“…Осінній спів посеред літа золотого непереможно забринів із серця мого…”
Cьогодні, 25 лютого, відзначаємо 145-й день народження волинської Мавки, української Боярині, доньки Прометея – Лесі Українки (25.02.1871 – 1.08.1913) – талановитої письменниці, драматурга, перекладача, фольклориста.
Так уже склалося, що для митця осіння пора – час натхнення та особливо плідної творчої праці. Восени 1899 року у Львові побачила світ друга збірка поезій Лесі Українки “Думи і мрії”. “Осінні співи” – назва циклу віршів поетеси, що були надруковані у Львові у 1903 році на сторінках “Літературно-наукового вісника”. У цьому ж році знана та шанована в Україні письменниця востаннє приїздила до Львова, відвідувала Наукове товариство ім. Шевченка. Напевно, по-іншому склалася б її доля, якби не наставництво, сприяння у творчості Івана Франка – видавця та редактора, вимогливого критика перших творів і збірок поезій Лесі Українки. Письменник відчув талант 13-літньої Лариси Косач, і вже у 1884 році читачі львівського журналу “Зоря” довідалися про Лесю Українку. Таким псевдонімом були підписані перші друковані вірші поетеси – “Конвалія” та “Сафо”. Через рік у Львові надруковано збірку перекладів творів М. Гоголя, яку Лариса підготувала разом зі своїм братом Михайлом.
У 1887 р. письменниці Олена Пчілка (мати Лесі Українки) та Наталія Кобринська за підтримки І. Франка у Львові видали альманах жіночої поезії “Перший вінок”, до якого також увійшли поетичні твори Лесі Українки – “Русалка”, “Любка”, “Поле” (“Літо краснеє минуло”).
З того часу вірші юної поетки періодично з’являлися на сторінках львівських видань, у яких працював І. Франко. У “Зорі” надруковані такі твори Лесі Українки: “Пісня” (“Чи є кращі між квітками”, 1888), “Остання пісня Марії Стюарт” (1888), “Чого то часами, як сяду за діло” (1888); “Вони мене дражнили”, “Чого так поблідли”, “Як я про свою говорив вам печаль” (із Гайне Г., 1889), “Напровесні” (1889), “В’язень” (1889), “Співець” (1889), “До натури” (1889), “Завітання” (“Така її доля – образок з життя”, 1889), “Святий вечір!” (1889); “Fa” (із циклу “Сім струн”, 1891), “В небі місяць зіходить смутний” (1891), “Якщо прийде журба” (1891), “До мого фортепіано” (1892), “Стояла я і слухала весну” (1894), оповідання “Жаль” (1894). Надруковано також її переклад уривку поеми А. Міцкевича “Конрад Валенрод” – “Вілія, що наші струмочки приймає…” (1887).
У 1891 р. Леся Українка разом з матір’ю поїхали на лікування до Відня. Зупинились на деякий час у Львові, де зустрілися з І. Франком. Леся Українка особисто познайомилася з Михайлом Павликом, письменником, активним громадським діячем, побратимом Івана Франка. Згодом про свої враження від спілкування з Лесею Українкою М. Павлик написав у листі до М. Драгоманова (брата Олени Пчілки): “…Леся так просто ошоломила мене своїм образуванням та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка … Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти й людського життя”.
Леся Українка радо погодилася друкувати свої твори у журналі “Народ” (з 1891 р.), редактором якого був М. Павлик, адже “єсть все таки єдина часопись на українській мові, де можлива одкрита розмова про наші громадські питання та подавання фактів з життя нашого люду, незалежно від всякої “тонкої політики”, без огляду на різних “їх благородій” (чи там “всечесних” та “високодостойних” або “найясніших”), діло не в словах – се як до краю! Коли згине “Народ”, то хто знає, як довго прийдеться ждати до нової часописі, та тинятися по різних “чужих хатах”; вже ж тяжче заснувати нову газету, ніж підтримувати давнішу (Леся Українка, “Лист на Україну до товаришів” з проханням матеріальної підтримки для часопису (1895)).
У 1893 році у Львові, у друкарні Наукового товариства імені Шевченка побачила світ перша збірка поезій Лесі Українки – “На крилах пісень”. Одразу на сторінках “Зорі” з’явилася схвальна рецензія Івана Франка, а також Осипа Маковея (опублікована в “Народній часописі”, 1893 р.). Безпосередню участь у редагуванні збірки брав Іван Франко. Леся Українка називала його своїм учителем і товаришем. З листів письменниці довідуємося про її особливе ставлення до професійної, творчої опіки І. Франка: “Тепер мені зостається перепросити Вас за прийдешні клопоти та подякувати за добру волю, з якою Ви беретесь мені помагати вийти на світ з моїми піснями…”. Леся Українка прислухалася до порад Івана Франка – не залишила порожніх карток у збірці, не ділила вірші на групи, внесла мовно-стилістичні правки.
У Львові твори Лесі Українки з’являлися на сторінках ще одного Франкового видання – у часописі “Життє і слово”. “Купала на Волині. Етнографічні матеріали”, “Притча про чотири перстені”, “Грішниця”, “Хвилини розпачу”, “О знаю я, багато ще промчить”, “Fiat nox!”, “На вічну пам’ять листочкові, спаленому приятельською рукою в непевні часи”, “Слово, чому ти не твердая криця”, “Давня казка”, а також переклади з Моріса Верна “Євангеліє” та “Історія і релігія жидів” – надруковані у цьому виданні у 1894 р.
У 1898 році І. Франко стає головним редактором “Літературно-наукового вісника”, на сторінках якого друкує свою статтю про письменницю під назвою “Леся Українка”. У цій статті І. Франко називає її “одиноким мужчиною на всю соборну Україну”. ЇЇ талант, ідейність писання, індивідуальність стилю, чуття поезії особливі, адже “вона перша і одинока вміє опанувати широку скелю почувань, від тихого суму до скаженої розпуки і мужнього, гордого прокляття, що є природною реакцією проти холодної зневіри”.
У 1899 р. у Львові виходить друга збірка віршів Лесі Українки – “Думи і мрії”, укладати та редагувати яку, окрім І. Франка, допомагав ще один львівський учений, етнограф-фольклорист, громадський діяч Володимир Гнатюк.
На думку буковинського письменника Осипа Маковея, попри критику та скрупульозне редагування творів молодих поетів, І. Франко допомагав виявити творчий потенціал початківців як ніхто інший. Про це свідчить антологія української лірики від смерті Тараса Шевченка “Акорди”, яку письменник підготував до друку у 1903 році. Серед багатьох творів цікавих і невідомих сьогодні авторів, що увійшли до видання, натрапляємо на вірші Лесі Українки: “Contra spem spero”, “Горить моє серце”, “Тиша в морі”, “Останні квіти”, “Хотіла-б я уплисти за водою”, “Жидівська мелодія”, “Зимова ніч на чужині”, “Ein Lied ohne Klang”.
Цього ж року у Літературно-науковому віснику надруковано цикл “Осінні співи” (“До Lady L. W” (“Ти, як осінь, умреш, розіллєшся слізьми”), Осінь (“Рветься осінь руками кривавими”), “Осінні квітки”, “Плач Єремії”), а також переклади творів Генріха Гейне.
Леся Українка неодноразово бувала у Львові. У 1901 р., коли їхала до Чернівців, зупинялася в готелі “Центральному” (пр. Свободи, 11). Звідси надіслала лист до матері (9 (22) квітня 1901 р. Перебувала письменниця у княжому місті і в жовтні 1902 р. (лист до матері від 10 (23) жовтня 1902 р.), гостювала у Франків, у їхньому новому помешканні. Востаннє Леся Українка була у Львові у 1903 р.
Зі Львовом пов’язана ще одна сторінка життя та творчості Лесі Українки – її фольклористична діяльність. У 1908 р. разом зі своїм чоловіком Климентом Квіткою Леся Українка організувала етнографічно-фольклористичну експедицію для записування мелодій українських дум. Для цього спеціально з Москви замовили валики для фонографа. Участь в експедиції та в опрацюванні зібраних матеріалів брав Філарет Колесса – відомий український етнограф, фольклорист, композитор, музикознавець, дійсний член Товариства імені Шевченка у Львові. Саме він розшифрував мелодії з валиків та опублікував їх у своїй книзі “Мелодії українських народних дум” (Львів, 1913). У листі до фольклориста Леся Українка від себе і свого чоловіка висловила подяку за надіслане їм видання мелодій, а ще зазначила: “Тепер уже справді можна сказати: “Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!”. Честь Вам і дяка за Ваші труди!”.
У 1911 р. Лесю Українку обрали членом Товариства прихильників української літератури, науки і штуки у Львові. На засіданні був присутній Іван Франко. У 1913 р. письменниця підготувала і надіслала до ювілейного збірника на честь 40-річчя письменницької діяльності І. Франка свій “Триптих” (казку “Про велета”, поезію “Що дасть нам силу” та легенду “Орфеєве чудо”). Збірник “Привіт І. Франкові в сорокаліття його письменницької праці. 1874 – 1914” вийшов у Львові у 1916 р.
Попри таку тісну співпрацю з львівськими ученими, громадськими діячами, на пропозицію Михайла Павлика переїхати жити в Галичину, Леся Українка, віддана мрії бути вільною у своїй творчості, відповіла відмовою від будь-якої політичної діяльності: “…Я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах. Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором” (Березень, 1903).
Про перебування Лесі Українки у Львові сьогодні нагадують меморіальні таблиці (на будинку Наукового Товариства імені Шевченка та на фасаді театру ім. Марії Заньковецької), встановлені у 1971 р. до 100-річчя письменниці. Біля школи на вул. Караджича зустрічає львів’ян пам’ятник письменниці (скульптор Л. Біганич, архітектор В. Блюсук). І саме у Львівському національному університеті імені Івана Франка працювали найвизначніші дослідники життя та творчості Лесі Українки – Леоніла Міщенко (1922 – 2004) та Іван Денисюк (1924 – 2009).
Ірина Кметь
Повязані записи
