Звук чайника… Ш-ш-ш…Запах кавового аромату і квітів, відчинених ранкових ресторанчиків… Перший трамвайний сигнал, звук на ратушному годиннику, скрип прочинених дверей на площі Ринок, церковний передзвін… Якщо підібрати палітру означень для Львова, то вибір дуже строкатий – старовинне, дощове, кавове, музичне, трамвайне, патріотичне місто…У кожного із нас свої асоціації і переживання. Проте у будь-якому випадку кожен має у Львові свою локацію, такий собі оазис, до якого приходиш тоді, коли сумно чи погано на душі і відновлюєш сили. Львів – це місто не лише мультикультурних перехресть, але і духу. Місто, у якому живе душа. Ми вирішили дізнатися, де у нашому місті мешканці отримують духовний відпочинок, тож попросили друзів поділитися своїми «особливими місцями у Львові».
Ірина Березовська, журналіст
Я приходжу у невеличкий скверик між Домініканською церквою і площею Федорова, де продають старі книжки. Там щоразу чекає мене мій друг – старший пан, який нагадує мені про мій Шлях і має багато відповідей на мої запитання. Він 
приходить завжди з собакою, займає нам лавочку, на якій найбільше сонячного проміння (о, незрячі чутливі до світила!) і чекає мене. Ось уже 7 років мій шлях пролягає через цей скверик. Я приходжу мовчки, так само беззвучно плачу. Але він завжди знає, коли я це роблю – він незрячий, але якесь інше чуття йому відкриває цей мій стан. – Чому вони такі…глупі й безсердечні?! – запитую, як завжди, про одне і теж. – Чому обов’язково робити боляче, щоб зайняти вигіднішу позицію під сонцем? Мій друг знає, що мені сказати, щоб я змогла йти далі Шляхом. Він не бачить, у якій сукні я сьогодні, але знає, що відчуваю себе як справжня леді – і цього нам достатньо. Бо, як відомо, найголовнішого очима не побачиш. Поруч, на інших лавочках, такі ж суєтні люди, і в решті міста – вони собі випивають своє вічне пиво, переносять свої клунки або просто закохано видивляються одне в одного, переможені пристрастю. Мій друг пильнує свого песика і мене. Йому виходить. Його притишений голос завжди знаходить якийсь резерв для того, щоб я поправила макіяж і розгорнула крила. Він знає ціну справжньому. Тому те, що він мені каже – трохи з іншого світу. Він не цитує мені психологів, філософів та інших нероб. Він просто той, хто відкрив у собі мудрість. Тому тут, серед хитросплетінь вулиць, людей, які виходять з храму і наосліп купують книжки, які викликають у них ностальгію чи ще щось, він дуже доречний. Часом я думаю, що я собі його вигадала, інколи шукаю крил у нього за спиною, а в окремі дні і взагалі питаю себе, чи він реальний, чи, як і багато речей, є плодом моєї фантазії… Бо то лише у добрій літературі трапляється, що героям приходять на поміч якісь інші сили… Але як би там не було, завжди, коли маю сумніви або коли просто боляче від контактів з суєтним світом, я повертаюся до скверика, де мене чекає мій друг. Пес біжить мені назустріч, лиже ніс і щоки – він просто знає, що на дні моєї сумки зажди лежить якась вафелька чи навіть бутерброд…
Юліан Конечний, лікар-інтерн
На думку спадає цитадель, на території біля самого готелю є лавочки, звідки відкривається неймовірний вид на місто, а особливо на купол Домініканського собору. Саме купол цього собору, його форма, колір та розташування мені нагадує про Святого Духа, як частину мене самого. Дух несе мені спокій. Я пригадую собі Рим та вигляд на ватиканські собори…
Інше місце – можливо досить дивне на перший погляд, – дах одного з навчальних корпусів медуніверситету, який я закінчив. Там є пожежна драбина, 4-й поверх… І – вигляд на нічне місто..перед тобою собор Юра, міська ратуша, радіотелевежа, гучне місто, яке не має доступу до тебе. Висота захоплює!
Ірина Лазуркевич, студентка
Коли у місті, живеш, навчаєшся, працюєш, цей тісний урбанізований простір втомлює. Виникає бажання втекти з вузьких вуличок на ширші дороги, з-під низьких ліхтарів – під високе небо, з кам’яного бруку – на податливу землю. Отримати право на своє інтермеццо за містом. Проте нагоди для таких втеч не часті, тому і в місті шукаєш свого простору, відпочинку і спокою.
Я люблю навідуватися до Гарнізонного храму Петра і Павла. У будень. Коли немає багато люду. Коли барокову велич споруди підсилює глибина музики Баха, яка інколи звучить у храмі. Люблю тишу Божого місця, Його там присутність. Ці візити спонтанні і непередбачувані. Заходжу на хвилинку, коли проходжу повз, коли є час між іншими справами. Там можна сісти у стовпах світла з вікон, перед вівтарем, надихатися храмовим запахом, відпочити у надійній прохолоді стін, помолитися і впорядкувати думки. А опісля, з відчуттям гармонії і правильності, з ясністю думок і спокоєм душі знову вийти з цього мирного острова у велике місто.
Підготувала Юліана Лавриш
Повязані записи
