Колишня атеїстка, яка стала монахинею і загинула у Освенцимі: нині роковини смерті Едіт Штайн

Свята Едіта Штайн була однією з найвидатніших особистостей європейської філософської і культурної еліти свого часу. Безкомпромісний пошук істини привів її до вершин святості. Вона загинула мученицькою смертю в Освенцимі в 1942 році. 1998 року зарахована до лику католицьких святих і проголошена співпокровителькою Європи.

Едіта Штайн народилася у Вроцлаві (на той час Бреслау) 12 жовтня 1891 року в заможній єврейській родині. Була наймолодшою, одинадцятою, дитиною у сім’ї Зігфріда та Августи Штайн. Батько Едіти помер, коли дівчинці не виповнилося ще й двох років. Після смерті чоловіка Августа Штайн була змушена взяти на себе керівництво фірмою, яка торгувала деревиною. Взагалі мати Едіти була винятковою жінкою, яка об’єднувала всю сім’ю теплом вимогливої любові. Вона була прикладом глибокої віри в Бога, вірності щоденній молитві, найточнішого дотримування постів та релігійних обрядів.

В часи студентства Едіта стала уникати вживання навіть краплі алкоголю, аби, як сама пізніше згадувала, “з власної вини не втратити свободи духу та людської гідності”. Вона ніколи не погоджувалася на посередність. З дитинства вчилася панувати над собою, сумлінно виконувати належні до неї обов’язки, наполегливою працею і підкоренням своїх почуттів владі власної волі досягала поставлених завдань, що було непросто для її надто чутливого серця.

Батьки Едіти були віруючими, але не ортодоксальними юдеями. Молилися  німецькою мовою. В суботу їхня фірма працювала, як і в звичайні робочі дні. Едіта і в початковій школі і в ліцеї відзначалася витривалістю, самодисципліною, була надзвичайно здібною, тому в навчанні досягла значних успіхів.

У 15 років дівчинка перестала молитися і відмовилася від віри в Бога. Тоді вона мешкала у своєї сестри Ельзи. Читала в її сімейній бібліотеці не відповідні для свого вразливого віку книжки, мимоволі слухала не завжди корисні для себе розмови дорослих. Сестра Едіти і її чоловік були свідомими атеїстами, у їхньому домі не було й сліду релігійності. “Так що тут я свідомо з власної волі переслала молитися”, – зізнавалася пізніше Едіта. Бачачи, як її рідні брати моляться без внутрішнього переконання в існуванні Бога, переживши похорони своїх двох дядьків, які вчинили самогубство, вона поринула в глибоку духовну кризу. Своїм чутливим дівочим серцем Едіта відчула, що тоді на цвинтарі молилися без віри в життя після смерті і без віри в зустріч із померлими. Пізніше вона писала: “Безсмертя душі для юдеїв не є предметом віри. Усі їхні зусилля спрямовані на земне. Навіть набожність віруючих спрямована на освячення цього життя”.

Відмовившись від віри в існування Бога, образ Якого склався в її уяві в дитячі роки, Едіта до 21-річного віку вважала себе атеїсткою. Після свого навернення вона окреслила свій тодішній стан як “гріх радикального невірства”. Але незважаючи на всі перепони, Едіта шукала і прагнула істини. Туга за істиною була її єдиною молитвою. “Хто шукає істину – шукає Бога, навіть якщо цього й не розуміє”, – писала вона в листі до свого друга. Слід пам’ятати, що в цей період сумнівів і вагань, відчаю духу, викликаних атеїзмом, Едіта зберігала внутрішню чесність, дисциплінованість, чистоту серця, вірність моральному обов’язку. “Я завжди жила, як монахиня”, – скаже вона пізніше про себе. Звичайно, в певний період молодості вона переживала ніжні почуття до одного юнака. “… Я мала надію, що спізнаю велике кохання і щастя в заміжжі, – писала Едіта в автобіографії. – Не знаючи зовсім основ католицької віри і моралі, я прагнула до католицького ідеалу шлюбу. Серед молодих людей, з якими я зустрічалася, один мені дуже подобався, і я охоче вийшла б за нього заміж”. Проте її почуття були наповнені бажанням добра для коханого, а не прагненням домогтися його і володіти ним. Вона зберігала своє дівицтво як найцінніший скарб і не хотіла мати жодних контактів із людьми, які не шанували цноти.

Едіта Штайн була однією з небагатьох дівчат, які 1911 року розпочали навчання у Вроцлавському університеті. Упродовж двох років вона вивчала психологію, історію та німецьку філологію. 1913 року перевелася до Геттінгена, аби навчатися у філософа світової слави Едмунда Гуссерля, засновника знаменитої школи феноменології, більшістю учнів якого були жиди. Гуссерль та його дружина за походженням були жидами, але дуже давно перейшли на протестантство. Феноменологія була новим філософським напрямом, який багатьох привів до християнства. Панівна в ті часи ідеалістична філософія Канта зводила будь-який людський досвід і природу Бога до суто суб’єктивних понять. Гуссерль же, навпаки, підкреслював можливість пізнання об’єктивної реальності, в тому числі й надприродної. Тож Едіта Штайн зрозуміла, що в неї є можливість пізнати існування невидимого Бога. Особливо її вразили лекції двох  професорів: Адольфа Рейнаха, який прийняв католицтво і охрестився у 1899 році, та Макса Шеллера. Геніальні лекції Шеллера про смирення і святість відкрили для Едіти невідомі досі перспективи пізнання у сфері духу. Навчання в Геттінгені, одному з найпрестижніших у сфері гуманітарних наук університеті тодішньої Європи, сприяло тому, що стіна атеїстичних переконань Едіти тріснула і почала руйнуватися, а її дух поступово став відкриватися на прийняття тайни невидимого Бога. “Одні за одними спадали з мене кайдани раціоналістичних забобонів, в яких я зростала, не знаючи про це, і раптом переді мною постав світ віри, – пише далі Едіта в автобіографії. – Адже люди, з якими я щодня зустрічалася, на яких дивилася з захопленням, жили цією вірою. Тому, думала я, віра гідна того, щоб над нею замислитися”. Саме в Геттінгені Едіта навчилася поважати проблеми віри і віруючих людей. Вона навіть ходила з друзями до протестантської церкви, але, як сама зізнавалася, “суміш політики і релігії, яка домінувала там у проповідях, не могла привести, звичайно, до пізнання справжньої віри і швидше відштовхувала”.

 У 1915 році, під час Першої світової війни, Едіта, перервавши навчання, протягом п’яти місяців працює у польовому шпиталі сестрою милосердя Червоного Хреста. З неабияким піклуванням і безкорисливою любов’ю вона доглядає поранених та інфекційних хворих. У серпні 1916 року Едіта Штайн з найвищою оцінкою захистила докторську дисертацію з філософії у Фрайбурзькому університеті у професора Гуссерля. Це було надзвичайне досягнення для того часу, коли жінок взагалі не приймали у наукових колах. Небуденний талант Едіти заслужено оцінив професор Гуссерль, доручивши їй обов’язки свого асистента.

Так вона стала наближатися до християнства, спостерігаючи за віруючими людьми, які мали справжній зв’язок з Богом; вони випромінювали особливе тепло любові і умиротвореність. Едіта поринула в читання Нового Завіту, вивчення молитви “Отче наш” німецькою мовою, знайомилася з творами великих християнських філософів: св. Августина, св. Томи, Йоана Дунса Скота. В 1917 році Едіта довідалася, що на фронті загинув її улюблений професор Адольф Рейнах. Його вдова Анна попросила Едіту впорядкувати рукописи чоловіка. Едіта, як людина, що не вірить у потойбічне життя, очікувала побачити молоду вдову в глибокій депресії. Але, на свій великий подив, зауважила, що Анна, незважаючи на біль утрати коханого чоловіка, випромінювала рівновагу духу і взагалі не потребувала розради. Едіта зрозуміла, що Анна черпала незвичайну духовну силу у вірі у воскреслого Христа і вічне життя. Через кілька років Едіта писала: “На похороні Рейнаха я вперше зіткнулася з хрестом і Божою силою, яку Господь дає тим, хто його несе. Вперше в житті я побачила Церкву в її перемозі над жалом смерті. У цей момент впало моє невірство і постав Христос у тайні хреста”.

Після публікації кількох своїх книг, а також після численних виступів на філософських симпозіумах Едіта Штайн стала однією з найвидатніших особистостей європейської філософської та культурної еліти. І це був час, коли багатолітній наполегливий пошук істини привів її до порогу християнства. Безпосереднім приводом до прийняття остаточного рішення повністю віддатися Христові і вступити в громаду Католицької Церкви стала автобіографія святої Терези Великої, яку Едіта прочитала за одну ніч. Це відбулося літнього вечора 1921 року в будинку її студентських друзів Ядвіги і Конрада Мартіусів. Залишившись наодинці, Едіта взяла з полиці першу-ліпшу книгу. Виявилося, що це була автобіографія святої Терези Авільської. Пізніше Едіта так згадувала цю подію: “Я взяла навмання якусь книгу. Вона називалася: “Життя святої Терези Авільської, написане нею самою”. Я почала читати. Вона мене зачарувала! Я прочитала її на одному подиху від сторінки до сторінки. Коли я закрила книгу, то сказала собі: це – Істина”. Для Едіти стало очевидним, що Істина – це особа Христа, Який живе і діє у своїй Церкві. Повірити в Нього – означає встановити з Ним особистий контакт у молитві і Таїнствах.

Ранком вона одразу ж пішла до книгарні, щоб придбати католицький катехизм і молитовник. Її багатолітній і болючий пошук істини завершився рішенням прийняти хрещення в Католицькій Церкві. Приклад св. Терези Авільської дав Едіті розуміння того, що справжніми експертами на ниві віри є містики і святі, бо вони пережили справжній досвід віри. Про своє визволення з рабства атеїзму новонавернена писала: “Бог кожного веде своїм шляхом: хтось приходить до мети швидше і простіше, а хтось – пізніше і важче. Все, що ми можемо зробити, – це дрібниця порівняно з тим, що ми отримуємо. Але це “небагато” ми повинні зробити самі. Перш за все неустанно молитися про пізнання власного шляху; а знайшовши його, іти не противлячись за натхненням ласки. Хто так наполегливо і терпеливо чинить, той не може сказати, що його зусилля даремні. Бог надихає, і Бог діє, але від людини вимагає співпраці, її власного духовного вчинку. Людський дух повинен позбутися всього, що її цікавить відповідно до її природи, він вихований для того, щоб пізнавати Бога і радіти в ньому”. Своєму знайомому, який щиро шукав Бога, Едіта дає просту пораду: “Стати дитиною і життя разом з усіма пошуками і всім філософствуванням довірити в руки Бога. Якщо Ви наразі не можете цього досягти, то просіть невідомого Бога, який викликає у Вас сумніви, про допомогу. Не дивуйтесь, що я посміла радити Вам таку просту, дитячу мудрість. Це справжня мудрість, тому що вона проста, в ній сховані всі тайни. Це також шлях, який безпечно провадить до мети”.

Після кількох місяців інтенсивної підготовки Едіта Штайн прийняла Хрещення 1 січня 1922 року в церкві св. Мартіна в Бергцаберне. Прийняття цього таїнства стало для неї досвідом другого духовного народження, вкорінення у Божій дійсності. Вона писала: “Немає сумніву, що при народженні від Духа душа цілком перемінюється. (…) Дух Світла ніколи не нищить індивідуальності людини, але вінчається з нею, і завдяки цьому людина переживає друге народження”.

Приймаючи Хрещення і Перше Святе Причастя, Едіта була сповнена рішучості присвятити себе Богові в чернецтві, але не хотіла завдавати болю своїй матері, тому вирішила зачекати кілька років. Вона дала особисті обіти чистоти, бідності і послуху і стала вчителькою німецької мови в ліцеї сестер-домініканок. Не брала жодної плати за свою роботу. Від часу свого хрещення Едіта щоденно приступала до Св. Євхаристії. У неї був постійний сповідник. Ісус Христос став для неї найбільшою любов’ю. Вона любила Його всіма силами своєї душі. Перебувала з Ним на адорації, розважала про Його Страсті і смерть, годинами в самозаглибленні молилася і споглядала Бога внутрішнім зором. Для неї тепер існувала лише єдина реальність – реальність Бога. Вона прагнула звільнитися, як сама зізнавалася, “від почуттів і образів пам’яті, навіть від природної діяльності розуму і волі, і входити в оголену від усього самотність свого внутрішнього світу” – заради любові до Бога. У своїй праці “Із власної глибини” Едіта згодом писала: “Безмежне віддання себе Богові в любові, повна і постійна злука – це найвище піднесення серця, до якого можемо дійти, і вищий ступінь молитви. Душі, які досягли цього, – справжнє серце Церкви…”. Разом з тим Едіта не переставала займатися науковою діяльністю: написала кілька дуже важливих філософських праць, завершила переклади творів святого Томи Аквінського і книгу великого кардинала Ньюмана, який перейшов з англіканства на католицтво в Х!Х столітті. В 1928 – 1932 роках її запрошували читати лекції в різних європейських університетах. Коли в 1933 році до влади прийшов Гітлер, для євреїв і католиків настав час великих переслідувань. Навесні 1933 року Едіта написала листа Святішому Отцеві Пію Х! з проханням випустити енцикліку із засудженням гітлерівського атеїзму. У жовтні цього ж року Едіта пішла в монастир Босих кармеліток, прийнявши ім’я Венедикти Хреста.

 Заповідь любові до ворогів вона розуміла буквально і тому гаряче молилася за гнаних і переслідувачів, віддаючи себе у відкупительну жертву за єврейський народ, німців і мир на землі. Тоді вона писала: “Я зрозуміла, що Бог знову кладе тяжку руку на Свій народ і що доля цього народу – це і моя доля (…). Я розмовляла зі Спасителем і сказала Йому, що знаю про те, що це Його хрест тепер лягає на плечі єврейського народу. Більшість цього не розуміє, але ті, хто розуміє, повинні від імені всіх прийняти його на себе. Я хочу це зробити, хай тільки Він скаже – як. По закінченні Богослужіння я відчула внутрішню впевненість, що мене вислухано. Але в чому буде полягати це несення хреста, я ще не знала”.

Вступивши до монастиря, Едіта випромінювала радість, як ніколи перед цим. Як можна пояснити той факт, що найбільша інтелектуалка, яка полюбляла танці, альпінізм, греблю, теніс, концерти, театр, філософські дискусії, позбавлена всього цього, була такою щасливою у суворому усамітненні? Єдиним джерелом цієї радості був, як вона сама писала, “початок життя, тримаючись за руку Господа”. Упродовж усього свого попереднього життя вона не зазнала стільки радості, скільки зазнала за два роки свого послушництва.

Після “Кришталевої ночі” 9 листопада 1938 року, коли десятки тисяч євреїв було заарештовано і відправлено в концентраційні табори, сестра Венедикта знала, що має покинути Німеччину, аби не дати гітлерівцям зайвого приводу для ліквідації монастиря. Адже багато монастирів у той час розпустили, і монахині опинилися просто на вулиці. Сестру Венедикту і її рідну сестру Розу, яка навернулася на католицтво 1936 року, таємно перевезли до кармелітського монастиря у голландському містечку Ехт. У перші місяці 1939 року Гітлер санкціонував масову пропагандистську акцію, спрямовану проти жидів у Польщі. Того ж самого року у Вербну неділю сестра Венедикта написала своїй настоятельці листа, в якому висловила готовність прийняти смерть з волі Божої як відкуплення за мир на землі, за Церкву, євреїв, німців і знищення панування антихриста Гітлера.

Перед святом Божого Тіла 1939 року вона склала заповіт, який закінчувався словами: “Уже тепер приймаю таку смерть, яку для мене визначив Бог, повністю і з радістю віддаючись Його волі. Прошу Господа, аби Він захотів прийняти мої життя і смерть на свою честь і славу за всі справи Найсвятішого Серця Ісусового і Марії, за святу Церкву, за збереження, освячення і досконалість нашого святого Ордену, за Кармель у Кельні та Ехті, як відкуплення за невірство жидівського народу, щоб Господь був прийнятий своїми, щоб прийшло Його Царство у славі, за випрошення спасіння для Німеччини, за мир на землі і, нарешті, за моїх близьких, живих і померлих, яких мені дав Бог, щоб ніхто з них не загинув”.

1 вересня 1939 року Гітлер розпочав Другу світову війну нападом на Польщу. Через два тижні після цього сестра Венедикта написала неймовірно вражаючої сили есе “Вітаю Хрест – нашу останню надію”, в якому підкреслила, що молитвою і співчутливою любов’ю можна нести допомогу пораненим, вмираючим і осиротілим дітям.

1941 року фашисти окупували Голландію. Сестру Венедикту окупаційна влада змусила носити жовту зірку Давида з написом «жид» і регулярно відмічатися в гестапо. Вона ніколи не вітала гестаповців вигуком “Хайль Гітлер!”. Одного разу відчула внутрішній імпульс чітко задекларувати, на якому боці барикади вона перебуває у цій битві, що точиться між Богом і сатаною, і тому привітала зустрічного гестапівця словами “Слава Ісусу Христу!”. Офіцер буквально затерп із подиву, опустив голову і нічого не відповів. Під час свого перебування в Ехті сестра Венедикта написала останній, без сумніву, найцінніший свій твір “Знання Хреста”. Це геніальне дослідження богословія святого Йоана Хреста.

 26 червня 1942 року голландський єпископат видав пастирське послання з протестом проти депортації євреїв, виключення єврейських дітей із єдиних доступних для них католицьких шкіл. Гітлерівська влада наказала єпископам відкликати протест. Але, на відміну від протестантських пасторів, католицькі єпископи не лише не відкликали послання, але й рекомендували читати в усіх храмах сповнену погроз телеграму, отриману ними від окупаційної влади. У відповідь гітлерівці в неділю, 2 серпня 1942 року, заарештували всіх католиків єврейського походження, які перебували на території Голландії. Серед заарештованих були с. Венедикта та її сестра Роза Штайн. Перед відправленням до Освенцима вони кілька днів перебували на території Голландії в таборі, де с. Венедикта розраджувала в’язнів і підтримувала їх на дусі. Усвідомлюючи, що незабаром її очікує смерть, с. Венедикта тим не менше випромінювала радість. 7 серпня у вагонах для худоби їх із сестрою повезли до Освенцима. Дорога тривала три дні. Сестра Венедикта до кінця своїх днів носила кармелітське чернече облачення. Швидше за все одразу ж після прибуття в Освенцим її відправили до газової камери, а тіло спалили в крематорії. На місці мученицької смерті Едіти Штайн встановлена металева дошка з цитатою із її творів, яка розпочинається словами: “Любов буде нашим вічним життям…”.

Едіта Штайн, навернена атеїстка, кармелітка, один із найвидатніших умів ХХ століття, вчений-філософ і одночасно свята, завершила свою життєву мандрівку 9 серпня 1942 року. До лику блаженних зарахована в Кельні 1 травня 1987 року, канонізована в Римі 11 жовтня 1998 року. Роком пізніше проголошена співпокровителькою Європи.

Свідоцтво її віри і її твори сьогодні надзвичайно актуальні: “Не потрібно, аби наприкінці життя ми шукали доказів правосильності релігійного досвіду. Але нам потрібно висловитися “за” чи “проти” Бога. Цього Він від нас вимагає: відважитися, не отримавши взамін жодної гарантії. Це – величезний ризик віри. Дорога провадить від віри до бачення, не навпаки. Той, хто занадто гордий, аби протискатися через такі вузькі ворота, залишається поза ними. Той же, хто дістається на другий бік, ще за життя осягає повнішої ясності і починає розуміти істинність максими: Сredo et intelligam – Вірю і розумію. Гадаю, що небагато пощастить досягти на шляху переживань, що фігурують і конструюються в уяві. Христос не залишив нас тут сиротами. Він послав нам Свого Духа, аби Той привів нас до повної істини. Він заснував Свою Церкву, яку провадить Його Дух, і дав нам на землі Свого намісника, устами якого звертається до нас Святий Дух. Він об’єднав усіх віруючих у Церкві і забажав від нас відповідальності один за одного. Таким чином, ми не самотні, і коли ми втрачаємо довіру до свого розпізнавання і навіть до своєї молитви, нам на допомогу приходить сила, що випливає із послуху Церкві і з віри в заступництво інших”.

Свята Едіто, молися за нашу Європу, що знемагає у боротьбі проти самознищення! Молися за свій народ і за всіх нас!

Джерело: /https://www.saintjosaphat.org