30 листопада 2016 року минає третя річниця від першої «зачистки» Майдану, коли о 4:00 зранку налякані та побиті «Беркутом» студенти та протестувальники тікали з парапету Свободи, шукаючи прихистку. Саме тоді двері для майданівців відчинив Михайлівський золотоверхий собор. Я пам’ятаю ранок цієї суботи. Був вихідний і ніщо особливо не вказувало на існування загрози. Ввімкнувши комп’ютер, десь приблизно між 7:30 і 8:00, відкривши акаунт у Фейсбуці, стрічка новин зарясніла світлинами з-під святині. Друзі, які у цей час були на Майдані Незалежності, кидали в Інстаграм фото з подвір’я і зсередини храму. Перша світлина, яка навічно вріжеться мені у пам’ять і стане знаковою, – фото когось із користувачів Фейсбука. На ньому – ікона святого Миколая Чудотворця на тлі сонно-втомлених протестувальників. Не знаю чому, але це фото стало по-особливому дорогим. Впродовж останніх трьох років я часто буваю у Михайлівському соборі, і коли залишаюсь на богослужіння, то стаю біля цієї ікони. Тут мені найліпше молиться. Вона символізує гармонію світського і духовного, Божої Правди, яка завжди є поверх людського блюзнірства і манії величі.
Тоді ж у багатьох українців на сторінках соціальних мереж, аналізуючи цю подію, з’явились коментарі-алюзії на напади монголо-татарської орди, коли мирне населення також ховалося у храми. Ситуація у часовому проміжку майже десяти століть практично була однаковою за сенсом. Проте українцям ХХІ століття, на відміну від своїх предків, пощастило більше — беркутівці не переступили поріг святині, хоча і могли. Пригадую публікацію відомого українського філософа Сергія Кримського «Дім. Поле. Храм», яку ми, здається, читали на третьому курсі факультету. Саме ці три поняття, на думку Сергія Борисовича, входять в основу української ментальності: Дім як символ патріархальної культури і, зрештою, родинних цінностей; Поле як простір культурних кодів (фольклор, Трипілля, культури скіфів, сарматів, кіммерійців), а також Храм як символ софійності і ментальних основ нашого народу, глибокого християнського коріння. Так-от мені видається, що Михайлівський собор став символом повернення української національної душі до істинного духовного першоджерела. Ця святиня стала метафорою нового витка комунікації між Церквою і суспільством, – коли Церква виконувала ті ж функції, що і завжди, проте суспільство вже по-новому сприймало Церкву. Як науковець після 30 листопада 2013 року я докладно досліджувала цю лінію комунікації і, розглядаючи її впродовж трьох років, можу сказати, що події Революції Гідності значно вплинули на взаємосприйняття Церкви і суспільства. Для багатьох протестувальників у той момент Михайлівський собор став притулком, місцем, де можна було зігрітись і поїсти, пізніше – шпиталем.
Разом із Михайлівським собором вже з наступного дня, 1 грудня 2013 року, для мітингувальників у Києві цілодобово був відчинений храм святого Олександра РКЦ, що розташований поруч з Українським домом; а також Патріарший Собор Воскресіння Христового УГКЦ на Лівобережжі. Суспільство почало розглядати Церкву не як щось «відстале», «непопулярне», «непотрібне», але як союзника у боротьбі за справедливість. Слухаючи враження учасників Революції Гідності у Києві, інколи можна натрапити на таку думку, що якби там не було священиків-капеланів, протестувальники не вистояли б. Як, зрештою, сьогодні українські військові не змогли б боротись, якби з ними в окопі не було Церкви.
Минулого року у ексклюзивній розмові для сайту «Духовна велич Львова» владика Агапіт, Архиєпископ Вишгородський УПЦ КП, Керуючий справами Київської Патріархії та Намісник Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, який був безпосереднім учасником подій 30 листопада 2013 року, ділився своїми спогадами: «Так, я дуже добре пригадую цей ранок. Ми живемо за монастирським уставом, на ніч зачиняємо головні, економічні, службові ворота. Події відбувалися о 4 годині зранку, монастирська братія ще відпочивала, але один із монахів почув, що ззовні бігають люди і стукають у двері. Неважко було здогадатися, як протестувальники потрапили на територію монастиря, адже паркан, який знаходиться за собором дуже легко перелізти. І ось кілька студентів таким чином добрались на територію і гримали у двері, вони були дуже перелякані, просили, щоб відчинити ворота, аби сховатись від «Беркуту». Звичайно, для кожної людини – це шок, інколи важко прийняти рішення, проте Церква покликана допомагати тому, хто потребує, своєму ближньому. Тому особливо не доводилось чекати довго на благословення Патріарха, ми прийняли одразу рішення відчинити ворота, аби ці люди могли сховатись в монастирі. Всі студенти, які на той час збиралися на площі та вулиці Трьохсвятительській, зразу ж забігли на територію, ворота зачинили, протестувальники зразу ж їх забарикадували, заставили лавками. Незадовго приїхали беркутівці, десь приблизно до десятої ранку їхній автобус стояв під воротами монастиря. Також вранці Святіший Патріарх Філарет благословив відчинити храм, впустити людей; ми зразу ж це зробили, купили чаю і печива, адже надворі було холодно. Тому робили все для того, щоб зігріти і прихистити мирних протестувальників. Через деякий час до монастиря приїхала Руслана, народні депутати, які приймали рішення, як діяти далі, оскільки молодь була настільки налякана, що боялася виходити поза межі святині. Проте через деякий час протестувальники заспокоїлись і повернулись на Майдан. Цей ранок був точкою неповернення до тільки мирного протесту!»
(Більше читайте тут: «Єпископ Агапіт (Гуменюк): «Завдання Церкви – не дозволити суспільству впасти у відчай!»).
Ми також попросили долучитися думками львів’ян, які перебували у цей день на Майдані, бачили ситуацію зблизька і поділилися своїми спогадами.
Богдан Боровий, журналіст:
“Та ніч ще досі наче перед очима. Безтурботний та відкритий Майдан скидався не на мітинг, а радше на гірську затишну ватру з гітарою, співами, частуванням і чаюванням. Після цієї ночі він буде іншим. Загартованим. Дорослішим. Ти, безперечно, дорослішаєш швидше, коли бачиш насильство, кров і смерть і намагаєшся цьому протистояти. Коли твої ідеали топчуть в багні. Коли феодальні можновладці плюють в обличчя твоєї нації, нації, яка пориває до демократії та свободи, до цивілізації врешті-решт. Це моменти на кшталт таких, що в одну мить мовби переносять тебе в разюче іншу реальність. Саме такий для мене видався ранок о 4.00 30 листопада 2013 року на Майдані Незалежності. Це трапилося десь тоді, коли друг мене покликав йти ближче до стели, де почала скупчуватися групка нескорених. Почала формуватися на цьому маленькому острівку, передчуваючи оточення. Ще мить – і брутальна атака. У свідомості все застигло в міжчассі, все змішалося – крики і плачі, лайка і благання змилосердитися. Всеохопне сум’яття у темному місиві, дивитися на яке – мовби дивитися на картину Босха. Мене штовхнули, тіло слухняно з’їхало по скляній поверхні вниз, де уже чекали два бійці. Один нагородив кількома ударами кийка, інший відвів до автозаку. Я був у кабінці з двома побратимами по нещастю, де навіть стояти було тісно. Тебе підтримує, заспокоює і надихає думка, що ти не сам, ти маєш однодумців, які не тільки словами, а й діями на твоїй стороні. Хтось запропонував покричати “Хто не скаче, той москаль”. Причому цей хтось був російськомовний. Затримані вибухнули сміхом і невгамовно стрибають, автозак розгойдався як маятник, тільки протестні крики і стукіт міліціянтів зупинили його коливання. Пам’ятаю ще чиєсь досадне: “Ми тепер в Білорусі”. Якщо ще в когось були ілюзії, що в Україні немає диктатури, то тепер вони остаточно розвіялися. Привезли в райвідділок, взяли пояснення. Міліціонери у райвідділку робили це з таким виглядом, який наче промовляв: “Ми не хочемо цього робити. Дайте нам, сонним і втомленим, спокій. Хочемо геть”. Далі нас просто залишили напризволяще, і якби адвокати не сказали, що ми вже більше не затримані і можемо йти, то ми про це і не здогадалися б. Адже за три години, якщо затримали і нічого не пред’явили, тебе зобов’язані відпустити. І в те, що це все, що ми можемо, було неймовірно важко повірити. У цій новій реальності ти вже очікував, що затримаєшся десь в київських заґратованих нетрях як мінімум на тиждень. Ми виходимо на вулицю, там десяток незнайомців вітає нас зі словами: “Герої!”. В цю мить чомусь захотілося плакати. Але я не вважаю себе героєм. Ти лише вчасно опинився в певних координатах. Такий-собі пасивний героїзм. Думаю, справжній героїзм – це активні, саможертовні дії, але не одномоментні. Таких героїв країна потребує сьогодні, щоб вони стали її опертям і рушійною силою. Тоді ми швидше будемо дорослішати. І, дай Бог, щоб це дорослішання відбувалося без крові, насильства і смертей. Революції забирають занадто багато, надалі нам треба не допустити ситуацій, вирішення яких неможливе без саме таких методів. Хоча це лише звучить просто”.
Олег Панас, фотограф:
“30 листопада був присутній на побитті студентів. Фотографував, сам отримав від правоохоронців. Коли Беркут погнав студентів вгору до Михайлівського собору, я опинився за спиною, тому повернувся через якийсь час на вул.Богомольця. У ту ніч я не спав, а обробляв і викладав фото в мережу, щоб інші могли бачити ці безчинства. Вже під ранок дізнався про те, що більшість мітингувальників у Михайлівському. Були притуплені емоції – багато людей з ранами на головах, пов’язки, просочені кров’ю. Люди були налаштовані тримати оборону периметру Михайлівського, біля кожної брами чергували. Я потім зайняв офіс партії Зелених через дорогу на Трьохсвятительській, там почали формувати оборону. До вечора вже було три сотні людей”.
Юліана Лавриш
Повязані записи
