Джузеппе Москаті, святий Римо–Католицької Церкви, італійський лікар, професор університету, одного разу сказав: «Біль потрібно сприймати не як судому або м’язове скорочення, але як крик душі, на який брат хворого, лікар, біжить із полум’яною любов’ю і милосердям». Про покликання хірурга і покликання до священства, вміння приймати складні рішення, про боротьбу із внутрішніми стереотипами та несправедливістю, про творчість і поезію – читайте у ексклюзивному інтерв‘ю для «Духовної величі Львова» із Лукою Карпюком, лікарем-хірургом (інтерном; Львівська обласна клінічна лікарня) та іподияконом, прес-секретарем Львівсько-Сокальської єпархії УПЦ КП.
– Луко, розкажіть, будь ласка, чому Ви обрали медицину, зокрема хірургію, і чим було продиктоване таке рішення?
– Якщо чесно, це питання, яке я чую доволі часто. Взагалі, коли знайомишся з новими людьми, і тебе запитують: «Яка твоя професія?», «Чим ти займаєшся?», то після відповіді, що ти інтерн-хірург, майже завжди чуєш: «Напевно, важко». Ця стандартна реакція оточуючих зустрічається у 90% випадків. Але я думаю, що по-справжньому важко займатись тим, до чого не лежить душа; тим, до чого тебе примусили. А якщо ти займаєшся справою, яка йде від твого серця, то це, можливо, деколи буває дуже важко фізично, проте в тебе є моральна, психологічна і душевна сатисфакція як фактор, що нівелює фізичну втому. І коли ти знаходиш це пояснення для себе самого: чому ти так важко працюєш, чому ти так сильно втомлюєшся, заради чого все це – тоді все стає набагато легше.
Чому я обрав медицину? Відповідь банальна: тому що я завжди хотів бути лікарем. Коли мене у дитинстві запитували: «Ким ти хочеш бути?», я не мав жодних вагань. Я ніколи не хотів бути космонавтом, пожежником чи пілотом якогось винищувача. Натомість, завжди повторював одну й ту ж фразу: «Хочу бути лікарем». Правда, пам’ятаю було таке (можливо, я подивився якийсь фільм, коли ще був маленьким), що виникла ідея стати юристом, при чому саме адвокатом: щоб захищати людей, а не звинувачувати. Та це був дуже короткий і несерйозний епізод. Мрія стати лікарем завжди перемагала. При тому, що я був малим і не усвідомлював, хто такий лікар – для мене це була просто людина в білому халаті, яка сидить в якомусь кабінеті та лікує людей. Але вже навіть тоді, в ранньому віці, я почав розуміти, що хочу бути саме хірургом. І надалі, чим дорослішим ставав, чим більше дізнавався про медицину, тим більше вона в мене асоціювалася виключно із хірургією.
– Як Ви думаєте, чому склалось саме так?
– Можливо, це певне внутрішнє влаштування мого розуму, мого характеру, вся сукупність мене, – мабуть, вона призначена тільки для хірургії. Я не бачу себе ніяким іншим лікарем. Я розумію, що всі лікарські спеціальності мають місце бути і поважаю їх. Вони потрібні, тому що при багатьох випадках лікарі різних спеціальностей координують свої зусилля, свої знання, свій досвід. Але особисто я є хірургом за своїм баченням, просто не уявляю себе на іншому місці. Що мене до цього підштовхувало, навіть не знаю. По-перше, як християнин, я схильний вірити в промисел Божий. Я не дуже люблю про це багато і часто говорити, взагалі до таких речей ставлюсь дуже обережно, але, аналізуючи свій шлях, дуже чітко вбачав Божу руку, яка мене весь час вела. Було настільки багато випадкових-невипадкових знайомств і подій, настільки часто я опинявся у потрібному місці, в потрібний час, що я переконаний на всі сто в тому, що все це не просто так.
Чому я про це говорю? Тому що зараз все виглядає набагато простіше. Ти вивчився у школі, здав ЗНО. Якщо ти працював, якщо вчився сумлінно, ти написав добре ЗНО, якщо ти написав добре ЗНО, ти вступив до медичного університету. Коли я ще вчився у школі, про ЗНО мови навіть не було, і вступити до будь-якого вишу (я вже не кажу навіть про медичний), це було питання виключно грошей. Треба говорити так, як воно є. Навіть люди, які добре складали вступні іспити, все одно змушені були платити. Про це знають всі, і якщо й були виключення, то це виключення, які підтверджували правила. Тому мама й боялась говорити зі мною про мій вступ до Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, навіть уникала цієї теми. Ми розуміли, що для нас це було нереально. Потрібної суми грошей ніхто б не наскладав, та й це суперечило моїм поглядам. Але якось так все випадково-невипадково склалось, що коли настав мій час вступати до медичного, запровадили ЗНО.
Крім того, попередньо я, не скажу по-іншому, як волею Божою, опинився у Львівському фізико-математичному ліцеї. Там досі працює моя прекрасна вчителька Лілія Тадеївна Олексин, про яку в мене залишились дуже теплі і хороші спогади за час навчання. Я почав брати участь у різноманітних турнірах, олімпіадах, працювати у Львівській Малій Академії Наук. Власне, саме там в 11-му класі я захистив на всеукраїнському рівні свою роботу, отримав диплом 1-го ступеня. Він мені давав право позачергового, позаконкурсного зарахування в будь-який навчальний заклад, де хімія є профільним предметом. Таким був і Львівський медичний університет. Я думаю, що опинився на своєму місці, у свій час.
– Чи є хтось із Ваших наставників або взірців для Вас у медицині, з кого берете приклад, професійною діяльністю кого захоплюєтесь?
– Це дуже складне питання. Я не знаю, як правильно дати на нього відповідь, проте спробую пояснити. Насправді, я вважаю, що, на жаль, у нас в країні більше демотивуючих факторів, аніж мотивуючих. У всіх галузях, і медицина – не виняток. Щодо медицини, я можу сказати предметно, адже працюю з цим щодня, 7 днів на тиждень і 365 днів на рік.
Аналізуючи свій досвід, значно більше було розчарувань. І треба було докладати багато зусиль, щоби все-таки знайти для себе якусь мотивацію.
Можна порівняти цю ситуацію з апостолами. Свого часу не всі апостоли розуміли Христа, і деякі з них розчаровувались так чи інакше, коли оцінювали певні вчинки свого Вчителя. Але було два варіанти розвитку подій. Один із варіантів – це Юда, який розчарувався, кинув все, відрікся, і пішов, як сказано у Євангелії, – у своє місце. Інші випадки – це той самий Петро чи будь-хто із апостолів. Вони проходили розчарування, зневіру, але переступали через них і йшли далі, долаючи власні падіння, сміливо продовжували свої підйоми.
– Що особисто Вас мотивує у роботі хірурга?
– Насправді важко говорити про те, що тебе мотивує. Багато дуже чинників, які тебе розчаровують. Ти приходиш в «рожевих окулярах», наївно сподіваючись, що вдягнеш халат, вдягнеш хірургічний костюм – і почнеться якась казка, але казка не починається. І ти розумієш, що вона так ніколи й не почнеться. Є лише життя і саме воно і є казкою, яку ти пишеш сам. Треба бачити вищу мету, і заради неї працювати і розвиватись.
Безумовно в мене є хороші достойні колеги, є справжні «зубри» хірургії, роботою яких ти зачаровуєшся. Скоріш за все, правильно буде не творити кумира, не казати, що ось цей лікар є ідеальним для мене, я хочу на нього рівнятись. Я думаю, що треба вміти почерпнути щось хороше від кожної людини, а ті погані моменти, які ти бачиш зі сторони, слід відсікати від себе, уникати їх у своїй практиці.
– Яким, на Вашу думку, має бути справжній хірург, якими рисами характеру він повинен володіти?
– Справжній хірург, перш за все, як і кожний лікар, як би це не було важко, має любити людей. Треба вміти залишити за межами лікарні всі свої особисті негаразди, домашні проблеми, всі сварки з дітьми, з дружиною, образи на тих, хто тобі наступив на ногу в маршрутці, думки про автомобіль, який тебе облив брудом, низькі зарплати тощо.
Насправді це нелегко зробити, але твій внутіршній стан, твої почуття, емоції – все це ніколи не повинно виливатись на пацієнта. Я вважаю, що кожен лікар має йти з любов’ю до кожної людини.
Треба навчитись приймати і сприймати кожну людину, незалежно від її зовнішнього вигляду, характеру, матеріальних статків. Це все насправді дуже важко. Знову ж таки, тут ми повертаємося до релігійної тематики: треба вміти в кожному ближньому побачити Христа.
Фактично це взагалі така галузь діяльності – лікар, лікарня, медицина, де, мабуть, якщо зуміти бути достойним цього покликання, то найлегше буде спастись. Адже тут ти напряму щоденно виконуєш заповідь Христову про допомогу «одному з малих цих». Але це тільки якщо зуміти бути достойним цього. Про себе поки що я так ще не можу сказати. Я хотів би, щоби коли-небудь я дійсно став достойним цього високого, без перебільшення, покликання.
Крім того, треба бути, попри все, рішучим і відважним. Рішучим для того, щоби прийняти рішення, і відважним для того, щоби це рішення без сумнівів виконати і бути готовим відповідати за його наслідки. Навіть якщо ти будеш все ідеально знати, ніхто не застрахований від помилки. У тебе можуть бути на руках всі дані про те, що це є конкретно такий діагноз, який ти маєш ставити. Здавалось би, ти робиш все за інструкціями, як книжка пише, але людський організм – це надто цікава і надто незвідана глибина. Буває багато різних нюансів, і кожен може помилитись. Проте, ти мусиш бути готовим відповідати за свої помилки.
– Чи є якийсь приклад у Вашій практиці, де Ви чітко простежили присутність Бога, наприклад зцілення майже безнадійно хворої людини тощо, і це вразило Вас до глибини серця?
– Взагалі я вважаю, що Бог присутній завжди і всюди. Якщо вже вдаватися в богослів’я, то Бог все наповнює, а де Його нема – там пекло. Але це вже глибоке богослів’я… Якщо ж ми говоримо про якісь особливі моменти, то вважаю, що будь-яка операція є таким моментом. Кожна людина – це творіння Творця. Я думаю, що Бог не може бути не присутній при тій ситуації, коли хтось втручається у це творіння, а будь-яка операція – це втручання в найбільш сокровенний, закритий від людського ока світ. Людина може полетіти в Космос і побачити там все, але вона ніколи не побачить саму себе зсередини. Якщо ми говоримо про хірургію, то це діяльність в тих ділянках, куди сама людина ніколи не може втрутитись. Я би сказав, і я не перша людина, яка буде про це говорити (мабуть, були якісь більш талановиті та розумні люди, які вже доходили до такого висновку), що кожну операцію можна порівняти з Літургією. Як Літургія звершується за іконостасом, і особливо Євхаристія звершується при абсолютно зачиненому середовищі: лише священик, диякон, і найближча прислуга бачать, що там відбувається, так само і в операційній – лише обраних людей допускають до цього процесу, і вони можуть брати в ньому участь. Тому я б назвав діяльність хірурга певним видом священнодійства.
Я думаю, що Господь, безумовно, присутній при всіх цих речах. Ми маємо приклад віруючих людей, зокрема святителя Луки Кримського, який був видатним хірургом. Перед кожною операцією операційне поле (тобто, ту ділянку тіла, де звершується операція), обробляють спеціальним розчином антисептика (ну в нашому випадку це розчин йоду, грубо кажучи). Так ось, він брав кусочок марлевої серветки і макаючи її в йод, спочатку накреслював хрест на тілі людини, якраз в тій ділянці, де виконувалась потім операція і також часто читав 50-й Псалом перед початком операції. Подібно до того, як священик, миряни, всі люди, які беруть участь у Літургії, спочатку цілу Службу каються, просять в Бога прощення, ми звертаємось до Бога: «Господи, помилуй!» цілу Службу, готуючись до найбільш сокровенного моменту. Подібно все відбувається і під час операції. Тому що в момент операції, можна сказати, що все залежить від хірурга, але настільки, наскільки залежить – настільки й не залежить водночас. При двох абсолютно однакових випадках можна все рівноцінно однаково зробити, але результати будуть відмінними.
– Можна сказати, що наразі у професійному плані Ви перебуваєте на певному роздоріжжі свого вибору?
– Тут все залежить від того, що ти хочеш отримати. Я схильний вважати, що всі наші зовнішні складності походять від наших внутрішніх складностей: кожній людині складно у зовнішніх реаліях рівно настільки, наскільки їй складно внутрішньо. Якщо ставити собі зараз за мету, в роботі лікаря-інтерна, в роботі у майбутньому, просте механічне виконання своїх обов’язків, то буде все гаразд і зараз, і потім. Але мені дуже складно механічно виконувати завчені рухи. Я завжди хочу знати і вміти більше, навчитись більшому. Мене цікавить не те, що вже вміють всі, мені цікаво, бажано з кимось, навчатись чомусь новому.
Не секрет, що ми дуже сильно відстаємо від розвинутого світу, і за освітою, і за матеріальним забезпеченням. Я навіть не говорю про гроші, а радше – про інструментарій, методи обстеження, про організацію системи охорони здоров’я в цілому тощо. Але питання в тому, що якби кожна людина виконувала хоча б свої банальні обов’язки, які на неї покладено, то наша країна стала б набагато кращою. Найбільшу проблему я вбачаю в такому стані людей, який би я описав як «мені достатньо». Коли людина зупиняється і каже: я вже все знаю, я вже все вмію, мені достатньо – все, ця людина в моєму розумінні гине як професіонал. Але коли вся система перетворюється на таке кладовище в сфері професіоналів, дуже сумно в ній працювати. Розчаровує, коли ти бачиш мету і прагнеш до чогось, але тебе в цьому ніхто не підтримує, ніхто не розуміє твоєї завзятості.
Я не на роздоріжжі, я чітко знаю, чого саме хочу, просто залишається знайти власний шлях, яким це все потрібно правильно пройти та реалізувати. Не можу сказати, що все настільки погано, я не схильний до фаталізму, але все не є добре, і я навіть вважаю корисним про це говорити. Не потрібно радіти оголошеним реформам в нашій країні, тому що це нічого не змінить. Реформи повині відбутись всередині кожної людини. Я зараз говорю про медицину і не про медицину також.
Не можна просто переодягнути лікарів, як поліцейських, в нову форму, вигадати їм нову назву, сказати: ну в вас тепер все буде гаразд. Треба дуже багато працювати. А доки хоч хтось не почне працювати, доти ми будемо втрачати провідних фахівців, спеціалістів, доти всі будуть виїжджати за кордон, бо сусідні держави вже дають кращі якість життя і праці. Мусимо задумуватись над цим, щось трохи змінювати, щоби і в нас було добре, але це залежить від кожної людини зокрема.
– Як Ви плануєте поєднувати роботу хірурга із служінням у церкві в майбутньому? Можливо, плануєте відмовитись від якогось із покликань?
– Я вважаю, що Церква і медицина – це такі галузі, де людина не має права на те, щоби щось вважати самій; це такі галузі, в які ти повинен приходити за покликанням. І це покликання повинно дуже яскраво і чітко на тобі проявлятись. Якщо його немає, ти зробиш велику біду, і в одному випадку, і в іншому, тобто – якщо ти туди прийдеш без покликання, і якщо ти туди не прийдеш, маючи це покликання.
Можу розповісти свою невеличку історію. Ще перед тим, як потрапити до кафедрального собору Покрова Пресвятої Богородиці і стати іподияконом нашого митрополита, я протягом 11 років прислуговував в парафіяльній П’ятницькій церкві на Підзамче. Тоді настоятелем був світлої пам’яті о. Михайло Савчак, нині вже покійний. Я мав із ним бесіду, яка тривала менше 5-ти хвилин в той час, коли треба було щось обирати: я хотів бути лікарем, але водночас хотів вступати до семінарії. Пригадую, він подивився на мене і сказав: «Ніякої семінарії, ти вивчись спочатку, отримай вищу освіту, мирську, розвинься, розвинь свій світогляд, а в семінарію, якщо буде покликання, завжди встигнеш. І священиком стати встигнеш завжди». Я тоді взбунтувався, не сприйняв його слів, але зробив так, як він сказав. Хоча би банально, тому що для того, аби вступити до семінарії, мені потрібен був рекомендаційний лист настоятеля, а я розумів, що його не отримаю. Я пригадую, що тоді навіть образився на нього, але потім зрозумів, що він був максимально правий.
Я вважаю, що зараз такий час, коли навіть до семінарії потрібно було б приймати після закінчення хоча б одного мирського навчального закладу. Зараз ми живемо не в Середньовіччі, люди мають легкий і широкий доступ до інформації, вони володіють інформацією.
Священик повинен бути тою людиною, якій ти довіришся, а довіришся ти тільки тій людині, яку поважаєш, шануєш. Звідки береться повага? По-перше, з позитивних якостей характеру, по-друге, із розуму. Зараз в проповідях недостатньо переказати Євангеліє, на сповіді недостатньо спитати: ти був чемним чи ні? І сказати: йди почитай три рази «Отче Наш» – і все. Зараз треба глибоко аналізувати життя – чи то в проповіді чи на сповіді, чи то у звичайному спілкуванні з мирянами, парафіянами. Священик повинен бути розвинутою, глибоко інтелектуальною людиною. Нам вже давно пора повертатись до стану духовенства, яке було колись. Колись духовенство – це були найбільш освічені люди. Часто це були єдині люди в деяких місцевостях, які вміли писати і читати. Нам давно час про це задуматись і повертатись до цього стану, треба пам’ятати слова із Біблії про «царське священство», треба відповідати цьому. А важливою умовою відповідати цьому є твій загальний розвиток, тому не в останню чергу я погодився потім, коли для себе це зрозумів, із покійним отцем Михайлом.
Наступне, що я можу пригадати, це цитата того ж таки святителя Луки Кримського: історія про те, як він став священиком. Він сам походив з віруючої родини. Уже будучи відомим, статним, успішним хірургом, він часто відвідував Служби. Тоді в Російській Церкві була так звана практика проповідей мирян. Часто після вечірніх богослужінь проповідував не священик, а мирянин. Священик, знаючи людей зі своєї парафії, які мали трохи більші пізнання чи то в богослів’ї, чи то в інших галузях, вміли гарно говорити, володіли певним ораторським мистецтвом, запрошував їх до проповідей.
І ось святителя Луку теж запросили, тоді він був ще Валентином Феліксовичем. Коли після одної зі своїх проповідей він виходив із храму разом із знайомим священиком, той сказав йому: «Валентин Феликсович, вам надо быть священником». На що той беззапинно відповів: «Ну если надо, значит буду». Буквально, через невеликий проміжок часу була призначена дияконська хіротонія, пізніше священича, а потім вже був і монаший постриг, і архієрейська хіротонія (на той час він вже був вдівцем, дуже рано втратив дружину внаслідок важкої хвороби, залишившись із дітьми). Так він став священиком.
Тому на питання, чи я збираюсь поєднувати священство і хірургію, чи відмовлятись від чогось, я сподіваюсь, що зрозумію Божий задум і зможу його реалізувати. Я не хочу говорити про те, що мені хотілось би, я краще говоритиму про те, що хочеться Богові. Мені залишається лише молитись і просити Його, щоб я зрозумів, як буде краще для мене, і як буде краще для людей. Тому що священник і лікар – це люди, які працюють не для себе, а виключно для людей, там немає місця для твого особистого «Я» і твого «Его».
– Знаю, що Ви пишете вірші. Медицина – це дуже складна професія, де сентименти тільки шкодять, а вірші – це творчість в чистому вигляді… Ви можете назвати себе достатньо холоднокровною людиною?
– Стосовно того, що хірург – людина холоднокровна… Буквально вчора я натрапив на певні слова – в книзі Тесса Ґеррітсена «Хірург», хоч книга зовсім не про хірургію. Але там багато медичних нюансів. Автор розповідає, що хірурги можуть бути трьох типів: одні – дуже хочуть показати свій норов, інші – просто гордовиті, дуже пишаються, заходять в операційну і вдягають на себе операційний халат як королівську мантію і починаються неймовірні речі в їхньому виконанні, а треті – це прості, жартівливі, завжди усміхнені люди. Проте я б так не поділяв. Тут не загадаєш. Нема якогось такого «золотого ідеалу» лікаря-хірурга, акушер-гінеколога чи анестезіолога-реаніматолога, Це все дуже індивідуально – скільки людей, стільки й характерів, стільки й думок. Це те, що про я казав раніше, на самому початку нашої бесіди. Треба вміти залишити «все» за межами лікарні, але треба вміти залишити «все-все-все», коли ти переступаєш поріг операційної. Ось коли ти в операційній – ти не людина, ти хірург, але коли ти виходиш з операційної, переодягаєшся і виходиш з лікарні, то стаєш звичайною людиною, такою, як всі. Важко вирізнити в натовпі хірурга чи представника іншої професії. Тому такого чіткого образу універсального солдата, універсального хірурга не існує. Не можна сказати, що якщо ти володієш такими-от якостями, параметрами, все, ти можеш бути хірургом, а якщо ні – то не можеш бути. Не існує «золотого правила», яким характером повинен володіти хірург, він повинен володіти певними якостями, безумовно. Я про них говорив – любити людей, бути рішучим, відважним, чесним із собою, і чесним із людьми. Треба також завжди вміти зрозуміти, що для цього твоїх навичок, досвіду, знань недостатньо, визнати це перед собою і перед людьми: мовляв, краще зверніться до іншого фахівця; звісно, пам’ятати про основну заповідь лікаря – не нашкодь. Для цього треба бути чесним як з іншими, так і з самим собою.
– Мабуть, Ви почали писати вірші через нещасливе кохання, як і всі поети?
– Взагалі я не розумію терміну «нещасливе кохання». Я думаю, кохання – це не те, що виникає, а радше те, що можна виховати, виростити, воно народжується глибоко в стосунках. Це те, в що можуть переродитись стосунки двох людей з плином часу, коли люди вже починають жити життям один одного – але це так, починаючи говорити з кінця.
Як так сталось, що я почав питати вірші? Це була така ніжна чарівна історія, пов’язана із прекрасною особою протилежної статі. Здається, я був у 10-му класі. Ми поїхали командою із нашого Львівського фізмат ліцею на Всеукраїнську олімпіаду в Чернігів, і там буквально в останні дні, практично перед тим, як ми мали повертатись додому, я познайомився з дівчиною Алісою, яка була з одеської команди, представляла Одеську область, Рішельєвський ліцей. Ми почали спілкуватись як друзі. Тоді всі плели так звані браслети «фенічки». І ось вона дістає цей шнурочок, сплетений з різних кольорів ниток. Я навіть зараз оживив його в своїй уяві, пам’ятаю, як він виглядав. Сказала, що це мені на пам’ять. Мене тоді це дуже пройняло. Пригадую, ми їхали на якусь екскурсію в останній чи передостанній день по Чернігову (по якихось печерах старого монастиря, я погано пригадую). Але тоді я вирвався з тої екскурсії, якийсь такий в мене був порив душі та серця. Я побіг і купив букет квітів, здається, троянд. На церемонії закриття олімпіади подарував його їй. Ми з нею продовжували спілкуватись по єдино доступній тоді мережі ICQ, зараз, здається, вона не існує. Потім вона поїхала до Німеччини. Ми навіть листувались з нею. Це було щось миле, приємне, ніжне, але не любов і не закоханість. Важко описати це одним словом.
Але під впливом своїх душевних поривань, почуттів, я почав писати. Пам’ятаю, одного осіннього дня я вигулював свого собаку в парку, жовте листя хаотично прикрашало все довкола. Це додатково послужило натхненням, і я почав складати в голові вірш. Вірш був російською мовою, не властивою для мене у спілкуванні. По суті вірш не був про любов, це взагалі була інша тематика, філософія, трішки лірики, але зовсім не інтимної. Дивна річ, я багато читав у дитинстві завдяки мамі, яка казала, що читати треба багато, щоб бути розвинутою людиною. Але читав російською. Тому що було мало достойних українських перекладів, а російські переклади були на достойному рівні, і плюс – в нас була стара бібліотека вдома, де багато книг було російською. Це був єдиний вірш, який я написав, потім перестав писати, знову відновив всю цю справу в класі 11-му. Взагалі можу тривалий проміжок часу писати вірші, потім не писати нічого. Наразі більше, аніж півроку точно, як я не написав жодного вірша. Але більшість таких «сплесків» стосувалися певних почуттів безумовно. Мабуть, так закладено і характерно для всіх поетів, я гадаю. Бо найбільш сильне почуття – це любов. Любов рухає світом, Бог – це любов. Можу вжити таку тавтологію, що любов – це дуже сильна сила, яка може нас штовхати на грандіозні речі, а деколи й на жахливі. Цікаво, що чим у мене все краще в житті, тим похмуріші вірші пишу. Можливо, це від великої кількості думок. Сподіваюсь, я напишу ще хоча б кілька віршів. Не берусь судити про їхню якісь і літературну цінність, але мені ця справа подобається. А я люблю займатись тим, що мені подобається.
– Луко, чи вважаєте Ви себе щасливою людиною?
– Я вважаю себе апріорі щасливою людиною, це те, що я ніколи не заперечу і не дам нікому заперечити. Мене ніхто не переконає, що я нещасний. Я взагалі вважаю, що всі люди щасливі. Нещасні з людей тільки ті, які не розуміють свого щастя. Пригадую класичні твори в школах, що таке щастя, як його пояснити. Щастя – це бути, це жити. Більше навіть не варто говорити. Якщо ти проживаєш своє життя, не пробуваєш, не проісновуєш, ти щаслива людина. Якщо кожен день ти щось робиш, змінюєшся, впливаєш на світ довкола себе, світ довкола тебе впливає на тебе. Згадавши фізику, згадаймо, що ми відкриті системи. Взагалі треба більше думати над речами, які відбуваються довкола, і ти усвідомиш себе щасливою людиною. Навколо нас відбуваються грандіозні речі, як на макрорівні, так і на макрорівні – і розуміти це безумовно є щастям. Є багато всіляких траблів, багато негативу. Якщо ти захочеш відчути себе нещасною людиною, то це зробити так само просто, як клацнути пальцями. У світі дуже багато зла, несправедливості, підступних, недобрих людей. Якщо ми захочемо жити і думати про це, ми будемо нещасними, але навіщо? Мені здається, що цікавіше і приємніше жити і думати, що ти щаслива людина.
Треба не просто вміти, а хотіти побачити своє щастя. Я б не назвав своє життя найпростішим, найлегшим, далеко не все мені було приготовано, я не прийшов на все готове, я не син монархів, але в цьому і весь кайф, це цікаво. Цікаво, коли тобі щось треба досягати.
– Ви ще зовсім молода людина, але чи є щось у Вашому житті, прийняті рішення, про які шкодуєте?
– Думаю, шкодувати – це найменш корисна річ, яка тільки може бути. З якогось фільму чи книги я запам’ятав цитату – правильного вибору і правильних рішень не існує, є тільки твій вибір і його наслідок, якщо ти зробив вибір, він призвів до якогось наслідку, нічого не змінити. Тому який сенс про це шкодувати? Так само Святі Отці нас вчать не впиватись власними гріхами. Якщо ти згрішив, розкайся, піди на сповідь і забудь. Не корисно для душі постійно думати про свою пристрасть і той гріх, у якому ти вже розкаявся. Якщо в нашому житті були якісь неправильні рішення, достатньо зрозуміти для себе, що вони неправильні, спробувати виправити, якщо є можливість; якщо ми когось образили, попросити пробачення; якщо ці рішення вплинули тільки на нас – зробити правильні висновки. Шкодувати нема сенсу, а розпач, шкодування про щось – почуття, яке нас демотивує, спонукає до бездіяльності, опускає нам руки. Лише ті почуття хороші, які є конструктивними, які можуть спонукати нас до якоїсь дії.
Більше віршів тут:
Лука Карпюк. AntologiЯ ПереосмисленнЯ
Музика на вірші Луки Карпюка
Розмовляла Лідія Батіг
Фото: сайт «Град Лева», особистий архів Луки Карпюка
Повязані записи
