Автор: Назарій Петрів
Я пишу ці рядки 1 листопада – у день, коли Католицька Церква вшановує пам’ять усіх святих. Це доволі символічний день, щоб відкрити читачам таємницю одного старовинного фото.
За ним ховається неймовірна історія віри, відваги й наполегливості людей, які колись дбали про сад на піщаній горі у Львові, а сьогодні їхні духовні наступниці є садівниками людських душ по всьому світу.
Згромадження Сестер святого Йосифа, засноване у Львові 1884 року, нині служить у дев’яти країнах: у Польщі, Україні, Німеччині, Франції, Італії, Республіці Конго, Демократичній Республіці Конго, Камеруні та Бразилії. А починалося все тут, у Львові, на колишній вулиці Курковій, де досі стоїть їхній материнський дім, а поруч із ним – сад, у якому сестри садили дерева, вирощували овочі й квіти, молилися біля гроту Пресвятої Богородиці, прогулювалися зі своїми підопічними й разом із ними тішилися сонячними днями. Сьогоднішні сестри, розкидані по різних континентах, досі вважають це місце своєю колискою, а старе фото з того саду – це місток між ними, (нами) та тими, хто жив тут понад 100 років тому.
«Одна з них не давала мені спокою»
У січні 2024 року, у ювілейний для Згромадження Сестер святого Йосифа рік 140-ліття та невдовзі після 104-ї річниці народження для вічності його засновника – святого Зиґмунта Гораздовського, який відійшов до Господа 1 січня 1920 року, – у колишньому материнському домі сестер на вулиці Лисенка (давній Курковій) відкрили меморіальну кімнату святого.
В першій каплиці монастирського комплексу, яка нині перебуває під опікою капеланів Центру опіки сиріт, тоді ж освятили ікону святого Зиґмунта.
Сьогодні в цих стінах працює Навчально-реабілітаційний центр «Мрія», де навчаються 247 дітей з інвалідністю. Владика Степан Сус тоді наголосив: «Добре, що св. Зигмунт Гораздовський знову стає прикладом для наслідування як той, хто зумів служити всім». Святий, за його словами, не боявся єднати у своєму серці український і польський народи та служив людям незалежно від їхньої релігійної чи національної приналежності.
Допомагаючи директорці центру підготувати кімнату-музей, я збирав матеріали. Саме тоді сестри надіслали мені з архіву Згромадження в Кракові старі фотографії, пов’язані з історією цього місця.
Одна з них не давала мені спокою: чотири сестри-йосифітки в саду – двоє сидять на лавці, двоє стоять позаду – а за ними кам’яний ґрот із фігурою Люрдської Богородиці. Хто ці жінки? Коли зроблено знімок? І чому в монастирському саду стояла саме Люрдська Богородиця?
Відповіді я знайшов лише через два роки – разом із генеральною настоятелькою Згромадження матір’ю Вандою Матисік, а також зі сестрою-секретаркою та сестрою-архівісткою. Ми встановили імена сестер на фото, а з ними відкрилася й історія саду, якого сьогодні вже майже ніхто не пам’ятає.
Сад, якого не мало бути
Наприкінці XIX століття поруч із материнським домом Згромадження Сестер святого Йосифа і Закладом святого Йосифа для невиліковно хворих, який заснував о. Зиґмунт Гораздовський, тягнувся великий сад. Обидва доми розташувалися вдало: на схилі пасма пагорбів, з півночі їх захищало високе узвишшя, а з півдня вони межували з великим садом «архітектора і професора Львівської політехніки Яна Левінського», як пише польська дослідниця історії Згромадження.
Йдеться про Івана Левинського – видатного українського архітектора і будівельника, одного із творців модерного на той час Львова. Його бюро, до речі, у 1900 році спроєктувало й одну з будівель Закладу на Курковій. Отже, український архітектор був для сестер не лише сусідом і продавцем землі, а й співтворцем цього місця. Чому саме ця ділянка належала Левинському, джерела не пояснюють – можливо, відповідь криється в актах купівлі-продажу, які зберігаються в архіві Згромадження.
Придбати сад відразу сестри не мали змоги, тож купували його частинами – у 1891, 1900 і 1907 роках. Робили це в міру своїх скромних фінансових можливостей, а найбільше допомагав сам о. Гораздовський. Купівля не обійшлася без прикрих подій: виникла суперечка із сусіднім монастирем сестер Родини Марії, який межував із цим садом. Справа набула юридичного характеру, і адвокат Закладу святого Йосифа надіслав її докладний опис до Львівської митрополичої курії. Копія цього листа досі зберігається в архіві Згромадження.
Цікаво, що жодну з цих угод не можна було укласти на ім’я Згромадження: в підавстрійській Галичині нове згромадження ставало юридичною особою лише після державного визнання, а йосифітки отримали його тільки 27 березня 1914 року. Тож ділянки записували на окремих сестер, які мали австрійське громадянство. Ті, хто походив із частини польських земель під російською владою, мусили спершу клопотатися про «приналежність» до львівської громади.
Як із піщаної гори виріс сад
На придбаній ділянці стояла піщана гора, яку частково вже розкопав попередній власник. Здавалося, що з такої землі нічого доброго не вийде. Але о. Гораздовський – «przemyślny Kapłan», «винахідливий священник», як згадують свідки, – продав пісок будівельній фірмі, а натомість отримав родючу землю. «І незабаром із піщаної гори постав гарний сад», – підсумовує спогад.
Завдяки клопіткій і наполегливій праці о. Гораздовського та сестер ділянку вирівняли й підготували під майбутній сад. Він займав чотири морги. Один австрійський морг становив близько 0,58 гектара, тож сад мав понад два гектари.
Це був не лише фруктовий сад. Унизу облаштували паркову зону з квітковими альтанками для прогулянок хворих – дерева з неї збереглися й досі. Велику ділянку відвели під город, були й клумби. Оскільки місцевість горбиста, сестри власноруч облаштували на пагорбах тераси. Сьогодні більшість із них осунулася, але їхні обриси й нині добре видно.
З пагорбів відкривалася панорама Львова. Один із них назвали «новіціатським» – він належав наймолодшим сестрам. Другий отримав назву «Янова гора» – на честь багаторічного працівника саду Яна, який вклав у нього багато сил і любові.
Злодії у Страсну п’ятницю
Монастирська хроніка зберегла прикрі й зворушливі подробиці. У 1908–1909 роках сестри посадили 150 фруктових дерев і багато кущів аґрусу та порічок. Та вже за кілька днів, просто у Страсну п’ятницю, злодії викопали 20 свіжих саджанців. Утрату відшкодували з лишком: одразу після Великодня барон Бруніцький із Підгірців надіслав для саду 50 фруктових кущів. Злодії прийшли ще раз і забрали 16 саджанців. Тоді сестри дочекалися осені й у листопаді посадили 217 нових щеп, а наступної осені – ще 36 яблунь.
Поруч ріс великий город. У жовтні 1911 року хроністка, зазвичай скупа на слова, записала врожай: 50 корців буряків, 5 корців цибулі та 80 кілограмів маку. Того ж року збудували оранжерею й обору, де тримали 4 корови та 70 свиней. Усе це годувало сотню хворих і сестер. Саду випадали й важкі роки: після лютої зими 1929-го, коли морози сягали сорока градусів, довелося викорчувати понад 50 вимерзлих дерев.
Сестра з характером
Серед садівниць особливо запам’яталася сестра Валентина Касперкевич (1874–1951). Вона багато років працювала в саду, і її відданість викликала подив. Та співпрацювати з нею було непросто – про її складний характер згадує історикиня Згромадження с. Стефанія Яворська. Втім, можливо, саме такі люди – вперті й самовіддані – якраз і здатні виростити сад на піщаній горі.
Чому Богородиця Люрдська?
У Люрді 25 березня 1858 року Богородиця, явившись святій Бернадетті, проголосила: «Я – Непорочне Зачаття». У материнському домі сестри особливо почитали Непорочне Зачаття, тож ґрот із фігурою Люрдської Богородиці в їхньому саду був не випадковою прикрасою, а свідомо облаштованим місцем молитви. За усним переданням, яке жило в Згромадженні, ґрот спорудили ще в 1890-х роках, хоча згадок про те, хто саме і коли його збудував, не збереглося. Тут сестри збиралися на урочистості: у 1930-х роках сестри фотографувалися біля ґроту в день вічних обітів та разом зі священниками. Серед цих знімків те саме фото чотирьох «невідомих» сестер, з якого почалася моя історія. Працюючи в архіві Згромадження, ми з’ясували, що воно також походить із 1930-х років, а згодом вдалося встановити й імена сестер.
Хто ці люди?
То хто ж вони? Ми встановили, хто ці чотири сестри: праворуч сидить м. Євгенія Рекуцька, за нею стоїть с. Анунціата Пенцак; ліворуч сидить с. Ромуальда Турковська, за нею – с. Евстохія Покшивка. Як і інші йосифітки, вони служили тихо, без розголосу. Але за кожним обличчям – окрема історія.
Найстарша на фото – с. Ромуальда, у миру Леона Ванда Турковська (1865–1954). Народилася в Чернівцях у родині Францішека Рекуцького – і, як з’ясувалося, була рідною тіткою матері Євгенії. Заміжня, але бездітна, вона разом із чоловіком 10 років виховувала у Львові свою племінницю Стефанію – майбутню матір Євгенію Рекуцьку. Після смерті чоловіка вирішила присвятити решту життя Богові: у 1903 році вступила до Згромадження, а габіт прийняла вже у 40 років. Перші обіти склала в каплиці материнського дому в присутності самого засновника – о. Зиґмунта Гораздовського. Служила в Закладі Дитятка Ісуса, була настоятелькою в Долині, опікувалася сиротами в Кросні, під час Першої світової працювала в шпиталі в Сокалі, а в Гнєві заснувала захоронку, до якої ходило близько ста дітей. Згодом повернулася до материнського дому у Львові й була там вікарією дому. Тут, уже на схилі років, її застала Друга світова війна: радянська влада вигнала її з дому, і лише в серпні 1941 року вона змогла повернутися й знову вдягнути габіт. Після війни разом із сестрами виїхала до Польщі й померла в Ключборку 1954 року на 89-му році життя. Коли хвороба затягнулася, вона спитала генеральну настоятельку – свою племінницю, матір Євгенію: «Чи ще довго так буде?» – «Так довго, як захоче Господь Ісус», – відповіла та. І цього вистачило, щоб с. Ромуальда спокійно віддалася Божій волі.
Отже, на старому фото поруч сидять тітка і племінниця – та, що колись виховала дівчинку, і та, що згодом очолила все Згромадження.
Сестра Евстохія, у миру Магдалена Покшивка (1900–1970), походила з Ярослава, з побожної багатодітної родини залізничника. Чотирнадцятирічною дівчинкою вона сповідалася у Львові в костелі св. Миколая в самого о. Зиґмунта Гораздовського й отримала від нього медальйон із зображенням Непорочної – тієї самої, якій сестри згодом молилися біля ґроту в саду. До Згромадження вступила 1919 року у Львові, вічні обіти склала тут-таки в 1927 році. Засновника згадувала з теплом: «Він любив нас, був для нас добрим, батьківським, називав нас “моїми бобаками”». Від 1932 року їй доручили формацію молодих сестер – тоді вона була помічницею магістри новичок, а в жовтні 1938 року, коли мати Євгенія стала генеральною настоятелькою, найімовірніше, саме її й заступила на посаді магістри. Тож на фото поруч стоять, імовірно, магістра новичок і її помічниця, а «новіціатський» пагорб у саду був їхнім спільним світом. Форматоркою вона залишалася понад 26 років, провела новіціат крізь війну й евакуацію з Галичини. Згодом була настоятелькою у Вроцлаві, а коли в 1962 році комуністична влада хотіла виселити сестер із їхнього дому, саме її довіра Богові й молитва підтримували спільноту. Померла у Вроцлаві 1970 року. Саме її свідчення допомогли історикам відтворити, яким був сад і як жили його мешканці.
Про с. Анунціату Пенцак відомостей поки менше, але й вона – частина цієї історії, і її обличчя на старому фото нагадує про неї у Львові.
Мати Євгенія, у миру Стефанія Рекуцька (9 грудня 1893 – 8 лютого 1964), – постать особлива і для цього місця дуже символічна. Вихована тіткою, сестрою Ромуальдою, вона й сама вступила до Згромадження й багато років була магістрою новичок у материнському домі на Курковій – формувала молодих сестер у дусі засновника. Сестри згадували її як матір доброти й миру. У вересні 1938 року Генеральна капітула обрала її генеральною настоятелькою Згромадження. «З Божою допомогою докладу всіх зусиль, щоб бути досконалою слугою всіх сестер, а розпочате так гарно діло – наше Згромадження – сумлінно провадити далі», – писала вона в першому обіжнику. Їй випало вести сестер крізь війну, дві окупації та втрату Львова. У 1944 році саме вона видала посвідчення, що молодий Мар’ян Яворський – лектор і кантор, без якого не можуть відбуватися Богослужіння в каплиці сестер-йосифіток на Курковій. Так вона вберегла від фронту майбутнього кардинала й митрополита Львівського. Вона була й останньою настоятелькою материнського дому у Львові. Коли у 1946 році радянська влада вигнала сестер зі Львова, саме мати Євгенія останньою покинула материнський дім і замкнула за собою двері. Влада націоналізувала майно сестер, а сім років по тому, у 1953 році, перетворила їхній материнський дім на школу-інтернат. Згромадженням вона керувала ще до 1959 року, вже в Польщі.
Є в цьому глибокий символізм: мати Євгенія – остання, хто покинув це місце, і водночас одна з перших, про кого тут дізналися знову, коли почали відкривати правду про нього. Бо кімната-музей – це не просто експозиція, а данина пам’яті всім, хто тут жив, молився, служив і помирав. І нарешті ми чесно говоримо: тут був монастир, материнський дім Згромадження Сестер святого Йосифа, а не лише притулок для дітей. Саме така думка панувала майже тридцять років – державні чиновники вперто не хотіли бачити правдивої історії місця. Можливо, їм справді було не до неї. Але саме визнання історії місця і чесна розмова про те, що тут було, – це знак зрілості й відповідальності суспільства як такого.
Шукаючи в архіві відомості про сестер із нашого фото, ми натрапили й на інші цікаві знімки з того самого саду. Деякими з них ділимося з читачами – і коротко розповімо про тих, хто на них зображений. На одному з них, також із 1930-х років, поруч із сестрами біля гроту стоять троє священників. Хто вони?
Найбільше сестри й хворі завдячували о. д-рові Станіславу Нараєвському (1860–1943). Знаний богослов, почесний каноник Львівської латинської катедральної капітули, він понад тридцять років (1897–1933) викладав моральне богослов’я і християнську етику на богословському факультеті Львівського університету, а в 1922–1923 роках був його ректором. Від 1916 року о. Нараєвський був комісаром Згромадження, а для сестер – багатолітнім духівником. Сестри називали його просто «наш Професор».
Саме завдяки йому в каплиці Закладу щодня служили дві Святі Меси: другу, за спогадами сестер, відправляв сам о. професор. Багато років він виголошував для хворих і сестер недільні та святкові проповіді – про це писала ще настоятелька Саломея у звіті 1914 року, а його ім’я згадано і у звітах до Апостольської Столиці 1922 і 1936 років. Він також проводив для мешканців Закладу реколекції: у березні 1939 року мати Євгенія Рекуцька повідомляла львівського митрополита, що 8 березня розпочнуться триденні великопосні реколекції «для пань і хворих убогих» під проводом прелата д-ра Станіслава Нараєвського. Завдяки його підтримці Заклад мав і рідкісний на той час привілей – служити в домашній каплиці Пастерку в ніч Різдва та Вечерю Господню у Великий четвер. Він же жертвував кошти на каплицю Закладу – ту саму першу каплицю монастирського комплексу, яка збереглася донині.
О. Ян Сімоні став останнім капеланом Закладу св. Йосифа. За словами сестер, які працювали тоді у Львові, і сестри, і хворі мали в ньому велику духовну опору. Він залишався зі своїми підопічними аж до часу, коли під час Другої світової війни Заклад перебрали окупаційні влади.
Єпископ Францішек Лісовський (1876–1939) народився в Цешанові, священником став 1900 року. У 1928 році його висвятили на єпископа-помічника Львівської архідієцезії, тож його присутність на фото допомагає уточнити дату: знімок, найімовірніше, зроблено між 1928 і 1933 роками, поки він служив у Львові. У 1933 році він став єпископом Тарнівським і керував цією дієцезією до своєї смерті в червні 1939 року – за кілька місяців до початку війни.
Ґрот, що відродився із забуття
Після націоналізації будинки й сад перейшли державі, а ґрот на десятиліття занепав. Оригінальна фігура Богородиці зникла – можливо, ще в 1946 році, а можливо, пізніше. Частина ґроту опинилася під землею: його засипали нові господарі, які не хотіли бачити нічого, що нагадувало б про минуле цього місця. Дивно, що його не знищили зовсім, – мабуть, і це частина Божого провидіння для цього місця.
Навесні 2025 року в саду саме тривали роботи. Ґрот тоді ще був частково засипаний землею та битим склом – таким я його й застав. Розкопуючи частину ґроту, що була під землею, я не сподівався знайти щось ціле: просто хотів допомогти майстрам швидше завершити роботу. А в них того дня, на диво, зовсім нічого не виходило: погоріли всі подовжувачі, інструменти не хотіли працювати – самі вимикалися або розряджалися, щойно майстри бралися за роботу всередині ґроту. Тож я взявся допомагати, і вже в процесі натрапив на кам’яні елементи. Почав їх очищати – і так вдалося відкрити світові частину втрачених елементів ґроту, прихованих майже 80 років, і знову побачити його у всій красі. Утім, частина елементів досі під землею, частину знищено в радянські часи, і ґрот потребує реставрації, щоб зберегти його для наступних поколінь.
А тепер – справжнє Боже співпадіння. У 1994 році адміністрація закладу встановила в ґроті нову фігуру Богородиці. Не ту саму, але так само – Непорочного Зачаття. Ніхто з адміністрації не знав про давню набожність сестер, адже зв’язку зі Згромадженням тоді не було. Як колись перша фігура з’явилася на початках історії йосифіток у Львові, так і нова постала на початках їхнього повернення в Україну – лише через три роки після того, як у 1991 році сестри повернулися в Україну.
Від кінця 1990-х років сад стояв занедбаним. Відновити його вдалося спільними зусиллями – моїми та друзів, які відгукнулися на мій заклик, – за підтримки адміністрації закладу. На це не було використано жодної копійки бюджетних коштів: роботи профінансували мої друзі та їхні родини, а освітлення простору – директорка закладу з позабюджетних коштів. Тут висадили нові квіти, зокрема сотні троянд, а також інші квіти й кущі, встановили лавочки та вимостили доріжки – щоб сад справді став квітучим куточком для дітей, працівників і гостей закладу. Сьогодні тут діє навчально-реабілітаційний центр для дітей з особливими освітніми потребами. Цього року облаштування саду завершили, і він отримав власну назву – «Рекреаційний простір імені о. Зиґмунта Гораздовського». Це данина пам’яті засновникові, садівникові Яну, сестрі Валентині, матері Євгенії та всім, без кого цього місця не було б. А сад, який колись давав відпочинок невиліковно хворим, сьогодні знову служить людям – дітям центру «Мрія».
Пошуки коштів на відновлення саду мали і свої кумедні моменти. Я попросив про допомогу свою приятельку – директорку центру психічного здоров’я в Нью-Йорку. Вона, практикуюча юдейка, чесно зізналася, що юдеї не надто охоче підтримують відновлення Богородичних ґротів. Ми разом посміялися, а я додав, що Марія була більшою юдейкою, ніж ми обоє разом узяті. Так надійшли перші кошти на відновлення саду. Зрештою, пошуки ресурсів для цього простору мали чимало своїх маленьких несподіваних чудес – як-от підтримка його відновлення з боку постійних представників України та США при ООН і членів їхніх команд. І хоча ми ніколи не бачилися наживо, сьогодні про це місце та його історію знають люди на трьох континентах. І це вражає.
Ось так одне старе фото відкрило історію, яка почалася з піщаної гори понад сто тридцять років тому і триває досі.
Наостанок
Історія цього саду, а надто всі ті маленькі несподіванки й чуда, що супроводжували його відродження – для мене свідчення Божого втручання. І воно не може не надихати. Воно надихає й мене мріяти, щоб вихованці «Мрії» мали не лише якісну освіту та комфортні умови навчання, а й у майбутньому – дім підтриманого проживання, адже багатьом із них просто нікуди йти. Історія цього місця ніби нагадує кожному з нас: гідність є в кожної людини, і важливо вміти її розгледіти, віднайти й підтримати. Тож я дуже сподіваюся, що служіння цього місця і людей, які тут сьогодні працюють, поєднане з молитвами та заслугами тих, хто був тут колись, допоможе цій мрії здійснитися. Бо де ж іще мріяти, як не в «Мрії»?
Джерела
Jaworska M. S. G. Dzieje Zgromadzenia Sióstr św. Józefa w latach 1884–1939. Lwów ; Kraków, 1999.
Dla Boga i człowieka. Wybrane postacie józefickiej drogi 1884–1984. T. 2. Kraków, 2015. S. 167–168 (nr 137: S. M. Romualda Turkowska); s. 270–272 (nr 186: S. M. Eustochia Pokrzywka).
Dla Boga i człowieka. Wybrane postacie józefickiej drogi 1884–1984. T. 3. Kraków, 2015. S. 272–294 (Matka Eugenia, oprac. S. M. Eugenia Świątkowska CSSJ).
Mandziuk J. Św. Zygmunt Gorazdowski (1845–1920), lwowski apostoł miłosierdzia i zakonodawca // Resovia Sacra. 2025. R. 32.
Бірюльов Ю. О. Левинський Іван Іванович // Енциклопедія Сучасної України. Т. 16. Київ, 2016.
Św. Zygmunt Gorazdowski łączy we Lwowie Polaków i Ukraińców // Misyjne.pl. 16.01.2024.
У Львові відкрили меморіальну кімнату св. Зигмунта Гораздовського там, де він працював 100 років тому // CREDO. 16.01.2024. URL: https://credo.pro/2024/01/361014.
Архівні матеріали та фотографії Згромадження Сестер св. Йосифа (Архів Генерального дому, Краків).
Józefitki // Życie Zakonne. Informator. URL: https://www.zyciezakonne.pl/informator/zakony-zenskie/jozefitki-423/.
Zgromadzenie Sióstr Świętego Józefa: nowa przełożona generalna i zarząd // Życie Zakonne. 09.01.2022. URL: https://www.zyciezakonne.pl/wiadomosci/kraj/zgromadzenie-siostr-swietego-jozefa-nowa-przelozona-generalna-i-zarzad-117285/.
Narajewski Stanisław // koffler.polmic.pl. URL: https://koffler.polmic.pl.
Bishop Franciszek Lisowski // Catholic-Hierarchy. URL: https://www.catholic-hierarchy.org/bishop/blisowf.html.
Повязані записи
