Сучасний світ потребує нового апостольства. Бути єпископом – це важка ноша, оскільки потребує повного віддання себе Церкві та Богові, самопожертви для служіння інших. За кілька днів відбудеться хіротонія високопреподобного ієромонаха о. Володимира (Груци) на єпископа-помічника Львівської архиєпархії УГКЦ. З отцем Володимиром говоримо про поєднання монашества і єпископства, духовне життя та проблеми служіння в еміграції.
– Отче, за кілька днів вас хіротонізують на єпископа. Що для вас означає бути єпископом? Які основні напрямки цього архиєрейського служіння?
– Не знаю до кінця, як воно бути єпископом, бо якось спеціально до цього не готувався. Але для мене це покликання Церкви є найпершим і надзвичайно важливим, адже воно призначене служити Богові і людям. Думаю, що після хіротонії вже зможу сказати щось більше. Найперше мене тут заспокоює те, що я не обирав цього шляху. Бо якщо людина вибирає у житті якусь дорогу, то пізніше її можуть мучити сумніви, чи це те, що їй потрібно. Мені ж Церква довірила це служіння, тому надіюся на Боже благословення, на підтримку співбратів, священиків. Водночас єпископство – це апостольська місія, яка уособлює проповідування Божого Слова, а ще – молитовна підтримка, без якої неможливо нічого звершити. Також хочу побажати собі, щоб це моє служіння було супроводжене радістю.
– Звістка про те, що будете єпископом-помічником на львівській кафедрі була приємним чи неприємним сюрпризом?
– Зізнаюсь, що сама звістка мала два виміри. Насамперед – побоювання від покладеної місії, я б не казав, що це був страх, оскільки він несе у собі негативні моменти. Водночас я зрадів, що буду служити у Львові. Три роки тому я покинув це місто, оскільки мене призначили магістром новіціяту у монастирі у Кохавині. З різними емоціями розлучався зі Львовом та зараз маю відчуття, що знову повертаюсь до одного зі своїх домів.
– Все своє духовне життя ви переживаєте у монашому стані. Наскільки важко, а, може, легко буде поєднувати монаше життя з адміністративними обов’язками?
– (Усміхається – Ю.Л.) Важко про це говорити, але я думаю, що матиму гарні зразки для такого поєднання, адже митрополит Ігор та владика Венедикт є також монахами. У цій ситуації мені пригадуються слова Митрополита Андрея Шептицького, висловлені напередодні, а може і впродовж його єпископського служіння: «Я покидаю монашу келію, але залишаюся монахом. Ніколи не скину каптура своєї професії, яка є моєю величчю і славою». Тому монашество і надалі залишається зі мною. Водночас свідомий того, що не вдасться жити за цим розпорядком через нові обов’язки. Але зізнаюсь сьогодні, а також собі у душі, що хочу, наскільки це дозволять обставини, надалі залишитись монахом – редемптористом та місіонером.
– Відомо, що Ви тривалий час були за кордоном – навчалися і проживали у Польщі, пізніше в Австрії. Як виглядає служіння в еміграції?
– Коли я завершив свій новіціят, ми ще не мали своєї семінарії, тому нас відправили на навчання за кордон: два роки Краків, пізніше рік у містечку Тухів, а потім у моєму житті був прекрасний період альпійського Інсбрука. Я мінімально працював з нашими емігрантами, оскільки більше займався служінням для австрійців римо-католиків, адже перебував у місцевій спільноті братів-редемптористів. В Інсбруку служив Святі Літургії в латинському обряді, проповідував, відвідував хворих, до речі, мав невеликий досвід медичного капеланства. Знаєте, люди хочуть, аби бути з ними, мати час, незалежно від віку. Також мав гарний досвід із праці у консультації. Більше, ніж десять років тому у монастирі редемптористів в Інсбруку місцева Церква відкрила таку порадню, у якій був присутній психолог, терапевт і священик. Люди приходили з різними проблемами. Саме тоді зрозумів взаємозв’язок духовної переміни, адже людина – комплексна особа, з тілесним та духовно-психологічним вимірами. Інколи приходили відвідувачі, які не завжди ідентифікували себе з Церквою. Часом ця довга розмова переходила у сповідь, а люди переживали навернення. Пригадую, коли закінчував навчання, один із професорів, які супроводжували мене, сказав: «Я ставлю тобі гарну оцінку, тільки з однією умовою – такі самі порадні будуть там, де ти є». Справді, сьогодні, особливо у цих умовах війни, ми бачимо величезну кількість людей, які шукають психолога. Психологія не може бути основою духовного життя, проте водночас вона є дуже допоміжною. Треба допомагати військовим, переселенцям, тим, хто у потребі, впроваджувати їх у русло нормального життя. Бо маємо насамперед бути людьми, пізніше – християнами, а вже після цього лікарями, вчителями, священиками.
– Нещодавно один священик, який тривалий час служив для українських заробітчан в Італії, сказав, що емігрантів не варто сприймати однозначно негативно. Як все ж знищити цей стереотип у суспільстві?
– Руйнування будь-якого стереотипу починається із зустрічі. Достатньо зустріти цього заробітчанина-емігранта, поспілкуватись з ним, відвідати, подивитись, у яких умовах він працює. Зі свого досвіду перебування за кордоном можу сказати, що мені там було надзвичайно добре, – мене гарно прийняли, мав цікаве служіння, але я завжди розумів, що це не моя Батьківщина. Є земля, де я народився, – зі своїми традиціями і звичаями. Було внутрішнє прагнення і відчуття власного дому. Тому емігрантське життя не є легким. Треба задуматись, чому ці люди виїхали. Знаєте, це щось подібне, коли хтось просить милостиню. Так, сьогодні я зможу цій особі допомогти – нагодувати і дати грошей. Проте виникає запитання, чому вона стоїть і просить?
– Блаженніший Святослав часто повторює у медіа, що УГКЦ – глобальна Церква, присутня у різних куточках світу. З точки зору вашого досвіду, як відбувається ця інкультурація вірних у життя місцевих релігійних середовищ?
– На мою думку, тут є дві сторони. Коли відвідуєш діаспорні родини у США, часом можеш відчути більше українського духу, ніж тут, в Україні. Для них Церква є часто місцем національної ідентичності не лише з точки зору служіння рідною мовою і у східному обряді, але саме при храмі вони можуть спілкуватися, віддати дітей до недільної школи. Інший момент – ми не можемо зробити українську автономію у кожній окремій країні. Люди змушені інкультуруватись через працю, життя в одному суспільстві, а також, інколи, через змішані подружжя. Думаю, що коли людина живе у певній країні, вона повинна поважати, що саме ця держава дала їй можливість заробляти чи навчатися. Окрім того, важливо вивчити мову цього народу.
– Ваше служіння за кордоном було німецькою мовою?
– Так, дуже радий, що вивчив цю мову. Зараз в Україні часто її використовую, допомагаючи людям. Наприклад, я вже кількох людей німецькомовного середовища охрестив у дорослому віці, чотири чи п’ять разів давав шлюб німецькою для змішаних подружжів. Зараз маємо великий обмін культурами, тому це важливо, щоб можна було допомогти їм по-душпастирськи тут, в Україні. Також не забуваймо, що є переклад Святої Літургії святого Івана Золотоустого німецькою мовою, яку ми часто служили в Австрії.
– Ви будете єпископом-помічником саме у Львові. Місцеве релігійне середовище є не менш строкатим, ніж ті, у яких довелося вам побувати. Як тут, у нашому рідному місті, знаходити діалог і порозуміння?
– Як я вже говорив: все починається із зустрічі. Найперше – маємо прийняти людську гідність і свободу вибору. Пригадую, що під час свого навчання в Австрії, на нашому факультеті були мусульмани, які приїхали для того, аби вивчити католицьке богослов’я. Ми сиділи на лекціях чи за кавою, дискутували, але ніхто не починав з того, чому ти такий, а не інший. Ми намагалися віднайти те, що нас об’єднує. Будь-який екуменічний діалог починається із того, аби докласти зусиль, щоб зрозуміти, що між нами є спільне! Щодо міжконфесійного життя у Львові, то тут маємо наслідки задавнених конфліктів ще з початку 90-их. Нещодавно, наприклад, також згадували річницю львівського псевдособору. Думаю, що основною перешкодою є виключно людський фактор − зі стереотипами і власними міркуваннями. На мою думку, ми можемо переймати досвід як шукати цей компроміс та порозуміння також і у західного світу.
– Отче, ми говорили з вами про монаший стиль життя, про майбутні адміністративні функції. Чим наповнений ваш приватний простір?
– У монашому житті є дуже гарна традиція медитації; коли варто зранку чи після обіду сісти і прочитати кілька рядків із духовної літератури, поміркувати над ними, щоб почерпнути для себе силу і натхнення. Дуже люблю прогулянки, просто побути у тиші і спокої. Також у монастирі у Кохавині в вільному часі радо займався садівництвом і городиною. Праця в аграрному секторі має чимало позитивів – це рух, відпочинок від розумової діяльності, а ще це приносить реальні плоди.
– Наразі перебуваємо у періоді Великого посту. Часто у неділю Прощення християни ставлять собі якісь цілі на цей час. Які цілі ви собі поставили? Чи можете поділитись досвідом?
– Фундаментальна ціль – стати іншим. Я не буду говорити про приватні постанови, бо це все ж є сфера особистого духовного життя. Але є одна загальновідома річ – впродовж цих Великодніх свят Христос не воскресне по-іншому, як вже зробив це колись. Проте питання в іншому, − чи буде Великдень моїм святом? Якщо так, то це, безумовно, потребує підготовки. Піст – період самомобілізації, вдосконалення. Ми маємо у різних сферах життя період підвищення кваліфікації. Тому вподовж цього часу мусимо «підвищити» свою духовну кваліфікацію. Не обмежувати себе заради обмеження, але мати простір, щоб просити у Бога чогось більшого!
Юліана Лавриш
Повязані записи
