Ієромонах Аліпій (Федун) нещодавно став настоятелем у Свято-Михайлівському монастирі Отців Студитів у Львові. Таким чином,він замінив на цій посаді ієромонаха Йону (Максіма), якого обрали ігуменом Свято-Успенської Унівської Лаври.
Чому монаше покликання – це Божа ласка, але також відвага і відповідь людини,чи очікуваним було нове призначення і як живеться у Львові після років служіння у Свято-Успенській Унівській Лаврі, ієромонах Аліпій екслюзивно розповів “Духовній величі Львова”, а також поділився особистою історією шляху до богопосвяченого життя.
–Отче, чи було для Вас несподіванкою нове призначення, чи очікували, що зміниться місце служіння?
-Особисто я не дуже сподівався, що мене покличуть служити до Львова. Це була трошки для мене несподіванка. Десь відсотків на 20% я передчував, що буде нове призначення, але на 80% це було для мене здивуванням. Адже людина звикає до місця свого перебування, тому у мене поки що трохи є ностальгія за Унівською Лаврою.
-Для монаха – головне молитва, а коли його обирають настоятелем, то з’являється низка нових обов’язків, які відволікають від найважливішого монашого завдання. Як даєте з цим раду?
-Я сприйняв це як Божу волю. Бо мені запропонував нове призначення отець ігумен і просив не відмовлятися. Я розглянув це у світлі Божої волі і послуху настоятелю. Зараз я вже відчуваю, що маю менше часу для молитви і це правда адже є адміністративні навантаження. Але поживемо – побачимо.
-Що можна сказати про життя саме у цьому львівському монастирі, порівнюючи із Унівською Лаврою? Бо все ж, Свято-Михайлівський монастир розташований у центрі великого мегаполісу і очевидно це впливає на монаше життя, зменшує шанси на усамітнення та споглядання.
-Бог мене до цього покликав. І той послух настоятелю, який я проявив і планую у ньому і витримати стільки часу, скільки буде потрібно. Є різниця звичайно. В Уневі було життя більш усамітнене,все ж таки це віддалений монастир від міста. А тут є більш душпастирська праця. Є більше Сповіді, більше людей приходить і у принципі я люблю говорити з людьми, сповідати, для мене це не є проблема. Хіба що якісь адміністративні речі забирають час. Але бачу, що бути тут,на місці, це важливо.
“Своє покликання до богопосвяченого життя я відкрив у 20-річному віці”
-Отче, чому свого часу обрали саме студитів?
-Я своє покликання до богопосвяченого життя відкрив, коли мав 20 років, тоді був студентом Політехнічного інституту. І я навіть наважився вже залишати інститут, але, на прохання свого батька, який просив, щоб я завершив навчання, залишився. Батько дозволив мені після вишу робити те, що бажаю. Завершивши університет, я вступив у Дрогобицьку духовну семінарію і вже у той час приглядався до різних монаших чинів і згромаджень. І я собі прийняв рішення, що якщо бути монахом, то студитом. Так радикально. Ще, напевно, з дитинства у мене є таке натхнення до радикальності. Не якоїсь половинчастості. Можливо повпливало і те, що я виріс у місті Хирів, біля кордону і там колись дислокувалася 80-та десантно-штурмова бригада. І мені подобалося спостерігати за серйозними, вишколеними десантниками. І ще у дитинстві подумував про військову службу. А монах – це також воїн.
“У мене був вичитаний з книжок погляд на богопосвячене життя”
-Часто, наприклад, у професійному покликанні буває так, що омріяна посада розчаровує у майбутньому, не виправдовує очікувань. Чи бували у Вас моменти сумнівів, розчарувань у обраному богопосвяченому шляху?
-До вступу у монашество у мене був такий “вичитаний з книжок” погляд на богопосвячене життя. Однак після Дрогобицької семінарії я ще 2 роки студіював у Римі східну духовність і щоб ще раз дослідити чини, Згромадження, які є у нашій Церкві, писав роботу — ліцензіат на тему відновлення монашества у часи Митрополита Андрея Шептицького. Саме тоді були студити відновленні, редемптористи, василіяни тоді існували. Досліджував їхні устави, типикіони. Тому, коли я вже був у монастирі, ті ідеали, які вичитав з книжок, треба було просто воплочувати, реалізовувати наскільки це можливо. Дотепер стараюся це робити. Якогось такого розчарування, Слава Богу, у мене не було. Звичайно, ми зараз не такі пустинники, які жили у 4, чи 7-мому столітті. Але дух цієї посвяти Богові є.
“Монах – це досконалий християнин”. Св. Василій Великий
-Для багатьох сучасних людей, які живуть насамперед споживацькою філософією, монастирський стиль життя є немислимим і абсолютно неприйнятним. Як можете прокоментувати цю тенденцію?
-Кожна людина створена Богом і всі ми відчуваємо це бажання шукати Його. Святий Августин казав: “Неспокійне моє серце поки не спочине в Тобі, Господи!”. Це бажання пошуку є у кожній людині.І якщо людина цього не реалізовує,то вона у принципі не реалізовує свою природу. Ми бачимо, що у природі всі творіння себе реалізують. Наприклад, пташка щебече. І вона може навіть не усвідомлювати, що цим себе реалізовує. Собака стереже дім, це інстинкт вкладений Богом, кіт ловить гризунів, квітка росте. І природа людина також полягає у тому, щоб шукати Бога і наповнюватися ним. І монашество це є особливий радикальний спосіб пошуку Бога. Св. Василій Великий каже про те, що монах – це досконалий християнин. Св. Василій Великий ніколи не відділяв монашества від християнства. Це одне і те саме. Просто що монах старається виконати Євангеліє, так як Євангеліє закликає, жити як Ісус. Він посвятив себе Царству Божому цілковито. Він був послушний Отцеві, все робив, що казав Отець Небесний, а також не мав власності на землі, щоб більше служити Богові, Його Царству, а також не заснував сім’ї. Також щоби більше присвятитися посвятитися цій праці задля Царства Небесного. І монашество – це є вополчення того.
-Одеський священик однієї із християнських конфесій у своїй лекції заявив про те що монаший стиль життя є неприродним для людини. Цей священнослужитель, на прикладі, житій різних сподвижників “доводив”, що тілесні пристрасті насправді неможливо подолати, бо вони є невід’ємною складовою життя людини.
-Святі Отці кажуть про те, що монаше життя є надприродне,але не протиприродне. Це є інше, ніж протиприродне. Протиприродне це є гріх. Коли людина грішить, тоді постає проти природи, тоді вона сама себе нищить і сама себе гвалтує. Наприклад, коли людина зловживає наркотиками, чи курить то нищить свій організм. Тому життя у монашестві надприродне, хоча, звісно, монахи завжди залишаються людьми. І ті інстинкти, які вкладені Богом, вони вкладені. Але Божа благодать допомагає ті енергії, які є, спрямовувати на служіння. Бо можна так само всі енергії, які є у людини, різні енергії і зокрема сексуальну, також можна спрямувати на служіння. Вона є величезним ресурсом у людини. Подібно як і роблять молоді люди, які поки що не одружені. От що їм робити? Вони енергію можуть спрямовувати у якусь діяльність, у якесь служіння. Так само, є самотні люди. Як їм бути? Грішити? Церква ніколи не закликає до гріха. Але ту енергію, яка є, варто спрямувати на творчість, служіння і так само на подвиг молитви, посту і служіння людям.
-Одна із моїх знайомих черниць зауважила про те, що головна риса для монахині – це мати відвагу іти за Христом. На Вашу думку, якими рисами має володіти монах і та особа, яка збирається до монастиря?
– би погодився з тим висловом, що треба мати відвагу. З одного боку, покликання – це Божа ласка, але також це і відвага, відповідь людини. Монаше покликання потребує відваги. Для сучасної людини, коли є дуже багато різноманітних пропозицій у житті, важливо розпізнати свою дорогу, своє покликання і мати відвагу піти нею.
-Що можете порадити тим хлопцям, які думають про монашество? Треба іти знайомитися з богопосвяченими особами, чи почитати “Ліствицю?
– У кожної людини це є особистий шлях. Я майже 10 років до того, як приїхав у Свято-Михайлівський монастир у Львові, був магістром для новиків, займався молодими хлопцями, які прийшли до монастиря і також робив реколекції для тих, хто думають про монастир. Є особи, які приходять у монастир і відразу мають чітке уявлення, що вони хочуть бути у монастирі, є хтось, хто ще вагається, то йому варто добре придивитися, подумати. Тому є різні шляхи. Молодь приходить до нас, чи просто на молитву, чи у прощі, беруть участь у реколекціях для покликань, чи різних зустрічах. Щоб прийти, подивитися, приглянутися до нашого монашого життя. Ми також даємо таку можливість для молодих хлопців приїхати і побути при монастирі гостем. Побути, пожити, попрацювати, помолитися, згідно монашого розпорядку дня. Людина, яка прийде у нашу спільноту, атмосферу, то набагато ближче це побачить, аніж коли вона читатиме про це з Фейсбуку, переглядатиме якісь відео на ютюбі. Краще прийти і побути, засмакувати і тоді вирішувати. Хтось раніше приходить, хтось пізніше. Відразу не стають монахами, відбувається певний поступовий процес. А “Ліствицю”, я, наприклад, викладав для тих, хто на новіціаті. Тобто на наступному етапі після кандидатури. Взагалі Святих Отців добре читати із коментарем. Так само, як Святе Письмо, яке не можна буквально розуміти.
-Як Ви вважаєте, чи буває таке, що на кандидатуру до монастиря приходять випадкові люди, чи у кожній людині, яка постукала до монастиря, виявляється Божа Рука?
-Думаю, що випадкового нічого немає. Якщо вже хтось постукав, значить його Бог провадить. Чи людина залишиться у монастирі – побачимо, це питання. Буває і таке, що хлопець приходить і бачить, що це не його. У нас є час приготування, роздумування, відразу звісно ж постриг не відбувається.
Розмовляла Оксана Бабенко
Фото автора, і з Інтернету
Повязані записи
