковість, пов’язану з порушеннями екологічної безпеки, але уникаємо визнання прямого зв’язку між моральним занепадом людської спільноти (що спричиняє і зневагу у ставленні до природніх ресурсів) та отим жорстоким попущенням, у якому нібито немає любові. “Якщо ви терпите кару, то Бог поводиться з вами, як із синами. Бо хіба є який син, котрого б не карав батько?”, – наголошує апостол Павло (Євр. 12, 7). І далі: “Кожна кара здається спочатку не радістю, а смутком, але потім навченим через неї дає мирний плід праведності” (Євр. 12, 11). Тому, Кримський святитель-медик Лука (Войно-Ясенецький) закликав завжди бути вдячним Богові за покарання. Бо це – час для того, щоб позбутися нестерпних тягарів, яких кожен набирає на себе, спокушаючись гординею, матеріальним достатком, особистим комфортом за рахунок ближніх і ще багато чим. От і маємо нагадування про Хрест Христів та хрестоносіння – Господь відкупив людство від того всього особистою жертвою. Людині ж важливо пам’ятати про ціну і бути її гідною. Гідною у своїй свободі служіння ближньому.
Як малі діти, бавлячись у “війни” чи “батьків-матерів”, або повторюючи героїв безконечних поттерівсько-покемонівських сюжетів, імітують чужу чи штучну героїку, боротьбу за справедливість, подолання світового зла, так і дорослі часто у самозахопленні не помічають, що офісно-серіальні стереотипи витісняють у небуття реальні, а не “виробничі”, “цивілізаційні” чи “іміджеві” пристрасті, відповідальності та обов’язки. І тоді настає безпечність і ілюзія спокою… Особиста втома від війни… (у якій беруть участь правдиві захисники) за рідну землю. Особиста втрата співчуття… до ближніх (байдуже якого віку, національності чи конфесії). Особисте забуття про соціальну відповідальність. Відмова від духовних пріоритетів (що завжди дається найлегше). І в екстремальних умовах їм на зміну приходять гасла про “традицію”, “інших винних”, “погану владу” тощо. Де немає нічого особистісного, де індивідуум залишається лише нещасною жертвою обставин, а фактично – своєї уяви. А ілюзія, уява – це єдиний простір у світі, де …немає Бога! Це той простір, у якому справді символ Хреста не має жодного значення. І тоді Добрий Батько навчає/карає неслухняного сина.
У давній християнській літературі такий досвід пізнання Бога та хрестоносіння дуже добре відображений в апологетичних текстах, житійній літературі та літургійних пам’ятках акафистної творчості. Парадокс полягає в тому, що для більшості сучасних читачів-християн такі тексти залишаються у кращому випадку популярними джерелами дотепних сюжетів і прикладів на всі випадки життя та ще мемів у соціальних мережах. Натомість богословський досвід дозволяє, наприклад, досліджувати соціальні аспекти формування етосу воїна в суспільстві на основі житійних циклів мучеників-воїнів, проблеми організації сім’ї “з різними характерами” на прикладі св. Філарета Милостивого чи токсичних батьків за переданням про св. Варвару. Так і етос “кари” чи “попущення”, глибоко відображений у творчості святих отців першого тисячоліття, залишається предметом інтелектуальних вправ дослідників давньої філософії чи богословської думки.
Сьогодні це питання актуальне як ніколи. Свідченням цього стали й безконечні, часто софістичні і необережні з боку деяких боголовів, публічні дискусії про способи причастя, які існували у Давній Церкві, і повернення до яких вимушує пандемічне випробування людства. Адже Хрест Господній, що нагадує про Воскресіння, є свідченням Боголюдської природи Христа, а тим самим і онтологічної єдності Тіла Воскреслого Спасителя з нашим тілом. Як слушно наголосив в одному з дописів архімандрит Кирило (Говорун), всякий вірус є частиною екосистеми, і, як творіння Боже, не може бути онтологічним злом, але може бути небезпечним для нашого “невоскреслого” тіла. Причасник, що свідомо приймає Святі Дари, також є частиною боголюдської історії і її величної події – Євхаристії, що відбувається в цей час у храмі. І як учасник дійства, покликаний до особистої відповідальності за себе і за ближніх. Бо особисте спасіння звершується у Церкві як Боголюдській спільноті. Господь завжди являє людині свої чудеса, але являє їх тоді, коли є на це Його Воля, а не тоді, коли очікує цього, або й в гордині проголошує, людина. Бо Хрест Господній не потребує оздоб і прикрас, як не потребує Господня Церква неправдивих чудес. Упродовж століть Господь благословив причастя з одної чаші численних вірних і духовенства, і багато разів під час епідемій оберігав їх від небезпек, але сьогодні варто бути уважними. Десятки священиків в Італії переступили поріг вічності, захворів священик і в Україні. Тому окрім дотримання обов’язкових санітарних вимог перед Церквою постало й питання повернення до тої традиції “переломлення хліба”, яку мистецьки відображено у вівтарних мозаїках та фресках багатьох давньоукраїнських храмів (зокрема й княжого храму св. Миколая), де сам Господь уділяє свої дари на руки апостолам. Тому й утримання від відвідування храмів та вшанування святинь сьогодні є малою даниною нашої жертовності заради допомоги ближнім, та нагодою молитовного поклоніння Животворному Хресту Господньому щоденними діями та думками.
Бо Хрест, як стверджував преподобний Іоан Дамаскін – це щит і зброя, пам’ятник перемоги над дияволом. “Він – піднесення для лежачих, утвердження для стоячих, опора для немічних, настанова для тих, що навертаються, спасіння душі й тіла, охорона від усякого зла”. Наскільки ж важливо усвідомити значення символу Хреста для нас сьогодні, наголошував святитель Іоан Золотоустий, апелюючи до повноти розуміння сили Хреста через вивчення того, що було “до” нього , і стало “після”. Бо “невідомість”, незнання, гріховність, розпуста й безвідповідальність були характерними для людини давньої, до реальності Хреста, натомість всі блага особистісного становлення християнина були осягнуті саме з піднесенням Хреста. “Через Хрест ми навчилися благочестю і пізнали силу божественної природи, через Хрест ми зрозуміли правду Божу й осягаємо чесноту чистоти, через Хрест ми пізнали один одного, поєдналися з Христом і отримали благодать Святого Духа. Через Хрест ми пізнали силу любові і не відмовляємося померти один за одного”. Таким чином, дар жертовності заради ближнього, на думку видатного ієрарха і богослова-літургіста, людина вповні опанувала саме через Хрест Господній.
Підготував Василь Кметь
Повязані записи
