Ігумен Кіпріан: «Мова творить спільний когнітивний простір народу, але зараз не потрібно вносити у нього ординського дисонансу»

Від самого початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Львівська православна богословська академія приймає біженців. І так склалось, що я відповідаю за поселення, внутрішній уклад життя та побут цих людей, наших братів і сестер. Тож маю нагоду спілкуватись із українцями Києва, Харкова, Сум, Миколаєва, Запоріжжя, Херсону, Житомира і т.д. Хтось живе день-два, та вирушає в Європу, хтось залишається на довше, не втрачаючи надії, що весь жах війни швидко закінчиться, і вони зможуть повернутись на рідну землю, але не кожен, на жаль, до рідного дому…

Не можу навіть сказати, скільки вигнанців зі своєї малої Батьківщини довелось мені зустрічати і проводжати. Багато. І що знаково, що всі вони, не залежно від регіону та мови спілкування, надзвичайні люди. Цікаві, колоритні, унікальні, справжні особистості. Хочу вірити, що це не просто таке співпадіння і до нас поселялись лише такі. Розумію, що винятки є всюди, що і серед біженців є недобросовісні, підлі, підступні, непатріотичні філістери. Але хіба таких мало серед нас? Хіба таких мало серед галичан, львів’ян? Хіба ті, хто без попередження виселяють мешканців, хто в кілька разів підняв оренду житла, хто сприяє зникненню гуманітарних вантажів та коштів, хто за гроші ворога ставить мітки і влаштовує диверсії, хто займається мародерством, – це добрі люди? Хіба це не є ті самі щирі «на публіку» українці? Не є ті самі справжні ура-галичани? Тож у будь-якому соціумі маємо стабільний відсоток власних перевертнів та гоблінів.

Тож абсолютна більшість нас – це дивовижні люди-українці, з різними традиціями та ментальними особливостями, але всі – українці. Світлий, добрий, спокійний, миролюбний і непереможний народ! А всі розділення поміж нами створювались цільово і штучно. Зокрема, поділ через мову. Я думаю, що кожен розуміє це. Повинен розуміти. Тут, в Галичині, нашу мову не розпинали, на розчиняли і не забороняли. У крайньому разі не так, як на Лівобережжі. Цілі покоління людей (не одне і навіть не два) виховувались у наративах «какойразніци», «примітивності», «селючковості» (вибачте, селяни) та «відсталості» української мови. Ти україномовний? Тож ти – убогий «хахол». І це спрацювало (у містах – точно). По селах люди й далі розмовляли своїм говором, в основі якого є українська. Зрештою, наша українська, галичани, також наповнена діалектизмами.

Чому я пишу про це? Є дві причини. Навіть три. Перша і головна: МОВА МАЄ ЗНАЧЕННЯ. Все ж однією із надуманих причин нападу орків на Україну був захист «рускаязичнава насєлєнія» і «расія там, гдє рускій язик». І це факт. Друга: у соцмережах дуже багато спекуляцій на цю тему, часто провокативних і радикальних. А тепер зовсім не час для внутрішніх сварок. Встигнемо насваритись, коли переможемо ворога! І третя: від одних із наших поселенців почув таку репліку: «Нас тут у Львові бачити не хочуть, ми вам заважаємо, бо вам мова наша не подобається». Що тут сказати, мої дорогі? Львів завжди був найбільш російськомовним містом Галичини. Тут завжди було багато російськомовних туристів і, зрештою, живуть російськомовні мешканці. Навіть окремий храм (на вул. Короленка, належить УПЦ Московського Патріархату) вважався храмом російськомовної діаспори. І все це в супер-бандерівському Львові. Одиниці звертали увагу на те, якою мовою хто тут говорить. Нікому не було до цього діла. А тепер – є! І не тому, що в нас, галичан і львів’ян, з’явилась ненависть до Вас, російськомовних біженців. Тут зовсім інше. Можу говорити лише за себе, хоч, думаю, так мислить багато людей. Ненависть з’явилась до всього російського: народу, солдат, літератури, телебачення, медіапродукції і т.д. У цьому списку також російська мова, бо це те, що на поверхні, чого доводиться торкатись своїми вухами щодня. Це мова, якою десятиліттями велась пропаганда ненависті до України, мова, якою було віддано наказ нападу, мова, якою спілкуються ті, хто вбиває наших батьків і дітей. Саме тому російська мова тепер у моєму серці викликає щонайменше – роздратування, а іноді – й злість. І це навіть не на свідомому, а на підсвідомому рівні. Це при тому, що у мене багато російськомовної близької родини в різних куточках колишнього СРСР, тому я чув російську з дитинства і вільно володію нею, я дуже багато читав світової класики саме російською (по-іншому тоді не було), я читав багато й російських класиків. А тепер самі прізвища Достоєвський, Горький, Толстой, Чехов, Пушкін і т.д. викликають ментальну оскому. Тож, не дивуйтесь, брати-українці, що тепер є так. Це певною мірою закономірно. Це не на часі, це не питання номер один, але все ж, це закономірно. Давайте будемо поважати один одного. Не як сусід – сусіда, але як брат – брата. Мова творить спільний когнітивний простір народу, але зараз не потрібно вносити у нього ординського дисонансу.

ігумен Кіпріан (Лозинський), намісник Свято-Іоано-Золотоустівського чоловічого монастиря, декан богословського факультету Львівської православної богословської академії ПЦУ