Кожна подорож здатна змінювати людину. Бо мандрівка – це вже вихід за межі, за горизонти свого маленького світу, комфорт якого людині вже складно порушувати, адже тут визначений графік із звичним ритмом життя і буденними клопотами. Мені дуже подобається мандрувати, бо у мандрах маємо можливість відкрити для себе щось нове, цікаве і неординарне, поспілкуватись з іншими і навіть дещо скоригувати погляди щодо власного життя. Німеччина – це вже шоста країна на моїй особистій мапі мандрівника, окрім Польщі, Франції, Нідерландів, Австрії, Чехії. У деяких країнах доводилось затримуватися на тиждень чи більше, наприклад у Польщі чи Франції, в інших – всього на кілька днів. Але навіть цілоденна прогулянка містом провокує до спостережень, аналізу і певних уявлень про життя місцевих мешканців.
Вперше побувала у Німеччині у 2010 році, коли на добу зупинилась у Берліні. Тоді ця країна видалась не надто привітною. Я потрапила у дуже холодний зимовий Берлін, температура сягала майже -30°C. І все, що залишалось, – грітися у двоповерхових автобусах і періодично виходити то біля Брандербурзьких воріт, то біля Бундестагу, потім перебігти вулицею до найближчої станції метро, доїхати до Берлінського муру, а потім знову шукати теплий притулок у атмосфері найближчого ресторанчика і гріти холодні долоні та душу улюбленим глювайном (глінтвейном – Ю.Л.). Хоча погода була надто суворою, та все ж я шукала у холодному Берліні, як у кожній людині, щось добре, ніжне і приємне. І безумовно відшукала цю атмосферу у різдвяному ярмарку, який виблискував чарівними вогнями святкових ліхтариків, подарунковими сувенірами і пахнув свіжою випічкою та вином. Щось подібне доводилось бачити на Єлисейських полях у Парижі чи недалеко від Палацу культури у Варшаві. Але берлінський ярмарок видавався більш магічним, ніби декорацією до однієї із казок братів Грімм.
Минулого тижня я знову вирушила до Німеччини, тільки тепер з курсом на південь, у теплі краї земель Баварії, – спочатку літаком до Мюнхена, а звідти майже три години автобусом до Бамберга. Бамберг – доволі немаленьке місто, яке можна повністю назвати студентським, оскільки корпуси місцевого університету «розкидані» скрізь. На відміну від шумного Берліна, Бамберг повністю ввібрав у себе атмосферу дому, законсервував тільки позитивні і теплі емоції осіннього листя, яке то самотньо падало на пішохідні доріжки, то здіймалося цілою хуртовиною. Найбільш популярний транспорт у місті – велосипед, це стосується і викладачів, і студентів, і загалом мешканців. Коли з незвички плутаєш велодоріжку з пішохідною, зразу ж чуєш позаду себе дзвіночок водія, мовляв наш транспорт не менш серйозний, ніж автомобіль. Коли відчинила вікно у готелі, одразу ж відчула приплив свіжого і по-осінньому м’якого повітря. У місті є річка, архітектура мостів і будівель поруч створює ефект венеціанських каналів. Тільки-но настає вечір, а містяни повертаються з праці, зразу ж домовляються про зустріч з приятелями чи коханими у місцевих кафе і пабах, розкиданих по центру міста. Тому вулиці наповнюються звуками від розмов і маленькими вогниками, адже атрибут кожного столика чи то у кафе, чи у ресторанчику, – свічка. Як тільки-но столик «наповниться» відвідувачами він «підсвічується» маленьким вогником. Звичайно, щось подібне можна відчути у Львові, але наше місто вже дедалі більше стає шумним, урбанізованим, у ньому втрачається романтика цієї близькості і спокою, що є у Бамберзі.
До речі, вразила релігійна панорама. Загалом Німеччина є католицько-протестантською країною. У Бамберзі переважає римо-католицька громада. У місті є два собори, один із яких – кафедральний, а також тут розміщена резиденція архиєпископа. Вражає розкішність готичної архітектури храмів, і це ще більше впливає на внутрішню атмосферу міста. Оскільки вікна моєї кімнати виходили у дворик поблизу храму, щоранку я прокидалася о 7 год. і майже 3-4 хвилини насолоджувалася музикою передзвонів. Під час конференції, розповідаючи про імідж Церкви на Майдані, ми також з колегами-викладачами говорили про феномен українських дзвонів. Під час тих страшних подій, дзвін у храмі асоціювався з тривогою, викликом і бідою. Дзвін бамберзького собору, навпаки, містив у собі меседж миру і тихої присутності Бога. Це було наче ранкове благословення на плідний день, ніби молитва, тому перші промені сонця, які ледь наповнювали кімнату і плетиво звуків нагадували, що я не самотня.
Виникає враження, що час у цьому місті ніби зупинив стрілки годинників, – тут тільки наука і натхнення до життя. Справді, тут люди цінують кожну мить, починаючи із ранкового бігу сонними вуличками, свіжої кави і п’янкого запаху булочок, дзвінків велосипедів і спільних сімейних обідів. У неділю, наприклад, всі супермаркети, магазини і навіть аптеки зачинені. Люди вважають за доцільне провести цей час із сім’єю на пікніку чи просто у ресторані. Зранку чимало містян прямують до собору на Літургію, а потім цілими родинами збираються на морозиво чи перекуску. Нерідко за столами ресторанів можна побачити кілька поколінь – бабусь, дідусів, молодих батьків і усміхнених малюків. Вже близько сьомої вечора у неділю зачиняються кафе і ресторани, тільки у центрі можна ще встигнути повечеряти, адже ті, хто працює у сервісах, також мріють присвятити хоча б недільний вечір близьким.
Коли Україна обирала євроінтеграційний вектор, можна було почути чимало тез, мовляв навіщо нам така безбожна Європа. Але після побаченого я поставила собі запитання, а може ми самі – безбожники? Бо навіть у Львові важко вмовити власника навіть найдрібнішого магазину зачинитися у неділю, я вже мовчу про продаж у супермаркетах чи торгівельних центрах, а ще про попит ринків саме у неділю у інших містах. Часто мала можливість, особливо у великих містах, наприклад у Києві, бачити те, як для людей неділя – звичний базарний день. У мене було неприємне відчуття, коли я у святковому одязі заходила у метро чи трамвай, щоб потрапити на недільну Літургію у храмі, а у контрасті із моїм урочистим гардеробом можна було побачити брудні сумки з городиною, м’ясом, домашнім начинням чи з «запашною» рибою. Безумовно, я не займаюся критикою, адже кожна людина сама робить свій вибір, як провести вихідний. На мій погляд, цей щоденний суєтний кругообіг вже настільки нас занурив у себе, що ми перестаємо жити справжнім, тим, що всередині нас, – любов’ю і турботою до близьких, хвилинкою для молитви чи тиші. У нас нема часу примусити себе зупинитись і сказати – досить марнувати життя на дрібниці. Досвід Бамберга доводить, що жоден житель у місті під час вихідних не вмер з голоду чи від якоїсь хвороби:) Навпаки, у час, коли зачинені магазини, німці розвивають у балансі і ресторанний бізнес. Бо пообідати чи повечеряти у кафе і ресторані – не надто дорого, навіть вигідніше, ніж закупити продукти і самому приготувати їжу. Виявляється, у своєму житті можна відмовлятись від певних речей, які вже не надто важливі, натомість витратити час на інше, те, чого вже не можна пережити і наздогнати – на подорожі, на діалог у сімейному колі, на катання на роликах з дітьми чи на прогулянку осіннім містом.
Після прожитого тижня у Бамберзі я зрозуміла, що час втікає крізь пальці, що vita таки brevis; що магія вогника на столику у кафе і тепла розмови з друзями, рідними чи коханими справді лікує серце і має більшу вартість, ніж будь-що. Тому запрошую читачів мого блогу провести найближчі вихідні з тими, хто дорогі вашому серцю! Бо осінь у Львові не менш казкова, ніж у Бамберзі 😉
Юліана Лавриш
Повязані записи
