30 вересня – святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії
Святі мучениці Віра, Надія, Любов і мати їхня Софія жили в Італії за імператора Адріана (117-138) і походили з багатого роду. Мати трьох доньок виховала в благочесті – у вірі, надії та любові.
Одного разу вони прибули до Риму і підозріло їх арештували солдати імператора, до якого дійшли чутки, що Віра, Надія та Любов міцно тримаються християнської віри і благочестя. Імператор задумав з кожною з них порозмовляти окремо, щоб переконатися у цих чутках, але щоб вони не були разом і щоб так чином не підтримували одна одну.
Першою стала перед імператором Адріаном дев`ятнадцятирічна Віра. Вона впевнено відповідала на улесливі запитання тирана про християн. Відтак вона добре і без страху трималася, так що імператор розгнівався на неї і наказав, роздягнувши, бити її. Потім Вірі відрізали груди, із яких замість ран, потекло молоко. Весь цей час Софія, як мати, підтримувала свою доньку у смертельних випробуванях. Після тяжких мук Вірі відсікли голову.
Після Віри на муки покликали Надію, якій було лишень 10 років. Вона, як і її вже замучена сестра, стояла твердо у вірі, так що ніякі спокуси принадами світу цього і намагання заставити її вклонитися неправдивим богам, не змогли її звести з праведного шляху. Надію кинули до розпаленого вогню, але він згас, бо ніяке полум`я не могло охопити палаючої любові до Бога. Після тяжких страждань стратили і Надію.
Адріан лютував, бо його імператорська влада і всілякі накази не діяли так, якби хотілося такого рангу владоможцю. Покликали Любов, якій було всього дев`ять років. Але ця дитина показала ще більшу жагу до Бога. Її підвісили на диби і розтягнули так сильно, що почали тріщати ноги та руки. Потім її також кинули до палаючого полум`я, але нічого з нею не сталося, бо Любов урятував ангел. Насамкінець її, як і Віру, усікли мечем.
Їхня мати Софія раділа подвигам та терпінню своїх доньок. Але серце не витримало, бо ж хто може дивитися на муки своїх дітей. Через декілька днів Софія померла на могилі своїх доньок – Віри, Надії та Любові.
У ХVІІІ ст. мощі святих мучениць та їх матері були перенесені з Риму до Ельзасу, де вони спочивають й досі.
В народній традиції цей день вважається всесвітніми жіночими іменинами. Через це жінки у цей день не починали важливої роботи.
Віра, Надія, Любов – це ще й три християнські чесноти. Якщо ці чесноти у собі придбати, то все наше життя буде увінчане Софією – Премудрістю, або ж мудрістю. Бо тільки та людина добре розуміє сенс життя і правильно поводить себе серед ближніх, яка придбала собі глибоко в серці віру, надію та любов.
Від віри народжуються стримання, простота, а від простоти чистота, а від чистоти смирення та любов. Віра завжди народжує добру думку, а добра думка – це ріка води живої. «У боротьбі за віру, нехай закінчиться служіння твоє на землі», – каже преподобний Єфрем Сирін.
Так само надія народжується від твердої віри, а звідси людина вже не турбується про своє життя, або смерть, але все своє піклування покладає на Бога. Надія на Бога не допускає якихось коливань в думках, бо людина, яка надбала надію є непохитною, в нею відсутня дволикість та раптова зміна думок. Така людина завжди совісна. Треба знати, що повинна бути одна надія на Бога, бо Він зціляє всі наші недуги та рани, особливо душевні. «Надія на майбутні блага неба зменшує тяжкість земного життя», – каже св. Іоан Золотоустий.
А той хто має ще й любов – далекий від гріха. Любов все терпить, вона більшою є за віру та надію, бо від неї походять благочестя та співстраждання. Любов є стовпом усіх добрих справ, в неї немає смертної скорботи, вона навчає правди і мужності. Любов ніколи не шукає для себе корисного, але того, що потрібно для інших в допомозі. «Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнiвається, не замишляє зла, не радiє з неправди, а радіє iстинi; усе покриває, всьому йме вiру, всього сподiвається, все терпить. Любов нiколи не минає, хоч i пророцтва скiнчаться, i мови замовкнуть, i знання зникне» (1Кор., 13, 4-8). «Той хто має любов, має в собі Бога», – каже св. Василій Великий.
Мудрість, яка перемагає страх завжди переходить в любов, а любов народжує міцну віру та робить непохитною надію.
Повязані записи
