З 2014 року римо-католицький священик о. Олег Саламон проводить у Львові психотерапевтичні заняття для військових, а також – їхніх родин та внутрішньо переміщених осіб. Попри духовну підтримку, не кожен капелан може також надати воїнам і психологічну допомогу. У інтерв’ю о. Олег Саламон розповів про головні виклики, які стоять перед людьми, що пройшли війну та перед їхніми родинами.
У чому полягає Ваша капеланська діяльність?
Багато капеланів організовують реколекції, духовно супроводжують воїна, моя робота часто полягає у допомозі їм як психотерапевта. Ресурсний центр родини Кольпінга – це католицька організація, з якою у нас є спільний проект. Спершу це була підтримка спрямована на переселенців, пізніше – військових і їхніх сімей. Проте свою діяльність ми ведемо не лише у Львові, але й у області.
Як така психологічна капеланська робота виглядає на практиці?
Переважно я організовую або індивідуальні зустрічі, такі як індивідуальна терапія чи підтримка солдата, або працю у групах. На таких заняттях є люди, які потрапляють до мене у різний спосіб. Часто їх присилають священики зі своїх парафій, бо бачать, що є така необхідність. Або ж вони відгукуються на оголошення нашого ресурсного центру. Часто ми їздимо на заходи інших центрів. Також знайомимося з воїнами, які перебувають на лікуванні у наших госпіталях.
“Військові завжди відкриті до спілкування тоді, коли починають довіряти”
З якими проблемами військові звертаються найчастіше?
З мого досвіду, насамперед, це проблема адаптації. Вони повертаються сюди з певними переживаннями, які є і на психологічному, і на духовному, і на соціальному чи родинному рівнях чи навіть на рівні ментальності. Часто, приїжджаючи сюди, вони не можуть адаптуватися до нових умов життя, в які потрапляють. Втрачають працю, не можуть її знайти. Дуже часто ті чи інші переживання війни стають причиною асоціальної поведінки. Тут йдеться, наприклад, про вживання алкоголю. Це відразу знаходить відбиток на стосунках з родиною. І от коли вони вже втрачають зв’язок із найріднішими людьми, то саме тоді, вони починають шукати допомоги. На початках я чую: «Ми не психи, ми здорові. Нам допомоги не потрібно». А ось коли чоловік починає розуміти, що втратив те, що для нього було найдорожче, тоді пробує шукати причину…
Наскільки військові відкриті до спілкування?
Вони завжди відкриті до спілкування, коли починають довіряти. Це дуже важко в їхньому випадку, бо найчастіше вони довіряють лише тим, кого перевірили плече в плече в умовах воєнних. Дуже часто ми провадимо такі групи підтримки з солдатами. Найчастіше такі перші зустрічі і навіть кілька десятків зустрічей пов’язані з потребою виговоритися: там їх не прийняли, там їх не так потрактували, там десь з роботи вигнали…
Якщо вдається з ними збудувати такі відносини, щоби їх підтримати і допомогти і вони вірять, тоді праця починає давати результати. Але часто вони потребують не лише такої духовної чи психологічної допомоги, але й матеріальної, бо багато з них розгублені і пізніше навіть не мають на ліки коштів…
За статистикою, певний відсоток ветеранів після повернення з війни, чинять самогубство. Чи існує така проблема серед українських військових?
У своїй роботі я не зустрічав таких ситуацій чи навіть суїцидальних розмов. Втім ми розуміємо проблему, і хоч з цим ще не зустрічаємося, треба бути готовими до цього.
Це все пов’язане власне з тим, що людина втрачає сенс життя і підтримку. В певній мірі, часто винна і сама людина. Якщо родина ветерана приймає і готова протягнути йому руку допомоги, то ця ситуація не станеться. Втім якщо особа починає вживати алкоголь чи наркотики, то пізніше дуже важко себе віднайти без підтримки ззовні. Але дуже часто це також пов’язано з тим болем, який проживають, коли повертаються з війни. Вони не знаходять тут розуміння і їм це болить. У ветеранів особливо загострене відчуття справедливості. І цей біль є настільки нестерпний, що якщо не бути з ветеранами поруч, не підтримувати їх, то вони можуть і забрати собі життя.
“Розмовляти із ветеранами – це найважливіше”
Як Ви працюєте з родинами військовослужбовців?
Якщо духовно, то це переважно реколекції. Бувають загальні, коли є солдати, ветерани, їх родини, вони часто організовуються через парафії. Також ми часто працюємо виключно з групами військових. Пробуємо відразу і зав’язувати зв’язок з його родиною, бо насамперед він потребує допомоги серед своїх близьких. І якщо нам вдається зав’язати контакт з, наприклад, дружиною військовослужбовця, то тоді така праця йде набагато швидше й ефективніше. Якщо це не жінка, то принаймні батьки чи брат або сестра.
Дуже часто самі родини виходять на контакт. Наприклад, я працював з жінками, які приїжджали до мене на консультації як бути з їх чоловіком, тому що вони не витримують – він п’є, не хоче нічого робити, втратив сенс до життя. І ми з ними думаємо як допомогти, як не розірвати контакти, як вберегти сім’ю. Війна зачепила не лише військових, але й їхні родини і вони всі потребують її разом прожити, завершити і почати жити мирним життям.
Що радите у таких випадках?
Насамперед важливо розмовляти. Коли у сім’ї розмовляють про те, що відчуває ветеран, а що відчуває родина, коли вони починають себе чути, коли вони звертаються один до одного, коли є можливість починати дивитися у один бік і шукати спільних речей, то це є перший крок.
Друга річ, це те, що людина, яка пішла на війну, повертається дещо іншою, з іншими цінностями. Це людина, яка прожила досвід, який вони не прожили. І тут є потреба у розумінні і терпеливості. Також важливо цікавитися тим, що відбувається у житті ветерана.
Зі сторони ветеранів важливо, щоб вони розуміли, що неправильно мати претензії до дружини і дітей через те, що вони не воювали. Так, він був там, захищав Вітчизну, але його жінка кожного дня була з ним на війні. Тому що кожен раз, коли дзвонив телефон, вона могла у тривозі чекати чи це не буде звістка про його смерть чи поранення. І тут треба поставити ветерана на той самий рівень. Насправді війна зачепила не лише військових, але й їхні родини і вони всі потребують її разом прожити, завершити і почати жити мирним життям.
Ви здійснювали волонтерські поїздки на Схід України? Які спогади у Вас залишилися?
По-перше було багато суму і болю з того, що знищено домівки, люди, які загублені під час війни, гинуть наші солдати… Для мене це дуже болісне переживання…
Робота капелана складна і, напевно, потрібно постійно самовдосконалюватися. Як Ви працюєте над собою?
Для мене це підтримка інших священиків, мого духовного керівника, це участь у різноманітних духовних реколекціях. Моя особиста формація священича, молитва, яка мене підтримує, тут я збираю свої сили. Це і психологічна підтримка. Так що я пробую теж дбати про себе, щоб бути функційним для інших.
Якою, на Ваш погляд, є місія капеланства?
Місія капеланства насамперед це духовна підтримка людини, яка виконує дуже важливу роль, захищає Вітчизну. І підтримка ця це –молитва, це праця над тим, щоб духовний стан людини був задовільним, це підтримка родин, матеріальна допомога. Місія у тому, щоб служити такій особливій категорії людей – військовим як учні Христа, як справжні пастирі.
Розмовляла Мар’яна Зеленюк
Для того, щоб отримати психологічну підтримку військові та їхні родини можуть звернутися у Ресурсний центр родини Кольпінга при Львівській Архідієцезії Римсько-Католицької Церкви в Україні за адресою вул. Винниченка, 32.
Повязані записи
