Коли сповідь – це не просто розмова

сповідьВже не вперше у час Великого посту ми говоримо про сповідь. Ми вже говорили про це Святе Таїнство у багатьох його аспектах. Чим воно є і чим не є, для чого варто сповідатись, коли це робити, і як поводитись коли сповідь завдала зранення. Ці обидва тексти були досить теоретичним. Сьогоднішній покликаний бути своєрідним путівником і практичним порадником стосовно сповіді. Очевидно, що його автор – ваш покірний слуга не є знавцем чи експертом у цій галузі, тому й сказане тут в жодному разі не є якоюсь константою, а радше спробою ділення надзвичайно скромним і незначним особистим досвідом у намаганні вести духовне життя.

Думаю, найперше справді варто самому собі відповісти на питання, а чи потрібна мені сповідь? Для того, аби відповісти на це питання, спочатку треба дати відповідь на інше – чим же є сповідь. Сповідь, Таїнство Покаяння, або ж Примирення. Примиренням воно називається, бо посередництвом цього Таїнства ми примирюємося із Богом, від якого відійшли, згрішивши. Святе Таїнство, у якому Бог прощає наші гріхи, а отець-сповідник їх відпускає. Саме відпускає, а прощає Бог. Часто можна почути, що люди не хочуть сповідатись у священика, а можуть посповідатись «напряму» Богові. Річ у тім, що така позиція суперечить Євангелію, адже владу відпускати людям гріхи Христос дав апостолам одразу ж по Воскресінні: «…дихнув на них і каже їм: ˮПрийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються.ˮ»(Ів. 20,22-23). Тому сповідь у присутності отця-сповідника не є якоюсь забаганкою чи фантазією Церкви чи священиків, але наказом самого Господа нашого Ісуса Христа. Про те, що гріхи прощає Бог, а священик їх відпускає можна судити із молитви розгрішення сповідника над каяником: “Господь і Бог наш Ісус Христос, благодаттю і щедротами свого чоловіколюбія, нехай простить тобі, чадо, всі прогрішення твої; і я, недостойний єрей, властю Його, мені даною, прощаю і розрішаю тебе від усіх гріхів твоїх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь”. Прощення дарує Господь, а священик у цьому випадку є   «свідком каяття грішника і посередником Божого прощення» (Катехизм УГКЦ 456). Іншим аргументом є те, що люди не хочуть сповідатись у священика, який «набагато більше грішний», ніж вони самі. Те, що священик може бути набагато грішним від того, кого він сповідає, справді може мати місце. Священик є такою ж людиною, як і пенітент, і жодного додаткового «блокування» для гріхів Святе Таїнство Священства не приносить. Зате воно приносить можливість відпускати людям гріхи, незважаючи на власну, часом справді дуже велику і значну гріховність. Зрештою, уявімо ситуацію: «Ви – фаховий хірург і потребуєте нескладної, але термінової операції. Ви знаєте, що інший хірург набагато гірший за вас фахово. Не такий вправний і взагалі. Але зробити вам цю нескладну операцію може якісно. То невже ви не підете на операцію до цього хірурга тільки тому, що він не такий професійний як ви?» . Зрештою, зараз не радянські часи, Церков є багато, як і священиків. Тому, якщо це для вас так принципово, то можете з цієї великої кількості таки знайти такого, який точно особистою праведністю вас перевищує. Але повторюю: особиста праведність чи гріховність священика не має жодного стосунку до влади розгрішати – відпускати гріхи. Ця влада не залежить від якості духовного життя самого священика, який розгрішення уділяє.

З питанням «чому треба сповідатись?» начебто прояснили. Але як бути, коли людина каже, що взагалі сповіді не потребує? Особисто доводилось чути: «Чого я маю сповідатись? Я нікого не вбив і нічого не вкрав». Коли така впевненість живе у серці, то справді людина сповідатись навряд чи піде. Бо для того, щоб піти до сповіді і там визнати свої гріхи, для початку треба бути свідомим, що вони в людини є. Тут на допомогу приходить одна із моїх улюблених молитов – молитва перед виголосом на Єктенії за померлих – у ній, просячи прощення для покійного, звертаючись до Господа мовимо: «Немає бо людини, що жила б і не згрішила. Ти бо Один без гріха. Правда Твоя – правда вовіки і слово Твоє – істина». Думаю, що для віруючого християнина факт власної гріховності є очевидним, тому питання «а чому я маю сповідатись?» виникати не мало б в принципі. Можливо скажу крамолу, але якщо вважаєте, що не маєте з чого сповідатись, то таки справді не варто мучити ні себе, ні сповідника.

Власне, ми плавно підійшли до чи не головної теми Великого посту – теми так званих «річників». Тобто людей, котрі приступають до Сповіді і Причастя раз у рік – в час Великого Посту. У минулорічному тексті (гіперпосилання https://velychlviv.com/shhorichna-povynnist-abo-spovid-ne-dopyt/ ) про сповідь ми говорили, що для гармонійного духовного життя сповідь раз в рік – це катастрофічно мало. Адже неможливо так довго пам’ятати все те, що цілий рік зранювало і віддаляло від Бога. Порівнюючи «річну сповідь» наш семінаріний викладач сповідництва, тоді ієромонах, а нині Преосвященний владика Володимир (Груца), завжди вживав приклад того, що сповідатись раз в рік –  це те саме, що раз в рік митись чи раз в рік їсти. Очевидно, що цього мало, тому на таких «річних» сповідях пенітент почувається некомфортно, хоче, щоб його «питали». У минулорічному тексті ми говорили, що сповідь – не допит. Тому, йдучи до сповіді, явно і чітко треба усвідомити куди я іду і навіщо. Йти до сповіді «бо так треба», «бо що люди скажуть», «бо мама\дружина\чоловік\бабуся\теща\свекруха\брат\сестра\тато\ змусили», «бо всі так роблять» не варто. Таїнство прощення наших гріхів і примирення з Богом має бути усвідомленим. Ми повинні усвідомлювати свою гріховність, а отже потребу у прощенні. Рівно ж надважливим є усвідомленні безмежної Божої благодаті, завдяки якій навіть найтяжчі наші гріхи, після щирого покаяння прощаються і відпускаються. Тому сповідатись, як ми вже казали минулого року, треба не тоді «коли всі ідуть», а тоді, коли відчуваєш потребу позбутись тягаря своїх гріхів і примиритись із Богом.

Як готуватись до сповіді? У більшості молитовників маємо розділ, який називається: Катехизмова частина. Серед іншого там є також «П’ять умов доброї сповіді». Ці умови:

  • Іспит сумління
  • Жаль за гріхи
  • Постанова виправитись
  • Сповідь
  • Виконання накладеної покути (надолуження)

Якщо проаналізуємо ці пункти, то побачимо, що процес доброї сповіді починається зовсім не перед священиком у сповідальниці, але задовго до цього. Власне, спочатку треба проаналізувати свою совість. Для цього варто звірити свої вчинки із Божими Заповідями, та іншими приписами, котрі встановили Господь і Церква для християн. Благо зараз є багато різних молитовників, в яких є зразок іспиту сумління. Цей пункт є дуже важливим, адже виконавши його, ми, по-перше, насправді чітко усвідомимо те, яких гріхів допустились, а, по-друге, прийшовши до сповідальниці не потребуватимемо «допиту», а самі зможемо все виповісти. Другий пункт теж є дуже важливим, адже саме він і спонукає нас іти сповідатись. Адже усвідомлення гріхів мало – потрібно шкодувати за них і бажати їх позбутись, Власне саме жаль за гріхи і бажання їх відпущення, а не «традиція» чи щось інше має бути підставою нашого приходу до сповіді. Щодо третього пункту – Святе Таїнство Сповіді ще називається Покаянням. Покаяння грецькою – μετάνοια – «зміна мислення». В тому і суть покаяння – бажання змінити мислення і більше гріхів не допускатись. Очевидно що це дуже непросто і грішити ми будемо і надалі. Важливо мати добру волю із своїми гріхами боротись і працювати над тим, аби їх позбутись. Про важливість самого акту сповіді – визнання своїх гріхів перед Богом у присутності священика – ми говорили вище. Саме таке визнання дає нам підставу отримати розгрішення – прощення і відпущення гріхів. Ну і останній пункт – покута. Власне, у Кодексі Канонів Східних Церков – нормативному правовому документі виданому Римським Архієреєм для Східних Церков не знаходимо слова «покута», натомість мова іде про «надолуження». Тобто можливість якось компенсувати заподіяну своїми гріхами шкоду. Часто доводиться чути насмішки скептиків про те, що «за покуту» завжди дають «3 або 5 Отче Наш і Богородице Діво». А чому б ні. Адже цією молитвою, щиро промовленою за себе чи за тих, котрих зранили своїми гріхами, справді можемо випросити в Бога ласки для себе чи для тих, кому завдали шкоди своїми гріхами.

Наостанок хочу також нагадати, чим сповідь не є, і у що її перетворювати на варто. Розумію, що часто нам на сповіді «хочеться виговоритись». Справді, ми йдемо до Бога і в Його дім – Храм, аби знайти полегшу Душі. Але пам’ятаймо, чим є сповідь, і для чого вона призначена. Тому знайдімо в собі силу подолати сором чи лінь і попросити священика про духовну розмову поза сповіддю, а час, який маємо для сповіді використаймо належно – для того, аби виповісти Богові у присутності отця-сповідника свої гріхи і отримати їх відпущення і прощення.

Володимир Мамчин