Останній рік у контексті Галичини і Львова для Церкви є дуже цікавим. Регулярно запускаються якісь скандали в пресі: спочатку лічниця, потім сквер, потім прибудова священика до свого балкону, потім сквер на Сихові, потім чиновниця-мучениця та ще багато інших… На тлі цього всього, мені, як активному користувачу соцмереж, впадає в око ще й те, що деякі особи дуже активно розгортають кампанію «за демократію» в Церкві. Останнім часом дуже суттєво впадає в око якась нездорово гіпертрофована болісна реакція на переведення священиків із парафії на парафію, при тому, що роздмухують ці скандали люди взагалі невоцерковлені й від Церкви далекі. Отож, хто, коли і як має право керувати парафіями. Спробуємо роздумати над цим.
Невипадково на початку вступу до цих роздумів я згадав про останні львівські навколорелігійні події. Адже вони відбулись саме після Революції Гідності. Часу, який був знаковим і в якому Церква відіграла дуже важливу роль, адже від перших днів була із людьми на Майдані. І от після закінчення Революції атаки і напади на Церкву відновились. Набір звинувачень – стандартний: грошолюбство, «відсталість поглядів» і т.п. До цього ми вже звикли.
Останнім часом на сторінках соцмереж зіткнувся з іншою проблемою: люди, далекі від Церкви, активно коментують призначення чи відкликання священиків із парафій. І щораз активніше звучить теза на кшталт: яке єпископу діло до «нашої парафії», ми задоволені «нашим» священиком і нікуди його «не відпустимо», ну і звичайно, стандартні для такої ситуації звинувачення Церкви у захланності, корупції і т.п. Ну і найбанальніше, що доводилось чути в останні дні з цього приводу: «парафіяни утримують священика, тому саме вони і мають визначати хто має служити на їх парафії», це взагалі тотальне нерозуміння того, чим же насправді є Церква, а фраза про «утримання і вибір» особисто для мого вуха у цьому контексті дуже співзвучна зі знаменитою радянською: «хто платить гроші – той замовляє музику». Власне кажучи, подібна позиція може виникнути лише від повного нерозуміння того, чим є Церква і яка її суть, структура і місія…
Отож, «Днем Народження» Церкви, традиційно називають Зіслання Святого Духа. Саме тоді, отримавши Святого Духа Еклезія-Церква, як така, стала існувати. Провід над нею був поручений апостолам (пор. Ів. 20,23). Саме апостоли, а згодом і їх наслідники – єпископи отримали від Христа владу навчати, управляти і освячувати (див. правила Святих Апостолів, ККСЦ,LG і т.п.).
Зрештою, про парадигму вибору служителя ієрархічного священства читаємо у Діяннях апостолів, в історії про вибір апостола Матія (пор. Ді. 1, 21-26) вибір нового апостола, який мав зайняти місце відступника Юди, не «здійснювався громадою», а був відданий на волю Святого Духа, котрий мав підказати це рішення колегії апостолів. Церква почала формуватись, як структура, була невеличкою спільнотою, а точніше – конгломерацією спільнот, – керованих чи то самими апостолами, чи поставленими ними єпископами. Згодом, коли Церква отримала у Візантійській Імперії легалізацію, це привело до великого притоку новонавернених та дуже суттєвого кількісного збільшення вірних, а отже – парафій і єпархій. А це вже передбачало наявність чіткої структури.
Власне, у наших нотатках ми завжди відзначаємо, що Церква є установою Боголюдською, тобто попри свою Небесну природу, попри те, що вона є Святою, Церква діє в земних реаліях, а отже потребує і земного проводу. І такий провід клир «не придумав», але повторюсь, що владу навчати, освячувати і управляти апостоли і єпископи отримали від самого Христа, а хто цій владі не бажає коритись – не бажає коритись установі Божій. Бо одне діло – боротись і виявляти вади конкретної людини – це часами необхідно, але зовсім інше – намагатись «перекроїти» встановлену Христом і будовану віками структуру Церкви.
Ну і наостанок – те, що ранить найбільше – звинувачення Церкви у корумпованості. Ця, друга частина, буде побудована виключно на власному досвіді. Хоча моя родина завжди була християнською, регулярно відвідувала храм та ніколи не мала досвіду у «клерикальних питаннях». Коли визріло рішення вступати до семінарії, виникло традиційне, для нашої корумпованої країни питання: скільки куди і кому «давати за вступ», ці думки підігрівали також «добрі люди», котрі «експертно» називали навіть конкретні суми за вступ у ту, чи іншу семінарію. Першим, хто заспокоїв мене і батьків був мій парох, який чітко сказав, що такого поняття як корупція при вступі у семінарію просто не існує. Ми не до кінця повірили, але все виявилось саме так – жодної копійки ні за вступ на підготовчий, а через рік на перший курс семінарії, ні за вступ до УКУ, ні за всі роки навчання у тих двох закладах, ні за скерування мене на навчання в Австрію ми не заплатили. Коли я даю ці свідчення скептики підсміхаються і кажуть: «нічого-нічого, значить будеш платити за парафію і свячення». Четверо із моїх однокурсників вже є священиками, шестеро – дияконами. Жоден із них ні за хіротонію ні за призначення на парафію НЕ ЗАПЛАТИВ НІ КОПІЙКИ.
Володіючи такою інформацією, і знаючи ситуацію із середини розумію, що плітки про «плату» за вступ до семінарії розпускали ті, котрі в силу відсутності належних знань не вступили. Так само, як і плітки про «плату» за свячення і парафію ті, хто не отримав хіротонії через свою неналежну поведінку чи життєву настанову…
Чому ж суспільство так радо приймає ці міфи? Бо це – гарна «відмазка». Мовляв якщо в Церкві процвітає хабарництво, то чого б мені не брати\давати хабарі. Як бачимо, зазвичай позиція такого «розчарованого» є звичайнісіньким самообманом і самозаспокоєнням…
Наостанок бажаю всім нам навчитись відрізняти зерно від полови. Навчитись мислити себе членами Церкви – співвідповідальними за Неї. І не думати про те, як би нам відібрати у єпископа його владу, призначати і відкликати священиків на парафії, а думати про те, як я, як християнин, можу своїй Церкві послужити.
Володимир Мамчин
Повязані записи
